Коаліція рішучих. Що заважає Німеччині, Франції та Італії інвестувати в перемогу України

Zeitenwende — знаменитий поворотний момент, анонсований канцлером Шольцем у перші дні вторгнення, — відбувся. Але не в Німеччині, а у Франції. Це перший висновок, який відразу напрошується після чергового раунду адвокаційних візитів до Франції, Німеччини й Італії. Бо саме у Франції найпомітнішою є зміна думки щодо класифікації загрози РФ і мінімізація страхів щодо її ліквідації. А якщо порівнювати конкретно поведінку німецького канцлера та французького президента, то мимоволі здається, що Шольц сьогодні — це такий собі ранній Макрон. Хіба що з великим гаманцем.

Однак цей перший висновок є досить нюансованим. Дехто може посперечатися, що в Німеччині zeitenwende теж відбувається, але не щодо війни РФ в Україні, а щодо самої Німеччини, що, власне, й малося на увазі під поворотним моментом Шольца. Йдеться про переосмислення потреби Берліна інвестувати більше у власну оборону, підкріплене солідним «чеком» у 100 млрд євро, — наразі хитку й фінансово нестабільну, та все ж таки спробу вийти на натовський стандарт у 2% ВВП на оборону...

Інші можуть сказати, що й у Франції цей поворотний момент відбувся на рівні сприйняття РФ як загрози безпекової, але не як загрози на рівні бізнесу. Звідси, відповідно, — найбільші серед усіх країн ЄС продажі у Франції російського скрапленого газу протягом перших трьох місяців цього року й продовження співпраці з «Росатомом». Тим самим, що тероризує Європу, захопивши чи не найбільшу атомну станцію на континенті — Запорізьку АЕС.

Утім, у підтримці України Європа навіть на третій рік війни залишається більш об’єднаною, ніж це було в питаннях пандемії чи фінансової кризи, — й це, безперечно, позитив, бо розбіжностей у баченні того, як реагувати на російську загрозу, й далі залишається більше, ніж спільних елементів навіть на рівні трьох євросоюзівських країн G7.

Це, звісно, ускладнює завдання щодо створення коаліції рішучих — чи то пак коаліції країн, які бажають розширити параметри того, в який спосіб і, головне, з якою метою допомагати Україні, аби не просто не допустити її колапсу як держави, а й допомогти їй завершити війну у формі, котру більшість українців сприйняла б як перемогу. Й насправді краще мати ці розбіжності, ніж однозначне рівняння на позицію прихильників політики самостримування щодо РФ. Бо зрештою тільки під час таких дискусій цілі підтримки України можуть бути розширені не лише в Парижі, Лондоні, Празі чи Копенгагені, а й у Вашингтоні та Берліні.

Для коаліції рішучих не потрібна більшість країн ЄС чи НАТО. Достатньо п’яти-шести держав, які матимуть відповідну політичну вагу та, що не менш важливо, політичну відвагу, ресурси й військову спроможність. Жодна з країн Європи, яка потенційно була б готова долучитися до такої коаліції, наразі не має всіх необхідних складників: якщо є політична вага й відвага, то відверто бракує ресурсів (як у Франції), якщо є ресурси, то бракує перших двох компонентів (як, скажімо, в Норвегії). Тож потрібен грамотний Lego-підхід — скомпонувати потрібні елементи на рівні окремих країн, готових рухатися рішучіше.

Однак спочатку проаналізуймо розбіжності, які на сьогодні є між країнами щодо сприйняття російської загрози та позиції США як відправної точки в ухваленні тих чи тих рішень. І на що варто було б звернути особливу увагу в Україні.

Відчуття російської загрози: як може бити рикошетом?

Першим кроком до адекватної реакції на війну РФ в Україні є відчуття загрози з боку Росії не лише для України, а й для всього європейського континенту. Розуміння, що екзистенційна війна для України може стати екзистенційною й для Європи в тому вигляді, в якому вона існує сьогодні.

В Німеччині сприйняття Росії як загрози лише починає формуватися. Над тим, аби поширити це відчуття не лише серед військових, а й на рівні політичних еліт і суспільства, активно працював упродовж останнього року міністр оборони Боріс Пісторіус, який протягом тривалого часу є найпопулярнішим політиком у Німеччині. Почасти йому це вдалось, але саме почасти: навіть у власній партії він перебуває в помітній меншості стосовно того, до якої міри потрібно зважувати всі ескалаційні ризики з боку РФ, ухвалюючи рішення щодо України.

