Вчителювання "на селі": чому географ з Херсонщини третій рік працює у школі на Прикарпатті
Вчителювання "на селі": чому географ з Херсонщини третій рік працює у школі на Прикарпатті

Вчителювання "на селі": чому географ з Херсонщини третій рік працює у школі на Прикарпатті

Добір був настільки серйозним, що з 400 кандидатів на викладання в селах відібрали лише 30 чоловік

Поки більша частина молоді прагне потрапити до великих міст і там будувати кар'єру, 24-річна Аліна Краєвська з Херсонщини вже третій рік живе і працює в селі П'ядики на Прикарпатті. Вибір цей зробила свідомо і поєднує викладання географії у місцевій школі з власним навчанням, розробкою проєктів та волонтерством.

Про виклики, які потрібно було здолати, роль соцмереж і перспективи повернення дітей після окупації в українську систему освіти "Телеграф" поговорив з молодою учителькою.

Відрахувалась з вишу і пішла… вчитися

— Ви родом з села Сергіївка на березі Сивашу, чи багато в дитинстві подорожували Україною? Можливо, це вплинуло на вибір професії?

В дитинстві ми часто їздили з батьками, бабусею до Криму, бо він зовсім поруч. Часто відвідували Ялту, Гурзуф, Алушту, Алупку, і таким чином я більше пізнавала півострів, аніж рідну Херсонщину. Звісно, що після окупації Криму такі поїздки стали неможливими, і я два роки просто сиділа вдома.

— А інші регіони, наприклад, Карпати не було бажання вивчити?

Лише раз, коли мені було 10 років, побувала у Вінницькій області. І все. Більше нікуди не їздила, бо вистачало й Криму, бо там і море, і гори, і були можливості для оздоровлення, тож просто не мала потреби щось інше шукати. Крім того, із Заходом України доволі незручне транспортне сполучення і подорожі забирали багато часу, тож вибір був очевидний. Але коли півострів став недоступний, мені було дуже сумно, що я мало подорожую.

До Криму у дитинстві Аліна їздила з рідними постійно, але після його окупації півострів став недоступним

Чи вплинули ці поїздки на вибір професії, — тут цікава ситуація. Я з дитинства хотіла бути науковицею, щоб досліджувати світ, відкривати щось нове, щось покращувати. Спочатку планувала стати екологом, але коли вже дійшла справа до вступу, то на якомусь сайті прочитала про менеджерів з туризму. Подумала, що це може бути корисним для нашого регіону, бо на Сиваші мало розвинута інфраструктура, а туристична — взагалі ніяка. І я знайшла таку спеціальність у Херсонському державному університеті, подала документи. Але врешті-решт вчитися почала на новій тоді спеціальності "науки про землю", куди пройшла на бюджет. В ній в комплексі були різні дисципліни — і географія, і геологія, і кліматологія, і геодезія, і туризм. І вже в студентські роки почала для себе відкривати всю Україну й активно подорожувати.

Мрія вивчати гори справдилась на новому місці, зокрема, Аліна підкорила Говерлу.

— Але це ж була не педагогічна спеціальність, яким чином ви долучились до освітньої програми?

По закінченні бакалаврату вступила на магістратуру, але швидко зрозуміла, що це не моє. Почалася дистанційка, мені було дуже складно в плані мотивації. Плюс я почала працювати: на місцевих виборах долучилась до громадянської мережі "Опора", писала їм тексти. І мені захотілось виклику, знайти більше сенсу у своєму житті, зосередитися на тому, що мене рухало вперед, давало надію. Тоді я відрахувалась з вишу і пішла… вчитися. Це був "Відкритий університет реформ", освітній проєкт для молоді, де ми говорили про зміни, що відбуваються в різних сферах, в тому числі й в освіті. І я подумала, що в принципі є тією людиною, яка може працювати з дітьми. Хоча в мене і не було такого досвіду, хіба що піклувалась про молодшу сестру та кузенів.

Мені трапилось на Facebook оголошення про набір на програму "Навчай для України", яка передбачає залучення молоді до вчителювання в малих населених пунктах. Перша реакція була: "Боже, є такі божевільні люди, які можуть все покинути, кудись поїхати, ще й викладати в школі". І так вийшло, що цією людиною стала я.

У Херсонському університеті Аліна обрала нову спеціальність "Науки про землю".

— Наскільки серйозним був відбір і як вам вдалось надолужити відсутність профільної педагогічної освіти?

