Чому Україні не слід поспішати з організацією наступного Саміту миру

Вихідними у швейцарському Бюргенштоку завершився Саміт миру – перше зібрання світових лідерів, присвячене шляхам завершення російської війни проти України.

За масштабом подія стала дійсно безпрецедентною, фізично зібравши разом представників понад 90 країн, у тому числі 56 глав держав та урядів.

Це дійсно дуже, надзвичайно багато.

Та чи досягла Україна завдяки саміту своєї мети і чи став він перемогою? Детальний розбір заходу – в аналітиці редактора "Європейської правди" Сергія Сидоренка Що змінить Саміт миру.

Пояснюємо реальні наслідки, плюси та загрози після зустрічі у Швейцарії.

Далі – стислий її виклад.

У Швейцарії Україна точно лишилася в плюсі, але потрібен реалізм в оцінці.

Саміт дійсно показав тверду підтримку України від західного клубу.

Навіть тим країнам, які опинилися у цьому клубі вимушено і хотіли би пробачити Путіна та відновити повноцінну співпрацю з РФ (як-от Угорщині та Сербії), довелося доєднатися до решти європейських та проамериканських держав.

Однак треба визнати, що саміт не об’єднав світ на підтримку України.

Основна ідея та додана вартість скликання Глобального саміту полягала якраз у тому, щоб долучити до цієї підтримки держави Глобального Півдня.

Але цього не сталося.

А українська "формула миру" тим більше не стала об’єднавчою.

Навіть спроба Києва винести за дужки свої найжорсткіші вимоги до Росії не дозволила досягти успіху в цьому.

11 держав-членів ООН, присутніх на саміті (а від наступного дня – 13), оголосили про непідтримку спільної заяви.

Зменшення амбітності заяви і концентрація на "нейтральних" пунктах типу ядерної безпеки не допомогли.

Причому відмовилися ставити підпис саме ті країни, над залученням яких Київ працював найбільше.

Абсолютна більшість "незахідних" країн віддає перевагу очікуванню і діятиме залежно від розвитку подій на полі бою.

І саме там, а не на переговорах буде визначений баланс сил у ставленні до агресії РФ та цілісності України.

Наразі проблеми з розділеністю світу компенсовані непоганим рішенням, яке, втім, матиме обмежені наслідки.

По суті, саміт підтвердив статус-кво.

Поспішна організація цього саміту має стати уроком на майбутнє.

Спроби піти на поступки не зробили Україну сильнішою на міжнародній арені.

Добре, що перед швейцарською зустріччю вдалося вчасно зупинитися, повернути до тексту рішення ключові для України позиції і, будемо говорити відверто, уникнути провалу.

Однак Київ не засвідчує, що засвоїв цей урок.

І від західних, і від українських посадовців лунають заяви про намір провести другий саміт якнайшвидше.

А це той саміт, у якому має брати участь Росія.

Усі ключові столиці ЄС, а також США багаторазово повторювали, що лише Україна має визначати, коли вона готова до переговорів.

Ба більше, дуже часто прямо висловлюють думку про те, що про переговори варто починати говорити тільки тоді, коли Україна досягне настільки серйозних успіхів на полі бою, що зможе спілкуватися з Кремлем з позиції сили.

Пів року тому, розпочинаючи дорогу до швейцарського мирного саміту, Україна припустилася серйозної помилки, коли почала просувати переговори, перебуваючи у найгіршій за останній рік іміджевій позиції.

І останні заяви лишають серйозний сумнів у тому, чи виніс Київ урок з цієї помилки.

А зважаючи на те, як під час підготовки до першого саміту Україна була готова посувати власні червоні лінії – є всі підстави стежити за подальшим рухом і переговорами.

Особливо якщо виявиться, що ми дійсно поспішаємо до проведення другого саміту ще до того, як для цього склалися геополітичні підстави.

Ще одна проблема у публічному, декларативному поспіху – це те, що цим президент Зеленський дає сигнал про свою готовність до поступок, до компромісів.

Цей сигнал чує Путін.

Цей сигнал чують ті міжнародні партнери, які схильні штовхати Україну до "миру" за будь-яку ціну.

І з цією проблемою треба боротися вже.

У тому числі – через твердість публічної позиції України та її червоних ліній.

Докладніше – в матеріалі Сергія Сидоренка Що змінить Саміт миру.

Пояснюємо реальні наслідки, плюси та загрози після зустрічі у Швейцарії.