Історії тих, хто пережив окупацію Ізюму: «Постійно змінювалися в’язні і над усіма знущалися»

Лісовий цвинтар на вулиці Шекспіра в місті Ізюм — свідчення воєнних злочинів російської армії. Під час ексгумації там виявили 440 тіл цивільних і військових, більшість — зі слідами тортур та катувань. Російські загарбники прагнули використовувати Ізюм як плацдарм для наступу на північ Донецької області. Тому ще наприкінці лютого місто зазнало масованих обстрілів. Спочатку березня це були інтенсивні авіаудари, а 1 квітня 2022 року російські окупанти захопили місто.

На початку вересня ЗСУ звільнили Ізюм. Спеціально для проєкту «Життя Війни» журналісти поговорили з місцевими жителями і з’ясували, як вони пережили російську окупацію. Видання «Ґрати» опублікувало історії ізюмців, які, сподіваємось, згодом стануть доказами воєнних злочинів росіян у міжнародних і національних судах.

«Облич не було… Тому похоронили як неопізнаних»

Жихарєви: 49-річні Олександр і Наталя, 71-річна матір Наталі Жихаревої і Марія — 13 років, Сталпакови: Олена і Дмитро, діти — п’ятирічна Олеся і восьмирічна Олександра.

Це — родина, якої не стало в одну мить. Вони жили в одному будинку по вулиці Першотравневій в місті Ізюм, в підвалі якого ховалися від авіабомбардувань. З усієї родини живою залишилася лише мати Олександра Жихарєва — Галина. Вона жила в іншому будинку, Олександр кликав її в підвалу до них, але вона відмовилася, бо далеко було йти.

«Син востаннє телефонував мені 6 березня, сказав, що у підвалі тепло, багато їжі і запрошував до себе. Потім зв’язку не було, 11 березня мені сказали, що в Сашин будинок влучила бомба. Я одразу побігла до будинку, а там лише каміння… Завали не розбирали, бо бомбили. Я ще кілька днів приходила і все чекала, коли почнуть розкопувати. А розбирати завали почали майже через місяць, в перших числах квітня, коли росіяни вже окупували місто і бомбардування припинилося».

У підвалі будинку від авіаударів переховувалися 47 людей. Ніхто з них не вижив. Очевидці повідомляли, що чули стогін, але допомогти людям не могли через постійні обстріли. Розбирали завали будинку ізюмські рятувальники та місцеві працівники ритуальних контор. Галина щодня приходила, аби впізнати тіла своїх рідних.

«Я приходила о 8 ранку і йшла о третій дня, коли рятувальники закінчували свою роботу. Я допомогала впізнавати людей по їхніх прикметах, бо ж знала усіх в Сашиному під’їзді. Підтримувала людей, які своїх шукали. Двом пожежникам ставало погано, то я серцеві краплі давала. Я трималась, бо мала своїх знайти. 47 трупів відкопали. 7 неопізнаних поховали. Ще 7 пропали безвісти — документи були на них, а їх тіла не знайшли. Певно, бомба спопелила…  Своїх впізнала только шістьох.  Не знайшла невістку Наташу і 13-річну онучку Машу. Облич не було. Усі чорні обгорілі, навіть за одягом не можна впізнати. Тому похоронили як неопізнаних. Старшу онучку і її чоловіка я впізнала за татуюваннями. Лише в одного мого сина вціліла голова. Його вибуховою хвилею відкинуло під трубу — рятувальники ту трубу розпилювали. А останньою дістали сваху — маму невістки, вона була з документами, але без обличчя, та я її добре знаю, діти ж прожили 31 рік разом».

Фотографій рідних у Галини майже не залишилося — всі були в телефонах, а телефони не знайшли. Вцілів тільки телефон старшої онуки, але він закодований і розблокувати його вона не може.

«Мені 73. Я вперше в житті відчув, що таке нічого не їсти»

73-річний Леонід Щибря — відомий в Ізюмі громадський діяч і митець. Ще в 2014 році він знімав воїнів АТО і не приховував свого ставлення до Росії. Під час окупації російські військові неодноразово приходили із обшуками до його будинку, а 1 вересня забрали у полон, звинувачуючи у корегуванні вогню ЗСУ. Росіяни морили його голодом, били і вимагали гроші.

До окупації Ізюму він з дружиною кілька ночей спали в машині у лісі. Коли до лісу зайшли російські танки, вирішили повертатися додому. Але згодом до них прийшли з обшуком.