— Коли я подавалась, із 400 кандидатів відібрали плюс-мінус 30. З тими, хто подавав заявки проводили інтерв’ю. Далі кандидати проходили предметний тест, на якому мали показати знання з предмета, який хотіли б викладати. Потім у центрі оцінювання кілька годин учасники виконували практичні групові й індивідуальні вправи з викладання, командної взаємодії та роботи з учнями. А ще я та решта майбутніх вчителів проводили фрагмент уроку протягом семи хвилин. Я тоді ще не орієнтувалась в часі, не розуміла, скільки займає пояснення теми, як взаємодіяти з класом для кращого її засвоєння. Робила все інтуїтивно. На тому етапі у мене було багато сумнівів, чи справді мені це потрібно. До того ж я розглядала ще один варіант роботи у Херсонській ОДА, пов'язаної з туризмом. Та коли мене остаточно відібрали, почався "Літній інститут", формування нашої спільноти молодих педагогів, я вирішила йти далі.

Програма "Навчай для України" зібрала мотивовану молодь, яка готова віддати два роки для розвитку освіти на селі.

— Чи була можливість обрати, де саме працювати? Як ви відреагували на новину, що доведеться їхати за сотні кілометрів від рідної Херсонщини?

— Нам одразу казали, що в Івано-Франківській області дуже мало вакансій, хоча багато учасників програми хотіли потрапити саме в цей регіон. Я більше розраховувала на Київську область, до якої легко добиратися з Херсонської, також думала про Одеську. Аж раптом — хоп — я їду в село П'ядики на Франківщині. Цю пропозицію отримала в день свого народження, мені було і дивно, і страшно, але був і захват, бо я ж хотіла кардинальних змін. Я поспілкувалась з директором місцевого ліцею Віталієм Олексійовичем, мені він видався дуже привітним чоловіком. Ми порозумілися і я подумала: "Ну все! Моя школа. Я маю там бути". І 20 серпня 2021 року я переїхала одразу з кінцями.

Перший робочий день і шість уроків

— На місці, яким виявилось село, були побутові труднощі, з якими довелося стикнутися?

— П'ядики доволі заможне село і чимале. Якщо в рідній Сергіївці мешкало 600-700 осіб, то тут — понад 3500, відповідно, й учнів в школі — більше. Будинок, в якому мене поселили, — з усіма вигодами, з цим питань не виникає. Складно було з середовищем, в якому опинилась. Коли приїхала, було тепло і сонячно, але потім погода різко змінилась — відчутно похолодало, постійно було хмарно, інший тиск. Я в такому кліматі з низькими температурами ніколи не жила, і мене все це трошки пригнічувало, впливало на самопочуття. Було складно змусити себе вилізти з ліжка, зібратися з думками й прийти до школи не насупленою. Хоча бувало різне і я пояснювала дітям, що мати поганий настрій теж окей.

Що ж стосується уроків, то я завжди дуже соромилася говорити на публіці, при тому, що з дитинства виступала всюди — танцювала, співала. А тут в мене перший робочий день й одразу шість уроків, я прийшла після них додому і лежала без сил. Мені було фізично дуже складно так багато говорити. Але це моя особливість, яка була і до початку роботи у школі.

— Не зіткнулись з боку колег з упередженим ставленням через відсутність педагогічного досвіду?

— Час від часу дехто давав поради, як краще зробити в тому чи іншому випадку. І я нормально реагую, коли люди хочуть допомогти. До того ж я постійно вдосконалюю свої вміння, бо програма передбачає підтримку і тренінги. І моя молодість в певному сенсі має свої переваги, бо у мене нема господарства, власних дітей, тому я можу швиденько зібратися і зорганізувати учнів на екскурсію чи якусь поїздку. От цього року ми з колегою Танею, яка теж переїхала у П'ядики, працюємо над впровадженням проєктного навчання у нашому ліцеї. І в його рамках повезли восьмикласників до Києва на 10-й Міжнародний анімаційний фестиваль Linoleum 2023, де вони могли подивитися короткометражки, створені підлітками. А ще ми з ними відвідали кіностудію Film.UA, де знімали мультфільм "Мавка. Лісова пісня", фільм "Сторожова застава".

Під час поїздки до столиці восьмикласники познайомились з роботою кіностудії і творчістю однолітків.

— З дітьми не виникало проблем за два роки роботи? Можливо, старшокласники не дуже серйозно ставилися до вчительки, що не набагато за них старша?

— Дійсно, у мене з учнями невелика різниця у віці. Іноді це допомагає швидше знайти спільну мову з підлітками. Часто наші інтереси збігаються, що дуже покращує ситуацію на етапі знайомства. Іноді буває складно. Підлітки полюбляють випробовувати нових вчителів, перевіряють, наскільки ті відстоюють особисті кордони, тому за цим дуже важливо стежити. Потрібно, зокрема, показувати, що між нами є різниця, але й не бути дуже віддаленою від них.

— Чи вдається вам зацікавити учнів географією? І, до речі, так само на уроках зараз потрібно заповнювати контурні карти? Дуже нудне завдання, як на мене.

