Символ спокою і врятованих життів: ведучі ICTV і СТБ поділилися історіями про Укрзалізницю
Символ спокою і врятованих життів: ведучі ICTV і СТБ поділилися історіями про Укрзалізницю

Символ спокою і врятованих життів: ведучі ICTV і СТБ поділилися історіями про Укрзалізницю

День залізничника в Україні відзначають 4 листопада. З нагоди свята ведучі Фактів ICTV і Вікна-Новини поділилися особистими історіями, пов’язаними з Укрзалізницею.

Тетяна Висоцька: Ніколь – символ української залізниці

Тетяна Висоцька – ведуча Вікна-новини (СТБ) і телемарафону Єдині новини

– Якщо пес Патрон став символом саперів і рятувальників, то Ніколь – української залізниці! Її господарка, провідниця Тетяна, знайшла побиту тваринку на коліях у 2018 році. З того часу дівчата працювали разом, зокрема виконували евакуаційні рейси у лютому – березні 22-го.

Разом і зараз. Пасажири в захваті від доброзичливості та делікатності Ніколь. А для мене це добре обличчя наших залізничників!

Зараз дивляться

Оксана Гутцайт: Залізниця стала для мене символом спокою

Оксана Гутцайт – ведуча Факти ICTV і телемарафону Єдині новини

– Найяскравіші спогади про залізницю в мене з дитинства! Щороку до бабусі ми їздили потягом! І це очікування мандрів починалося ледь не за місяць! Я обожнювала їхати на верхній полиці (мабуть, як і всі діти)! Мені подобалося там лежати, дивлячись у вікно! І цей стукіт коліс – це ж справжня колискова!

Але найбільше я любила в потязі їсти! Я взагалі-то була гімнасткою і їла рідко і мало, але не в потязі! Смачніше, ніж на серветочці в купе, варені яйця, картопля ніколи не були! А якщо на зворотному шляху до них додавалася курочка і плачинда, яку давала нам з собою бабуся – то це просто фантастика! Дорослою я в потязі вже не їм, але стукіт коліс мене досі заспокоює!

Залізниця під час війни для мене стала символом спокою! А особливо провідники – без страху, завжди з підтримкою і спокоєм вони спочатку рятували людей, а зараз допомагають нам дістатися рідних людей.

Володимир Рунець: Залізниця – це історія 3,5 млн врятованих життів

Володимир Рунець – ведучий програми Смотрите сами, спеціальний кореспондент телеканалу ICTV

– Килимові доріжки, запах дров, що тліють у титані, чай у підсклянках із нержавійки та найвідвертіші розмови в купе з людьми, яких ти після цієї подорожі більше ніколи не побачиш. А також черешні, прив’язані до патичків навесні, пиріжки та пиво, які стихійно продають на перонах вокзалів. Розклад на табло, голос з гучномовця, типажні провідники та провідниці. Такі враження та спогади в мене завжди викликали поїздки залізницею по Україні.

Допоки 24 лютого не пролунали сирени по всій Україні. Допоки лінія фронту не стерлася остаточно і вся наша земля не стала полем бою проти окупантів.

Велика війна зустріла мене о 5 ранку в Маріуполі, куди я приїхав зі знімальною групою у відрядження. Телефонний дзвінок від друзів з Києва: “Вово, російська ракета щойно влучила в сусідній будинок. По нас стріляють. Що робити, куди їхати?”.

Після цього — численні фото з вокзалів та відеосюжети на телебаченні про те, як евакуаційні потяги везуть сотні тисяч дорослих та дітей далі від небезпеки. Про те, як військові чоловіки та жінки проводжають своїх рідних, не маючи впевненості, що колись обіймуть їх знову. Здавалося, це картинки не з реального життя, а з підручника історії, розділу про Другу світову…

Того доволі теплого лютневого ранку ще сонний та спантеличений я розбудив своїх водія та оператора: треба працювати, щось робити, знімати, показувати, доносити. Але раптом мій мозок зупинив мої професійні потуги і сказав: бігом набирай маму.

Ми говорили з нею про те, як настане цей день, сотні разів. Ми разом телефоном збирали тривожну валізу: “Мам, лише те, що тобі знадобиться для того, щоби прожити тиждень – документи, гроші, мінімальний набір одягу та сухі харчі з великим терміном придатності”.