У Франції натомість усвідомлення загрози з боку РФ відбулося на рівні найвищого політичного керівництва країни, президента республіки, котрий, за всією наявною інформацією, наразі вважає Росію головною дестабілізуючою силою не те що в Європі, а, можливо, навіть у світі (Китай там, на відміну від США, не вбачають як загрозу №1). І така класифікація РФ підкріплена конкретними дестабілізуючими діями Москви щодо безпосередньо Франції: починаючи з близько 150 провокацій проти французьких збройних сил у різних регіонах світу, закінчуючи регулярними кібератаками на критичну інфраструктуру та брутальним втручанням у внутрішню політику країни, що, звісно, не може залишати Макрона байдужим, навіть якщо йому особисто, на відміну від Шольца, більше не потрібно буде боротися за найвищу посаду в країні.

Однак відчуття загрози не завжди означає адекватну реакцію на неї. Суттєвою відмінністю між окремими країнами Європи — зокрема й Німеччиною та Францією — є те, що в одних столицях (Париж) вважають інвестицію в безпеку України інвестицією у власну та європейську безпеку, водночас у інших (Берлін) сприймають це як вибір — інвестувати у власну безпеку чи допомагати Україні. За принципом: війна в Україні — це війна в Європі, але не війна Європи.

Відповідно що більше це відчуття загрози у владних офісах у Берліні й деяких інших столицях Європи, то частіше його використовують як причину — або ж, будьмо відверті, як виправдання — чому та чи та зброя/обладнання замість того, щоби надходити в Україну, має залишитися для власної оборони цих країн на випадок потенційної атаки РФ.

Ба більше, аргумент, що атака в принципі може не відбутись, якщо Україна вистоїть, на тлі просування російських військ на окремих ділянках фронту помітно відійшов на задній план навіть у тих країнах, де інвестиція в оборону України сприймається як опосередкована інвестиція у їхню власну оборону. Й де в принципі було принаймні часткове розуміння, що їхня країна насправді «прикрита» від російської агресії не одним, а двома щитами: з одного боку — НАТО, з іншого — Україною.

Те, як відчуття загрози з боку РФ (чи, точніше, експлуатація цього відчуття в політичних цілях) б’є рикошетом по Україні, дуже помітно проявилося під час розгляду термінового надання Україні додаткових засобів ППО. Один з німецьких дипломатів пояснив небажання європейських країн «розлучатися» зі своїми системами на прикладі власної держави: коли в Берліні говорять про можливу ескалацію з боку РФ, то мають на увазі передусім атаку з повітря у вигляді завдання ракетних ударів. Відповідно засоби ППО розглядають як основний елемент запобігання такій ескалації. Однак у німецькій столиці, де ми працювали якраз у дні розгляду рішення щодо надання додаткового Patriot, найчастіше доводилося чути інший аргумент, а саме: спершу мають надати американці, в яких їх набагато більше (й це правда), а Німеччина раніше вже надала Україні дві батареї (одну, щоправда, в позику) зі свого й так обмеженого арсеналу. Попри це у Берліні за лічені дні змінили думку щодо надання Україні додаткової батареї — від майже категоричного «ні» до «так» — і все ж таки ухвалили позитивне для нас рішення, демонструючи, що Німеччина Шольца здатна проявити і самостійність, і рішучість, і, що не менш важливо, швидкість, коли є відповідна політична воля на найвищому рівні.

Водночас — попри популярне в Парижі сприйняття української безпеки як безпеки французької та європейської — такого позитивного рішення не вдалося досягнути (принаймні на момент написання цього тексту) щодо франко-італійської системи SAMP-T, яка перебуває наразі в Румунії й могла б бути значно кориснішою в Україні. Не так, звісно, як Patriot, але все ж таки. Коли ми ледве не на кожній зустрічі в Римі й особливо в Парижі (бо конкретно ця система належить французам) ставили питання щодо перебазування її в Україну, деякі французькі співрозмовники чітко давали зрозуміти, що вона потрібна саме в Румунії на випадок потенційних атак РФ на цю країну. Колись, у майбутньому.