— Мене більше цікавить отримання дітьми практичних навичок, аніж сліпе слідування програмі, або використання таких методів, до яких всі звикли. Карти, звісно, на уроках присутні, ми використовуємо різні — електронні та друковані, фізичні, політичні та навчальні топографічні. Останні, наприклад, нам допомогла придбати для ліцею підписниця з соцмережі Х (колишній Twitter). І за цими картами ми розбираємо, як визначати географічні та прямокутні координати, як орієнтуватися на місцевості. Ця навичка є дуже важливою, наприклад, у військовій справі.

Урок на вулиці - чому ні? Учнів Аліна вчить не просто орієнтуватися в картах, а й застосовувати знання на практиці.

Контурні карти використовую для перевірки знань, зокрема, рельєфу чи адміністративно-територіального устрою України. Знання покращились певною мірою через повітряні тривоги, тому що в додатках діти бачать, що спочатку їх оголошують на сході та півдні — у Запорізькій, Донецькій, Херсонській області, а потім вже небезпека доходить до нас. І таким чином вони бачать, що географія це такий комплекс знань і навичок, який може бути корисним у повсякденному житті.

— З початком війни, коли постійно звучать тривоги, а навчання певний час було в онлайн-форматі, як підтримували мотивацію дітей, бо ви казали, що у вас на дистанційці з нею було погано.

— Під час дистанційного навчання варто постійно тримати звʼязок з учнями. На онлайн-уроках я проводила різні вправи-"криголами", які допомагають створити сприятливе середовище для навчання, давала простір для спілкування одне з одним. Бо для деяких учнів школа – це передусім взаємодія з однолітками. Якщо її не буде під час онлайн-навчання, то і мотивації відвідувати ці уроки теж не буде. А під час повітряної тривоги ми робимо все, щоб діти почувалися у безпеці настільки, наскільки це можливо. Тому іноді уроки відкладаються, ми починаємо грати в розвивальні ігри, танцювати, співати. Я використовую такі ситуації для неформального спілкування з учнями.

Соцмережі, молодіжний простір і волонтерство

— Ви згадали про допомогу, яку отримали через соцмережі. Ви присутні в різних, десь сторінки більш активні, десь менше. В одному з дописів поскаржились, що ТікТок — ваш друг і ворог зі скріном запитання від учня про домашнє завдання під постом про пеніс єхидни.

Я не сприйняла цю ситуацію критично, посміялась і пояснила в коментарях, що в університеті ми вивчали ендеміків (рослини або тварини, які зустрічаються на дуже обмеженій території) і мені якось трапилось в стрічці відео про кенгуру, потім про єхидну. І я на це відреагувала жартом. В цілому для мене соцмережі — середовище для самовираження і можливість отримати підтримку. Як вже згадувала, знаходяться люди, які допомагають з навчальним приладдям — передають не тільки якісні карти, а ще й компаси, тематичні книжки.

Поки це короткі дописи про те, що відбувається зі мною, але я налаштовую себе на те, що маю розповідати про свою діяльність більше, навіть про те, що відбувається на уроках, якою стає українська освіта, який підхід зараз застосовується. Бо звичайний, коли ти береш підручник, контурну карту, атлас і працюєш за своїм робочим місцем, не роблячи ані кроку вперед, ані кроку назад, вже не працює. Зараз відбувається багато змін, і їх буде ще більше, я хочу, щоб до освіти долучалось більше людей, щоб люди не були байдужі до того, що відбувається в освіті.

Так проходив перший урок цього року з 5 класом, де Аліна стала класним керівником.

— Через соцмережі ви, крім того, регулярно оголошуєте збори на підтримку військових, як вирішуєте кому допомагати? І чи складно збирати кошти?

— Потреби нікуди не зникають, їх стає все більше і більше, відповідно, більше людей займаються зборами. Хтось збирає швидше, бо має більшу й активнішу аудиторію, хтось повільніше. В хід йдуть різні засоби — кліпи знімають, співають, щось розігрують. Це дієві штуки, бо привертають увагу. Я дію більш традиційно, але завдяки моїм підписникам мені теж вдається набирати потрібні суми. Зазвичай, допомагаю або землякам з Херсонщини, або мешканцям П’ядиків. Наприклад, минулого 1-го вересня потрібно було підтримати випускницю ліцею Богдану Трачук, яка пішла до армії й потребувала коштів на ремонт автівки. 15 тис. гривень зібрали на акції "Замість квітів — допомога ЗСУ". Решту, а потрібно було загалом 40 тис. гривень, за кілька годин вдалось отримати завдяки розголосу у моїх соцмережах.

Ще у нас є традиція з моїм коханим чоловіком Іваном Антипенком відкривати збори на потреби військових. Цього року на його, наприклад, на банці накопичували кошти на човни й дрони для одного з підрозділів Сил спеціальних операцій.

