Домашнє насильство лише у родинах ветеранів?
Домашнє насильство лише у родинах ветеранів?

Домашнє насильство лише у родинах ветеранів?

В Україні багато людей мають досвід травматичних подій, тож рівень насилля у суспільстві може зростати. Проте чи справді домашнє насильство (у будь-яких проявах – фізичне, сексуальне, психологічне чи економічне) поширене переважно в родинах, члени яких мають досвід бойових дій, повернулися з фронту? 

На мою думку, сьогодні у суспільстві мимоволі маргіналізують певну групу, занадто «підсвічують» саме її, узагальнюють й переносять декілька епізодів на всю групу. Мова, звісно, про ветеранів. 

Нещодавно міністр внутрішніх справ Ігор Клименко в інтерв’ю заявив, що 60% випадків насилля скоюють ветерани та військові. Ці дані, вирвані з контексту, вмить набули різноманітних інтерпретацій у медіа, і ця цифра були подана так, що складається враження, ніби серед ветеранів кожен другий чинить насилля.

Наведу лише декілька прикладів «гучних» заголовків:

  • «Після війни частина людей навчилася холоднокровно вбивати».
  • «Кожен військовий повертається з передової з посттравматичним стресовим розладом».
  • «Що робить людина з ПТСР, яка має якісь ментальні зміни після війни? Вона може бути або алкоголіком, або наркоманом, або піти в кримінальне середовище, або це все поєднувати між собою».

Через кілька узагальнень та «влучний» заголовок, підсилений жахливою фотографією дитячої чи жіночої руки, схопленої чоловічою п’ятірнею, такі тексти лишають по собі враження, ніби домашнє насильство існує лише у родинах ветеранів. Мало хто буде читати статтю повністю і критично аналізувати інформацію, врешті зважати на той факт, що в країні зараз значна кількість дорослого населення – це і є військові або ветерани. Армія є зрізом суспільства.

Приблизно та сама історія з діагнозом або ознаками ПТСР. Наявність або відсутність ПТСР не стосується винятково ветеранів. Цивільні також потрапляють у ситуації, які створюють загрозу їхньому життю, – потрапляють під ракетні обстріли, живуть на прифронтових територіях тощо. З таких ситуацій будь-хто може вийти з ознаками ПТСР. Або без них. Приналежність до тієї чи іншої професії на це жодним чином не впливає.

На мою думку, немає жодного переконливого факту, який міг би вказувати на прямий зв'язок між вибором людиною тієї чи іншої професії (зокрема, і служби у війську) та схильністю до насильства.

Окремо зауважу, що при розгляді проблеми варто спиратись на статистичні дані та дослідження щодо домашнього насильства серед різних соціальних груп. Зазначу, що статистика базується на зверненнях жертв насильства, і не може врахувати тих, хто не звернувся. А таких, скоріш за все, набагато більше. Отже, достеменно ми не знаємо реального стану справ. Чи знаємо? Якщо знаємо, то наведіть дані, рефлексії.

Згадаймо, що «культура» насилля, на жаль, толерувалася нашим суспільством задовго до великої війни. Анекдоти, дотепи у соцмережах чи «смішні картинки» про зґвалтування, коли жертва виставляється як недорікувата, яка сама напрошується на проблеми, тож люди перестають співчувати їй, переносячи на неї відповідальність за злочин агресора, – усе це було у нас і раніше.

До прикладу, у 2019 році український сегмент соцмереж розважався з новини про те, що до Кримінального кодексу пропонувалося внести правки щодо обов’язкової згоди на секс. Жарти про те, що інтим буде дозволено тільки зі згоди дільничного насправді розкрив величезну проблему: українці десятиліттями жили й не задумувалися, що секс без згоди у шлюбі – зґвалтування, яке теж є насиллям. Скільки ще таких питань залишається за кадром?

Повертаючись до інтерв’ю очільника МВС, у якому він заявив, що 60% випадків насилля зараз скоюють ветерани та військові, хочу зазначити, що не існує домашнього насильства окремо в родинах ветеранів. Вважаю, що коли вже говорити про домашнє насильство, то слід розглядати проблему в загальноукраїнському контексті як таку, що не має жодних професійних характеристик.

Безліч разів проговорювала ветеранська спільнота: ми такі, як ви, цивільні, не потрібно нас відокремлювати. Але суспільство залишається глухим. Навішування ярликів про те, що захисники й захисниці мають ПТСР, – це стигматизація, адже ПТСР є медичним діагнозом, який може встановити лише психіатр. Що стосується саме групи людей з воєнним досвідом, то так, вони можуть гостріше реагувати на побутові стресові ситуації, проте це не означає, що їх потрібно виокремлювати в групу, адже, по суті, це і є дискримінація.

Зараз на суспільному рівні маємо підтримувати ветеранів та ветеранок, аби вони зверталися по кваліфіковану допомогу у випадку, якщо почувають гостру реакцію на стрес (так-так, це і є той так званий «побутовий ПТСР», яким намагаються наділити кожного захисника чи захисницю). 

Домашнє насильство – це не лише побиття чи тілесні ушкодження. Це те потворне зло, викорінення якого є показником формування нового, безпечного суспільства. Виходячи з цього, варто було б зосередитись не на пошуку винних, а на пошуку розв’язання проблеми. Адже коли у публікаціях ставлять в один ряд: ветеран – психологічні проблеми – насилля, ймовірність, що людина звернеться по допомогу знижується, адже вона автоматично почуватиметься злочинцем. Тому рухатися до викорінення маємо всі разом, надаючи підтримку, розуміння й не цькуючи людей.

Що можна порадити людям, які стали жертвою домашнього насилля?

Не варто радитись з близькими і рідними, аби не застрягти серед особистих історій й виправдань, краще звернутися до психолога. До прикладу, коли родина чи близьке оточення всіляко намагається «зберегти сім’ю» й вимагає не виносити на загал проблеми. Це небезпечна порада, адже в один момент може статися так, що допомогу надавати буде запізно.

Варто негайно припинити спілкування з агресором, адже часто жертва насилля та кривдник знаходяться у співзалежних відносинах. Такі стосунки йдуть по колу і згодом все повторюється.

У випадку загрози діяти треба швидко і рішуче. Постраждалому члену родини варто звернутись у поліцію та до медзакладу – зафіксувати побої, якщо вони сталися.

Зателефонувати на Національну гарячу лінію з протидії домашньому насильству: 0800500335 (зі стаціонарних) або 116123 (з мобільних). 

Юридичну консультацію можна отримати у контакт-центрі системи безоплатної правової допомоги: 0800213103.

Також фахівці Гарячої лінії Українського ветеранського фонду надають підтримку щодня та цілодобово: 0800332029

Источник материала
Поделиться сюжетом