Отже, замість того, щоб нарешті прийняти війну Росії щодо України як свою війну, країни ЄС переважно починають готуватися до справді своєї війни, не забуваючи на зустрічах наголошувати: «Україна перебуває у війні з Росією, ми — ні». Або ж «це ви маєте подбати про стратегію, не ми. Ми лише вам допомагаємо».

І тут полягає ще одна відмінність між різними країнами Європи: одні з них розуміють, що навіть якщо вони не воюють із РФ, то Росія вже веде війну проти них, інші не усвідомлюють навіть цього. Так, ця війна перебуває на іншій фазі, ніж війна з Україною, — а саме гібридній, але ж усі пам’ятають, що саме так починалась і війна РФ із Україною. Це розуміння дедалі помітніше у Франції, але його відверто бракує в Німеччині й тим паче Італії, якою, таке враження, щодня проходиться катком російська дезінформаційна машина, що дуже професійно працює з традиційно пацифістськими настроями в цій країні.

І, нарешті, третя відмінність у сприйнятті російської загрози полягає в тому, наскільки принциповим для окремих країн ЄС є збереження путінського режиму при владі в РФ за результатами завершення війни в Україні. На жаль, інколи складається враження, що деяких наших західних партнерів — і передусім тут знову йдеться про Берлін — більше цікавить, наскільки ця війна є екзистенційною для путінського режиму, а не для України. Можливо, саме цим можна пояснити те, що канцлер Шольц у своєму баченні завершення війни «застряг» на складній формулі: «щоб Росія не виграла й Україна не програла», хоча було б значно простіше навіть граматично сказати: «щоб Росія програла й Україна виграла»?

Хоча в міру запуску процесів вступу України до ЄС у ключових європейських країнах мають бути безпосередньо зацікавлені в тому, щоб Україна входила до Євросоюзу максимально функціональною державою, з меншим «чеком» на відбудову та без окупованих територій.

Не кажучи вже про певну парадоксальність: як можна розглядати РФ як загрозу, серйозно готуватися до її відбиття й водночас намагатися зберегти режим, який цю загрозу згенерував і підживлює?

І, зрештою, коли ми говоримо про обсяг допомоги, за рівнем якого Німеччина є сьогодні лідером у Європі, за що ми, безумовно, дуже вдячні, то сьогодні — саме той момент у війні, коли важливо говорити не лише про обсяг, а й про мету надання цієї допомоги. Чи виправдані такі інвестиції, якщо вони робляться з прицілом на те, щоби за всяку ціну втримати при владі Путіна, якого, таке враження, деякі топполітики й топбізнесмени в Німеччині досі сприймають більше як «німця в Кремлі», ніж як «міжнародного злочинця в Кремлі»? Чи ця допомога має призвести до примарного заморожування конфлікту, яке, за моїми спостереженнями, традиційно стурбованим стабільністю німцям здається більшою стабільністю, ніж можливий крах путінського режиму та його наслідки?

Переговори: де Європа за столом?

І тут ми поступово переходимо до теми переговорів, щодо якої теж спостерігаються певні розбіжності у європейських столицях. У Франції за три дні зустрічей у різних відомствах і з експертами склалося враження, що там теми перемовин просто немає: ніхто про це не питав, ніхто не реагував на наші репліки, які так чи так цієї теми стосувалися.

В Італії та Німеччині ця тема просто висить у повітрі важким згустком і періодично виринає на поверхню під час розмов і дискусій «про війну та мир». Щоправда, якщо в Римі тема переговорів вважається ознакою гарного тону й навіть уряд Мелоні всіляко «запаковує» допомогу Україні як допомогу для пришвидшення та посилення позиції Києва на переговорах, то в Берліні це радше політичний моветон. Принаймні в розмовах із українськими делегаціями.

І не тільки чи не стільки тому, що свого часу в Берліні вже обпеклися «Мінськом», а радше тому, що в німецькій столиці були б раді згенерувати ініціативу самої України щодо цього питання. Думка, яку дедалі частіше ретранслюють із високих політичних кабінетів, є сумішшю страху, фаталізму та низької самооцінки й виглядає приблизно так: Україна не здатна перемогти РФ військовим шляхом, навіть із усією своєю допомогою ми не здатні цього змінити, тому потрібно бути готовими до переговорів, щойно про це попросить сама Україна. Відмінність між Німеччиною й Італією в цьому питанні полягає в тому, що якщо в Римі можна почути про певну оборудку, яка включала б територіальні поступки, — peace for land (про це відверто запитували нас на одному із заходів), то в Німеччині частіше можна почути слово «заморожування».