«Зайшли в дім. Один автомат наставив на мене, інший почав проводити обшук. Забрали мої документи, книжки, нагороди, медалі, у дворі забрали дві машини — «Рено» і «Жигулі». Я думав дельтаплан заберуть, з 1975 року займаюсь  дельтапланеризмом. Але вони не знали, що з ним робити і залишили».

Леонід розповідає, що під час обшуку його били, вимагали гроші, бо він с сином займається бізнесом — торгує запчастинами.

«Все, що заробляли, вкладали у бізнес, сплачували податки. У моєї дружини ніяких коштовностей не було і навіть вуха не проколоті для сережок. Потім вони почали до якогось політичного руху мене притягувати, а я тієї назви не чув ніколи і зараз не згадаю. Легше було мене грабувати, якщо зробити винним за щось».

Тоді його не затримали. Під час обстрілів Ізюму Леонід і його дружина були поранені.

«Я сіяв редьку на городі і поряд вдарив снаряд. В лікарню дійшов пішки. Мене там врятував лікар Юрій Кузнецов, який один залишився допомагати людям у підвалі лікарні. Коли ходив на перев’язки, бачив, як на моїй машині їздять окупанти, а я йду, ледве ноги волочу».

Дружина Леоніда — Тетяна — отримала поранення, коли йшла в гості до подруги. Вибухнув снаряд і її привалило цеглою. У неї був перелом руки, ключиці і ребер. Рука після поранення зрослася неправильно.

Після чергового обшуку Леоніда забрали.

«На допиті я їх запитав: що ви від мене хочете? Мені 73 роки, скільки мені залишилось жити? Хочете грати у війну — грайте самі. Мене кинули до підвалу, де вже 8 днів сидів атошник Сергій Костомаров. Йому усі 8 днів не давали хліба, і мене не годували. Потім пішли знову допити, а я кажу: дасте хліба — буду говорити. На четвертий день дали хліба. Я за 4 дні схуд на 5 кг. Вперше в житті відчув, що таке нічого не їсти».

«Мене викинули на трасі помирати»

53-летний Александр Глушко в 2018-2020 годах служил в АТО водителем во взводе снабжения. И поэтому заинтересовал российских военных в первую очередь. Россияне пришли к Александру домой, нашли военную форму и документы, надели мешок на голову, увезли и посадили в подвал. Через пять дней ему удалось бежать, но его снова схватили.

53-річний Олександр Глушко у 2018-2020 роках служив в АТО водієм у взводі забезпечення. І тому зацікавив російських військових у першу чергу. Росіяни прийшли до Олександра додому, знайшли військову форму і документи, одягли мішок на голову , забрали і посадили в підвал. Через п’ять днів йому вдалося втекти, але його знову схопили.

«П’ять днів я просидів зі зв’язаними руками і ногами. Знайшов камінь і перетер мотузку на руках. Коли виліз із підвалу, побачив, що був на подвір’ї районної лікарні. Коли вийшов з території, натрапив на пост окупантів, вони мене повернули і посадили у каземат. Били по п’ятах так, що досі ходити не можу. Знущалися так, що я ходити сам не міг. Коли побачили, що я майже не жилець, витягнули з того підвалу, і викинули на трасі в кущах помирати».

Стогін Олександра в кущах почула місцева жінка, вона покликала сусідів на допомогу. Через десять днів довелося звернутися до лікарні — його стан погіршувався. У лікарні Олександра записали під чужим ім’ям і півтора місяці травматолог Юрій Кузнецов лікував його у підвалі, але російни дізналися, що він вижив, і прийшли за ним знову.

«Мене тримали в ізоляторі тимчасового тримання в поліції. Там постійно змінювалися в’язні і над усіма ними знущалися. Мене катували струмом — на пальці чіпляли клеми і натискали на кнопку, били залізною каскою по голові. Я досі не відчуваю шкіру на голові у тих місцях, ноги відбиті, ступні гудять… Одиз із катів з чеченським акцентом стрибав по мені і зламав два ребра».

Олександр згадує, що разом з ним у камері сидів лікар-нарколог із залізничної лікарні Андрій та місцевий підприємець Михайло Чендей — росіяни його підозрювали у корегуванні вогню ЗСУ.

Чоловік згадує, що військові, які їх катували були одягнені у російську військову форму. Вони зламали руку Михайлу Чендею у двох місцях і той знепритомнів. На четверту добу до нього зайшов російський військовий фельдшер, з картону зробив щось на кшталт шини і примотав бинтом. Чендею ставало гірше, і його відправили у лікарню. Але через кілька днів повернули назад у підвал.