Мені завжди здавалося, що ми готові до цього страшного дня. Що все продумано і зафіксовано в голові, але в реальності все одно думки плуталися, емоції переповнювали, хвилювання за рідну людину спонукало бігти до неї пішки, щоб тільки відгородити від небезпеки.

Я гарячково набирав її номер, вона відповіла на дзвінок і підтвердила, що чує вибухи десь дуже близько, в центрі Одеси. В неї в голосі не було ані ноти паніки чи розпачу: “Вов, я ще поки нікуди не поїду, напевно, але я готова будь-якої миті…”.

“Мам, ми ж домовлялися”, – перебив її я. – “Бери папугу в переноску і сідай на найближчий евакуаційний потяг, вони вже почали курсувати. Я не знаю, чи буде сьогодні з Одеси в західному напрямку, але спробую з’ясувати”, – закінчив свою думку я.

Вона сіла на евакуаційний потяг, що прямував на Захід країни лише через дві доби після початку повномасштабного вторгнення. Ще ніколи, ніколи у своєму житті, я так сильно не хотів дочекатися того поїзда.

Вона подзвонила мені вже з вагона: “Все нормально, людей дуже багато – хто стоїть, хто сидить… але нам всім зручно, будемо мінятися. Переноску з птахом мені дозволили поставити на столик…”.

Сьогодні залізниця для мене — не черешні на патичку, не чай, не потріскування дров у титані. Зовсім інші тепер асоціації. Тепер історія української залізниці — це історія 3,5 млн врятованих життів лише за перший місяць повномасштабної війни. 3,5 млн, серед яких життя однієї маленької жінки з птахом у переносці.

Юлія Сеник: УЗ стала шляхом порятунку

Юлія Сеник – ведуча Факти ICTV і телемарафону Єдині новини

– Укрзалізниця стала шляхом порятунку українців у перші найскладніші місяці вторгнення ціною надзусиль її співробітників!  З перших днів під ворожими обстрілами наші залізничники евакуювали мільйони людей. Врятували мільйони людей. І продовжують це робити. УЗ взяла на себе роль найбільшого перевізника гуманітарних вантажів. Залізниця приходить у звільнені міста першою після армії, ремонтуючи колії просто на ходу.

Я особисто за час війни не змогла, на жаль, скористатися послугами УЗ. Щоразу поїздка у справах була спонтанною, і в останню мить просто не було квитків.

Пригадую, як на початку повномасштабного вторгнення, коли в Києві було дуже небезпечно, зайвий раз ніхто не виходив з дому, місто було порожнім, вулиці були заповнені покинутими, часто розстріляними автівками… Я з чоловіком мала терміново забрати передачу на Центральному київському залізничному вокзалі з Заходу України від волонтерів для тероборони Київщини (“їжаки” для блокпостів).

Ніколи не забуду, яка тоді була атмосфера на вокзалі… Потяги прибували один за одним, маса людей втіснялася битком у вагони. Жінки з дітьми прощалися з чоловіками, плакали, обіймалися, ніби бачаться востаннє…

Працівники УЗ робили можливе й неможливе, аби хоч якось заспокоїти, вгамувати паніку у людей, всіх умістити, допомогти, вивезти у більш безпечне місце.

Сергій Кудімов: Потяг завжди був порталом в інші світи

Сергій Кудімов – ведучий Факти тижня на ICTV і телемарафону Єдині новини

– Я ще змалку дуже любив подорожувати потягами. Автомобіля в нашій родині не було. Тому залізниця була таким собі порталом в інші прекрасні світи. Особливо влітку, коли потяг асоціювався з морем, сонцем і відпочинком. І, звичайно, різними дорожніми історіями.

Якось після закінчення університету ми з товаришем мандрували в Крим. Нашими попутницями виявилися дівчата-перукарки. Вони чомусь одразу попередили, що стригти нас не будуть. Це була величезна помилка – і їхня, і наша. Тому що у нас з товаришем з’явився спортивний запал. Оскільки дорога була довгою, після чаю у легендарних залізничних склянках з’явилося вино, а ми були наполегливими, врешті нас підстригли. Манікюрними ножицями. У потязі, який постійно хитало.

Вранці ми попрощалися. Дівчата поїхали вже не пам’ятаю куди. А ми з товаришем, натягнувши кепки на наші “стильні зачіски”, побігли шукати перукарню. Щоб поголити голови.

Теги по теме
Укрзализныця
Источник материала
Поделиться сюжетом