Холодна війна. Чи буде перемир’я між США й Китаєм

Триденний візит держсекретаря США Ентоні Блінкена до КНР став однією з головних світових новин. Про візит часто й багатослівно казали й писали всі — від глобальних ЗМІ до блогерів із різних куточків світу. Але в цьому потоці прогнозів, очікувань і оцінок увагою майже завжди обходили одну тему — результати переговорів. І таке відображення візиту у світових медіа відповідає дійсності, адже жодних домовленостей сторони не досягли.

Чому про відсутність домовленостей можна казати з упевненістю? Відносини між Китаєм і США напружені й непродуктивні. Так, протягом останніх місяців офіційні особи обох країн часто казали про стабілізацію відносин, але це — стабільність системного екзистенціального конфлікту, коли суперечності ще не призвели до прямого зіткнення, але навіть натяку на поліпшення немає. Фактично дві держави перебувають у стані холодної війни. Не варто шукати тотожність цього конфлікту класичному протистоянню США й СРСР, але тут є й взаємовиключні сценарії розвитку світу, через що примирення сторін неможливе.

Такий глибокий конфлікт лякає решту світу, та й у власних громадян вселяє невпевненість. І якщо ви не збираєтеся вже завтра йти війною на противника, є сенс спільноту — свою та світову — заспокоювати, показуючи, що ситуація під контролем. Саме цій меті слугують публічні домовленості між опонентами, саме тому сторони найчастіше винаходять «узгоджені позиції», навіть якщо справжньої згоди немає. Так, приміром, США й Китай учинили торік за підсумками візиту Сі Цзіньпіна до США: Сан-Франциський консенсус жодної згоди не відображав, але був потрібен, аби заспокоїти публіку.

Візит американського держсекретаря нічим таким не вирізняється. Ба більше, напередодні візиту та під час нього сторони надавали перевагу одностороннім заявам, у яких наголошували на суперечностях. Американці наполягали на тому, що Китай має припинити підтримувати російський режим і тиснути на Тайвань, відмовитися від неправомірних претензій у Південно-Китайському морі та змусити Іран згорнути агресивну політику на Близькому Сході. Китайці звинувачували США в агресивній політиці в Тихому океані, розпалюванні війни в Україні та Палестині, нечесній конкуренції та зловживанні протекціоністськими заходами.

Навіщо тоді потрібен був цей візит? Донести до офіційного Пекіна свої вимоги американці можуть і без прямого спілкування — на будь-які офіційні заяви Вашингтона на свою адресу Китай так само офіційно відповідає максимум наступного дня, доводячи тим самим, що цей канал комунікації працює безвідмовно. Передати чергову «чорну мітку» могла й міністр фінансів США Джанет Єллен — вона відвідала Пекін за три тижні до Блінкена й казала приблизно те саме, що й держсекретар. Ба більше, вона озвучила в китайській столиці найсвіжішу американську претензію до Китаю: надлишкове китайське виробництво становить головну загрозу для світової економіки й робочих місць в усьому світі. Блінкен, зі свого боку, жодних нових претензій, які не звучали раніше на двосторонньому рівні, не висловлював.

Одна причина для візиту лежить на поверхні. Американо-китайська конфронтація лякає не лише Глобальний Південь (хоч і його варто було б заспокоювати, особливо на тлі американських планів посилити діалог із цією частиною світової спільноти), а й Європу. Лякає дедалі більше на тлі вже другої затяжної війни, до якої виявився втягненим Захід. Якщо від моменту повномасштабного російського вторгнення в Україну майже всі європейці підтримували американську жорстку позицію щодо Пекіна, то нині ситуація змінилася: багато хто хоче нормалізації відносин із Піднебесною. Тут і економічні інтереси (війна в Україні вдарила по європейцях більше, ніж по американцях, і зростання торгівлі з Китаєм могло б зарадити цьому лиху), і бажання якомога швидше закінчити війну на Близькому Сході (нова хвиля біженців ЄС нині не потрібна), й побоювання, що конфронтація з КНР спровокує війну на Тайвані, залишитися осторонь якої Захід знов-таки не зможе.

Схожа ситуація — і з союзниками й партнерами США у Східній Азії. Японія, Південна Корея, Філіппіни, В’єтнам прагнуть безпеки, й для цього їм потрібні американські гарантії. Нещодавні тристоронні переговори Блінкена з японським прем’єром і філіппінським президентом, а також розмови про приєднання Японії до AUKUS, регіонального союзу США, Великої Британії й Австралії, — найсвіжіші свідчення цієї політики. Але країнам регіону для безпеки потрібен мир, а не ескалація конфлікту, вони шукають захисту від китайської загрози, а не можливості повоювати з Китаєм, скажімо, через Тайвань. Нещодавні переговори з питань безпеки, які Південна Корея вела з Пекіном, — не ознака «зради» з боку офіційного Сеула, а відображення цього прагматичного підходу до убезпечення себе.

Візит держсекретаря надсилає американським союзникам позитивний сигнал: США не провокуватимуть подальшого конфлікту, не будуть ініціатором загострення й серйозно налаштовані стабілізувати ситуацію у відносинах із Китаєм. Та чи потрібен для цього такий тривалий візит? Ні, вистачило б двох-трьох годин переговорів із китайським колегою Ван І в Шанхаї та спільних фото для світових ЗМІ.

Менш очевидна, але геть не секретна мета переговорів була пов’язана для обох сторін із внутрішніми проблемами. Демократам потрібен перелом у президентській кампанії, а для цього необхідні зовнішньополітичні перемоги — однозначні, переконливі, такі, що виб’ють ініціативу в республіканців. Китаю потрібна нормалізація торгівлі із Заходом, аби бодай частково пом’якшити економічні (й пов’язані з ними соціальні) проблеми — повільне зростання економіки, надвиробництво, зменшення доходів населення та зниження споживання всередині країни.

Обом сторонам потрібна тактична пауза в протистоянні, оскільки конфлікт дуже заважає розібратися з внутрішніми проблемами. Китайці підтримують противників США в Україні та на Близькому Сході й тиснуть на американських союзників у Східній Азії. Американці й далі закривають свій ринок і тиснуть на союзників в усьому світі, аби ті теж обмежували торгівлю з КНР. І США, й КНР мають важелі впливу на внутрішню ситуацію в противника — економічну, соціальну, політичну. І можуть дати одне одному перепочинок, який дасть змогу тимчасово зняти гостроту проблеми.

Блінкен приїхав домовлятися про «польове перемир’я» в холодній війні, яке дасть змогу обом сторонам навести лад удома та зміцнити позиції перед новою сутичкою. Така домовленість набагато складніша, ніж може здатися. Недостатньо просто пообіцяти певні кроки. Враховуючи рівень взаємної недовіри й можливості шкодити одне одному неявно, сторонам необхідно було домовитися про постійні й оперативні канали комунікації, заходи контролю, проміжний моніторинг і обмін інформацією. Саме з таких оперативних механізмів узгодження виростали довгострокові домовленості про більш-менш мирне співіснування в тій, класичній холодній війні.

Однак у поточному конфлікті США та КНР про перспективи довгострокового «цивілізованого» протистояння казати наразі рано. Спочатку потрібно подивитися, чи успішно складуть тест на короткостроковий компроміс обидві сторони. Якщо найближчими місяцями китайських контейнерів у портах Роттердама й Гамбурга помітно побільшає, а дронів у російських військ на лінії фронту відчутно поменшає, це краще за будь-які спільні комюніке свідчитиме про те, що домовленостей було досягнуто і їх дотримуються. Якщо ж цього не станеться, світ зрозуміє, що перемир’я провалилося.