«Позначав дні на стіні»

«Дивись, на стіні моє прізвище. Я написав на всякий випадок, щоб якщо розстріляють, знали, що я тут сидів. Ось вони мої дні: раз, два, три, чотири… тридцать один».

Олександр Терещенко — голова ізюмського осередку партії ВО «Свобода», помічник народного депутата та депутат місцевої ради.  Він просидів у тюрмі, облаштованій росіянами, 31 день. Катували — щодня.

«Прив’язували за руки як на дибі і по черзі били кабелем, а потім били струмом. Годували двічі на день, давали російські щі, які їм привозили в скляних банках. То вони нам водою їх розбавляли, юшку випиваєш, а там дві ложки капусти. Я був 90 кг, а звідси вийшов — 70…».

Російські військові прийшли до Олександра додому 31 липня, залізли через паркан. Одразу почали бити по голові і вимагати документи партії «Свобода». Його звинуватили у  корегуванні вогню ЗСУ і пригрозили, що живим із в’язниці він не вийде.

«У підвалі працювали ФСБшники. Вони там на людей тисли так, що ті давали підписку про співробітництво, здавали сусідів… Тут був постійний конвеєр, весь час привозили нових людей і катували їх. В сусідній камері сиділа жінка років 50-ти. Її звинуватили у тому, що вона снайперка, бо побачили мозолі на пальцях. Коли її затримали, вдома залишилися дитина. Жінка молила, аби дитину хоча б сусідам віддали, всю ніч плакала, але її не відпустили, тримали п’ять днів».

Росіяни вимагали аби Терещенко підписав документи, де йшлося, що у цій війні винні американці, що вони спровокували РФ, а не росіяни напали на Україну.

«Коли в тебе пістолет на потилиці, ти скажеш, що завгодно. Вони одягли на мене  свободівську куртку і виклали ці свідчення в ютуб».

Олександра 20 днів тримали одного в камері, з ним ніхто не розмовляв.

«Збожеволіти можна. Не знаєш, що робиться за цими стінами. Я на стінах ставив мітки, щоб знати хоча б, який день. 25 серпня зняли це інтерв’ю зі мною і сказали, що відпустять, а потім сказали, що відпустять, якщо я здаватиму людей».

Потім його повезли на розстріл. На голову одягнули дитячу шапку з бубонами, зв’язали руки за спиною, а до потилиці приставили пістолет, але не вистрілили. Терещенко вижив.

«Кинули в багажник авто, а на мене поклали шкіряну куртку, сказали, що це бронік, аби не було чути, як стрілятимуть. Привезли в ліс і сказали бігти по дорозі. Мені важко було бігти, бо маю операцію на серці, але довелося, бо хотів жити. Я зараз не впізнаю нікого, бо вони всі в масках були, тільки очі видно. Вони порушують всі можливі закони, тому й ховаються за масками».

«Вот АТОшника привели, можешь ему пенделя дать»

46-річний Сергій Костомаров у 2014-15-му роках був в АТО  кулеметником. Вдома мав військовий квиток, в якому це написано, багато грамот, медалі, військову форму, берці, маскхалат. Коли росіяни прийшли з обшуком, побачивши все це, звинуватили чоловіка у тому, що він був у територіальній обороні.

«Заарештували мене 8 серпня, допитували, в кого стріляв, питали за воєнні злочини. Потім одягли мішок на голову і посадили в підвал. Катували струмом, випитували, які злочини я скоїв, а ми ж в АТО навіть не стріляли. Бо тоді саме оголосили призупинення вогню, і ніхто не стріляв. Всі допити вони записували на телефон, а коли телефон вимикали, то били — в мене вся задниця синя була, чимось пласким, ніби дошкою, ще кулаками по ребрах і по грудях гамселили. А одного разу поставили до стіни, руки на стіну, б’ють і кажуть: «Забереш руки від стіни — ще плюс два удари». В мене досі всі м’язи болять. 

Я 32 дні просидів, то всі їхні прийомчики на мені випробували. Якось чую кажуть: «Вот АТОшника привели, можешь ему пенделя дать», і хтось з ноги коліном вдарив по плечах, по ребрах, і по вухах з двох сторін. Досі у вухах дзвенить, скільки часу минуло…».

Згадуючи умови в камері, Сергій каже, що скла на вікнах не було. На початку вересня вже дощило і було холодно, чоловіки сплали, притулившись один до одного, аби було тепліше.