Отже, якби мене попросили назвати головну проблему в сприйнятті війни з боку Берліна, то я б її сформулювала так: перемога України вбачається як більш дестабілізуючий чинник, аніж заморожування війни. Вочевидь, в України й далі залишається великий масив роботи щодо пояснень, чому заморожування — це не про припинення вогню й тим більше не про стабільність. Робити це непросто: ті, хто справді формує стратегії, охочіше зустрічаються з американськими експертами, які марять переговорами з першого дня вторгнення, ніж із українськими чи європейськими, котрі впевнені, що за нинішніх умов некоректно навіть уживати слово «переговори», бо йдеться виключно про безумовну капітуляцію України.

Вочевидь, канцлеру Шольцу важливо продати своєму «виборцю» хоча б видимість стабілізації, оскільки на наступні вибори він, судячи з усієї наявної інформації, збирається йти в образі «канцлера миру». Його завдання — балансувати між запитом на підтримку України, який і далі є досить високим у суспільстві, й страхом «втягування» Німеччини у війну, зокрема й через надання далекобійних Taurus, хоч як би абсурдно це звучало.

Цікаво, що країни, які спокійніше говорять про поступки з боку України (зокрема Німеччина й Італія), на сьогодні, згідно з даними останніх соцопитувань, є також країнами, в яких фіксується найменший у Європі рівень готовності населення захищатися в разі атаки РФ. У Франції ж натомість 51% молоді віком від 18 до 25 років готовий був би воювати в Україні, якщо це буде потрібно для захисту інтересів Франції (дослідження на замовлення IRSEM та DGRIS — двох аналітичних центрів при Міноборони країни).

Окреме велике питання, що цікавить європейські столиці в контексті потенційних переговорів: чи буде, і якщо так, то ким буде представлена Європа за столом переговорів щодо України?

Річ у тім, що сигнали, які надходять із РФ і Вашингтона щодо композиції сторін переговорів, не надто відображають Європу за столом цих переговорів. Там є місце для США, можливо, для Китаю з боку РФ, але якось незрозуміло щодо ЄС чи європейських країн — членів НАТО. Ця ситуація не може задовольняти Макрона, як і багатьох європейців, котрі якщо не вже почали, то цілком можуть почати ставити питання на кшталт: якщо американці постійно кажуть, що це європейська війна, то чому не європейці мають бути за столом, за яким шукатимуть способи завершення цієї війни? І взагалі, чому європейські столиці повинні приставати на підхід, згідно з яким Європа має платити більше, але домовлятиметься з Росією Америка?

Наскільки страшно без США?

Однією з безперечних відмінностей між різними столицями Європи є також рівень готовності підпорядковувати свої рішення й дії у питаннях війни з РФ політиці Вашингтона.

Позиція Макрона полягає в тому, що Європа не може в умовах стратегічної невизначеності у США постійно оглядатися на Вашингтон — бути заручником внутрішньополітичного безладу в Америці. Тим паче, навряд чи для когось досі залишається незрозумілою природа лідерства США за адміністрації Байдена як стримувального. Звісно, таке лідерство пасує тим на європейському континенті, хто хотів би робити менше рішучих кроків для України й більше — розрахованих на уникнення ескалаційних ризиків.

Не дивно, що саме Макрон — і про це щонайменше двічі згадував у своїх виступах сам чинний глава Білого дому — з недовірою допитувався в нинішнього президента США, чи надовго Америка повернулася, коли Байден тільки-но став президентом і урочисто оголосив про «повернення США» на саміті НАТО. Саме Макрон роками пропонував ідею «стратегічної автономії», яка б стосувалась і європейської армії. І після регулярних відвідин Франції впродовж останнього року склалося враження, що в глибині душі деякі французькі стратеги навіть зраділи б потенційному поверненню Трампа, аби мати більше аргументів для розвитку свого концепту. Який тим паче вже переоформлюється зі «стратегічної автономії» в ідею «стратегічного суверенітету»: очевидно, щоби бути прийнятнішим для тих країн Європи, яких досі лякає слово «автономія» в контексті взаємодії зі США і які й далі воліють — чи то через багаторічну безпекову залежність, чи через американську військову присутність, чи просто за інерцією — підлаштовувати свої політики під політичні тренди, задані Білим домом.

