Бетон, метал, дерево. «Літургія протитанкових перешкод» — фільм про спільну службу українського спротиву

«Літургія протитанкових перешкод» — це фільм-спостереження. Немає ані діалогів, ані головного героя. Сюжет складається винятково плином образів.

Фільм ділиться на чотири частини за принципом музичного твору; в кожній частині — своя звукова атмосфера. Спочатку просто низка кадрів із руїнами — житловий будинок, автозаправка, ТРЦ — біля яких у все більшій кількості громадяться протитанкові «їжаки». Напис на стіні розваленого будинку: «Час чує нас». Двоє військових проходять із собакою. Вступний хорал переривається шумом машин на дорозі. Проїздить «швидка».

Коли знову починає лунати хор, що власне співає літургію, дія переноситься в скульптурну майстерню. Один із робітників перемикає приймач на новини з фронту. Відливають скульптури на потребу дня: Ангелів, Христа, римських солдатів, Шевченка, Бандеру, козака з піднятою шаблею. Гуркотить бетономішалка. Вступає хорал, майстри перепочивають, і це не перекур і не обідня перерва, а радше медитація та занурення в себе. Настрій зламує сирена повітряної тривоги, під яку ті ж самі чоловіки в спецівках варять їжаки, багато, багато їжаків — величезних іржавих сніжинок, що мають зупинити неситу армаду. Злобний римлянин застигає поруч із протитанковою перешкодою.

Але в наступній частині легіонера кладуть у вантажівку та відвозять прямісінько на Хресну дорогу поруч із греко-католицькою церквою на краю села. Звукове поле заповнює гуркіт техніки, солдата ставлять поруч із бетонним Христом, який сумирно несе дерев’яний хрест. Бабуся з двома дітьми ревно читає молитву поруч з однією зі «стацій» — сакральних скульптурних груп, у кожній з яких присутній хрест, звісно, схожий на той-таки «їжак». Дітлашня весело котиться по схилу.

У Сухолиткого-Собчука цілком відповідно до обіцяного вийшла аудіовізуальна літургія, розкреслена між духовним зусиллям і протитанковими перешкодами. Без жодного зайвого слова — формально довершена робота про силу й висоту нашої оборони.

Наразі «Літургія…» є однією з п’яти документальних короткометражок, котрою опікується одне з найавторитетніших видань США — журнал The New Yorker. Видання не тільки профінансувало виробництво стрічки, а й організувало промокампанію та прокат безпосередньо в Америці. Наразі фільм Дмитра отримав 23 призи, серед яких і номінація на IDA Documentary Awards. Дві з цих нагород дають можливість «Літургії протитанкових перешкод» кваліфікуватися на «Оскар».

Дмитро Сухолиткий-Собчук, пряма мова:

— На початку війни я не планував фільмувати. «Літургія…» виникла завдяки знайомству зі скульпторами. Після премʼєри мого повнометражного дебюту «Памфір» на Каннському кінофестивалі я відразу повернувся до цієї картини. Роботу над постпродакшном ми вели в безпечних місцях України, щоб за тиждень-два спокійно завершити монтаж і роботу над кольором. Тому, фактично, «Літургія протитанкових перешкод» створена під час війни та показує єдність абсолютно всіх людей України та їхнє протистояння агресору.

Фінансування фільму сталося завдяки знайомству з такою прекрасною ініціативою як DocuHelp від фестивалю Docudays. Був запит від The New Yorker на фінансування документальної стрічки, і я подав заявку. Після пітчингу та довгих перемовин вони обрали мій проєкт. Завдяки The New Yorker ця картина відбулася і розпочалося її фестивальне життя.

Власне церковна літургія, яку ми використовуємо, має чотири частини, і так само будувалася наша картина, щоб у ній була частина, в якій є проповідь, і частина, де лунатиме хоральний спів. Це великодня проповідь, в якій хоральний спів має вітальне значення, де Христос як людина і Бог в одній особі воскрес. Така побудова фільму зумовлена тим, що проповідь нам заміняла безперервне радіо, яке постійно тримає в курсі новин від початку повномасштабного вторгнення. Тому все це було, як велика служба, в якій нація піднялася, закумулювала свої сили та з’єдналася в одному такому великому хорі.