Для випускниці ліцею Богдани Трачук (на фото в центрі) кошти збирали всім навчальним закладом.

— Ваша участь у проєкті "Навчай для України" мала закінчитися минулого літа, але ви залишились викладати в школі на третій рік? Чи є плани, що будете робити по закінченні навчального року?

— Затримуватися в П'ядиках планів не було, але є ті речі, на які ми не можемо впливати. Моя рідна Сергіївка в окупації, Херсон — під постійними обстрілами. І я пристала на пропозицію програми залишитися на ще один рік на Франківщині. Але вона все одно закінчиться і я вже думаю, куди рухатися далі. Однозначно, хочу ще навчатися, бо мені лише 24 роки, і хотілось би відкрити для себе щось нове. Я хочу впливати на зміни в країні трохи на іншому рівні, хоча й педагоги мають величезний вплив у суспільстві. Зокрема, на формування світогляду дітей. Але мені хотілося б спробувати себе на іншій посаді і в іншому середовищі, тому зараз я дивлюсь в бік проєктного менеджменту, управління.

Поки в роздумах і пошуках, а тим часом продовжую викладати. Цього року мені довірили класне керівництво у 5-му класі, я стала наставницею для колег з "Навчай для України". Зараз ще працюю разом з Пʼядицькою молодіжною радою над створенням молодіжного простору при місцевому будинку культури. Бо варто визнати, що з дозвіллям і можливостями для розвитку у П'ядиках є проблема. Частково її вдається вирішувати завдяки близькості до міста Коломия, яке за 10 хвилин їзди.

Але хотілось би мати щось і в селі, тому ми вирішили облаштувати місце, в якому молодь може зібратися, пограти в настільні ігри, обговорити важливі теми, провести час з користю. Бо, наприклад, я можу проводити лекції з ненасильницької комунікації, з медіаграмотності. В ліцеї це можливо лише за участі учнів, а для ширшої аудиторії як раз і можна буде використати той простір, який ми створимо.

— Ви згадали про окупацію рідного села і, напевно, знаєте, скільки росіяни вкладають у промивання мізків дітям. Як думаєте, що допоможе після звільнення "повернути" їх Україні? Яку роль в цьому зіграють педагоги?

Думаю про це постійно, бо знаю дітей, які ходять до шкіл, що працюють за російськими програмами. Розумію, що це дуже впливає на те, як малеча себе ідентифікує. Плюс окупанти наліво і направо дарують поїздки в оздоровчі табори як на території росії, так і Кримського півострова, де так само активно застосовують пропаганду. Ми у свою чергу повинні мати план взаємодії з дітьми, підлітками, молоддю після того, як території повертатимуть під контроль України. В першу чергу, ми маємо зробити все, щоб вони опинились в дружньому середовищі, де їх не будуть булити, бо залишитися в окупації — це вибір їхніх батьків і не завжди через прихильність до нової влади. Я не беру випадки відкритого колабораціонізму.

"Це крайнє фото на рідному Сиваші, вірю, що не останнє", - розповіла про знімок Аліна.

З іншого боку ми маємо пояснювати дітям, які перебувають на підконтрольній Україні території, що ми всі різні. Ми можемо розмовляти різною мовою, мати особисті хвилювання і тривоги, проживати різні ситуації, бо хтось покинув дім після 24 лютого, хтось опинився в окупації й пробув там кілька місяців, а хтось живе в таких умовах з 2014-го року, але всі мають бути почуті. І водночас вчителям потрібно дослідити свою ідентичність, зрозуміти, прийняти, що ми не можемо бути всі однакові. Але цю різність, як казав на одній із зустрічей правозахисник і журналіст Алім Алієв, треба сприймати як нашу силу, а не як наш недолік.

— І якщо підбити підсумок вашого дворічного вчителювання "на селі", чи можна здобути якісну освіту, незалежно від місця навчання?

— Впевнена, що так. І тут не йдеться про моїх колег з програми "Навчай для України", яка як раз і створена для того, щоб діти мали рівні можливості в освіті й бачили перед собою приклад молодих і мотивованих людей. Багато вчителів і в селах дають знання на високому рівні. Якщо взяти до прикладу П'ядики, то у моєї сестри, котра навчається в 11-му класі, дуже сильні викладачі з української мови та математики, і вона не потребує репетиторів для підготовки до мультимедійного тесту. Але таке не всюди, є школи, в яких біда з рівнем освіти. Та зараз все ж таки можливості для отримання якісних знань набагато вищі й багато людей працюють задля того, щоб ситуація і надалі змінювалась в кращий бік.

Матеріал опублікований українською мовою — читати мовою оригіналу
Теги по теме
Школа Образование
Источник материала
Поделиться сюжетом