Власне, саме тому можемо говорити про лінію розподілу між країнами, для яких відправною точкою для надання допомоги України чи схвалення важливих політичних рішень є позиція США, й тими, для яких такою відправною точкою є те, чого справді потребує Україна чи, власне, Європа.

Дисфункціональність Конгресу протягом останніх півроку змусила дещо підбадьоритися навіть найбільш схильні до орієнтації на США країни — як-от Німеччину, в якій неодноразово доводилося чути: оскільки Берлін повністю залежить від ядерної парасольки США, то й усі свої безпекові рішення він має синхронізувати зі Сполученими Штатами. Позиція, погодьтесь, є досить логічною, їй важко щось протиставити.

Однак певне зростання рейтингу Байдена й розблокування допомоги Україні в Конгресі створюють величезну спокусу й далі цілковито рівнятися на позицію Вашингтона. Навіть ті резервні ресурси, які деякі європейські країни «забронювали» для України, як доводилося чути в окремих інституціях цих країн, заброньовані саме «на випадок перемоги Трампа» й повного обрізання допомоги Україні з боку Америки. В інтересах України сьогодні — максимально доносити сигнали про те, що, розблокувавши допомогу, США лише надали можливість європейським країнам краще підготувати «план Б» для України, де керівну роль відіграватиме Європа, а не США, безвідносно того, хто буде наступним американським президентом.

Великий спільний знаменник

Водночас чи не найпомітнішою спільною рисою в підходах європейських столиць до завершення війни на сьогодні є питання взаємозалежності між бажанням самої України продовжувати боротьбу та підтримкою Європи. «Ми наче перебуваємо в зачарованому колі: що більше ви демонструєте готовність боротися, то більше ми почуваємося мотивованими вам допомагати. Але ми також розуміємо: що більше ми допомагаємо, то більше й ви є мотивованими», — довелося почути від одного високопосадовця у Франції.

Чи не найпопулярніше питання в усіх столицях — мобілізація та похідні навколо неї. Відомі лише негативні нюанси, що супроводжують цей процес. Сигнал зчитується досить просто: ми не можемо забезпечити мобілізацію власних ресурсів без належного рівня мобілізації ваших людей. Хоча навіть на третій рік війни саме в Україні фіксується найбільша в Європі кількість тих, хто готовий захищати країну зі зброєю в руках, європейські медіа з більшою охотою підсвічують цифри про «лише» 15% військовозобов’язаних українців, які наразі воюють.

Дедалі помітніший у європейських столицях і брак довіри до найвищого українського керівництва (чи то пак найвищого менеджменту). Навіть у Німеччині доводилося чути, що ключових великих причин, чому не ухвалено рішення стосовно Taurus, було насправді дві — страх ескалації з боку Путіна та недостатня довіра до дій українського керівництва: мовляв, нема впевненості, як і де Україна використовуватиме цю зброю. Дарма, що це суперечить німецькому ж аргументу, що без участі німецьких фахівців неможливо в принципі налаштовувати та запускати цю зброю…

***

Складні дискусії й часом дещо хаотичні процеси адаптації, що спостерігаються наразі в Європі на тлі входження України у війну на виснаження, пов’язані не лише з тим, що європейці стикнулися на початку 2024 року із ситуацією, яка, за прогнозами, мала статися на початку 2025-го, — коли Європі після американських виборів і потенційної перемоги Трампа на них потрібно було б брати значно більшу відповідальність за Україну й за майбутнє власного континенту. Однак ці процеси також стали причиною того, що, як фактично зізналися нам у кількох державних інституціях європейських країн, за їхніми внутрішніми калькуляціями, війна мала завершитися 2024 року, тому всі ресурси на Україну прораховувалися відповідно. Гарною новиною є те, що в будь-якому разі 2025-й вбачається як рік, у який Європа — зокрема і в плані власного оборонного виробництва — вступатиме впевненіше та з більшими спроможностями допомогти Україні. Й «дострокова» підготовка Європи цього року може виявитися цілком доречною.