«9 вересня ми сиділи в камері, чекали на сніданок, а ніхто не йде, відро з нечистотами не забирає. Ми запитали, а охоронець закричав: «Я вам зараз гранату кину, то справите нужду без відра швидко». А потім один охоронець відкрив двері і каже: «Вставайте пацани, забирайте документи. Начальство повтікало, немає нікого, бо Україна наступає».

«Прив’язували людей до стовпів»

Випусковий редакторо газети «Обрій Ізюмщини» Микола Калюжний весь час окупації був в Ізюмі. За його словами, росіяни намагалися продемонструвати мешканцям, що вони намагаються бути справедливими.

«В квітні у людей зовсім не було питной води, і один чоловік їі продавав — 50 копійок за літр. Росіяни його схопили та дуже побили. А потім повісили на нього табличку і прив’язали до дерева. Він так довго сидів, я сам бачив. Взагалі таких випадків під час окупації було чимало. Окупанти прив’язували до стовпів людей, які були напідпитку. Один з них під мостом був прикутий, руки і ноги у нього були зв’язані. Я його теж сам бачив. Думаю, що в такий спосіб росіяни хотіли показати, що вони охороняють порядок і мораль. Мовляв, ми принесли вам добро.  Але після того, що вони тут наробили, їм, звичайно, вже ніхто не вірив і ніколи не повірить».

«Взяв український прапор, гранату в кишеню, перехрестився і пішов»

51-річний електрик бурового устаткування Віталій Хомич першим встановив на горі Кременець у звільненому Ізюмі український прапор. Але до цього було сім місяців життя в окупації.

«4 березня ми з тестем та сестрою дружини Людмилою ховались в моєму будинку. Наступного дня я вперше побачив російський БТР та танк, а 6 березня в мій дім влучило чотири снаряди. В цей час ми були у підвалі. Мені довелося брезентом затуляти усі дірки в будинку, але через холод там неможливо було жити, і ми пішли до підвалу Ізюмської єпархії. Нас врятувало те, що там були запаси води, макарони, сухарі і церковні свічки. Ще стояв церковний мікроавтобус, дизельный, ми його заводили і заряджали телефони».

Одного дня Віталій почув, що російські військові  спускаються у підвал.

«Я вийшов назустріч, а вони питають: скільки вас тут? Я кажу — 11 людей. Не повірили: «Шо ти брешеш? Нам сказали, що людей в місті немає, всі виїхали. А тут десь батальйон негрів бігає».

У цьому ж підвалі ховався ще один житель Ізюму — Микола. Він привів до єпархії своїх рідних — матір, сестру та племінника, а сам вирішив повернутися додому.

«Я казав йому, не йти, бо ще пристрелять… Більше я його не бачив. Коли росіяни були в місті, трупи довго лежали на вулицях, їх ніхто не міг забрати. Тоді побачив Миколу — він лежав під парканом, накритий поліетиленовою плівкою. Під мостом жінка лежала, скручена вся, було видно, що вона була поранена, стікала кров’ю і їй було боляче. В червоних “Жигулях” на мосту лежав чоловік і на мосту було ще два тіла. Вони лежали довго. 

Солдати у зеленій формі, так званої «ЛНР» грабували будинки та виламували ворота, щоб красти автомобілі. У моїх сусідів викрали 4 машини.

Телефонний зв’язок був лише на горі Кременець. Туди місцеві тихцем ходили дзвонити. Там мене і спіймали росіяни. Сказали усім, хто був на горі, спуститися, зібрали у всіх телефони, документи і повезли в комендатуру. В телефонах вони переглядали фотографії, шукали, хто коригує обстріли. ЗСУ тоді добре їх постріляли — і комендатуру, і школу №2, де в них був штаб, і військовий госпіталь, і склади. В усіх школах були буряти та російські солдати».

8 вересня Віталій востаннє бачив на вулиці військову поліцію. Він запитав у них, коли закінчиться комендантська година, відповіли: «Почуєш». А 9 вересня о 7 годині ранку почув, як російська техніка відходить із міста. Уже близько 8-ї години Віталій взяв український прапор, в кишеню поклав гранату і пішов на гору Кременець — найвищу точку Ізюму, де висів російський триколор.  

«Піднявся на гору і бачу російський прапор на землі лежить. Боявся, може снайпер слідкує. Але перехрестився і підняв наш український прапор».

Автори: Ирина Золотухина, Ирина Ярошинская

Джерело: Ґрати

---

 

Матеріал створений у межах проєкту «Життя Війни» за підтримки Лабораторії журналістики суспільного інтересу та IWM.

Tweet