Відбили руки, а переживав за голову: експолонений розповів про жахи Оленівки та Старого Осколу

Іванов був в Оленівці, але згодом окупанти перевезли його в інше місце. Він поділився спогадами про жахи полону.

Оленівка: гнила їжа, мутна вода

Олександр працював з 2007 року на фабриці заморожених продуктів у Кропивницькому. З початком війни йому подзвонили, що потрібно з'явитися у військкомат. Так потрапив у 56 бригаду, на початку березня вже був на позиціях у Донецькій області, тримав оборону.

Коли росіяни пішли в наступ на тій ділянці, то використали весь доступний їм арсенал зброї – "Гради", міномет, касетні бомби, фосфор. Поранений чоловік потрапив у полон в Пісках.

Росіяни перев'язали йому шию, проте запитали, навіщо було брати пораненого, чому не добили. Олександр згадав: окупанти вдарили бійців по голові, коли брали в полон, стріляли над головами, але поставилися більш-менш добре.

Як виявилося згодом, уламок пройшов біля самої сонної артерії. Росіяни не стали його витягувати, хоч і лікували місяць у Донецьку. Перед тим поставили на коліна і "читали моралі" – мовляв, українці убивають дітей, розкидають міни-пелюстки, та й загалом фашисти.

Далі був місяць Оленівки. Окупанти ставилися жорстоко: ліків не давали, на обід виділяли три хвилини. Олександр згадує: полонені не їли, а заковтували, як качки.

Коли три хвилини минали, росіяни змушували людей вставати. Якщо ті ще жували – мусили присідати.

Картопля була з лушпайками, де гнила яка попадалася – її ніхто не перебирав. Як вони нам говорили: щоб не забували, де ви знаходитеся. Вода була мутна, на зубах тріщало все, хлопцям даже камні попадались. Десь від тої самої цибулі корішки були. Ну, це нормально, для них це нормально,
– сказав Олександр.

У полоні чоловік схуд на 10 кілограмів. Росіяни допитували, погрожували.

Старий Оскол на Бєлгородщині: "жорстка прийомка", говорити тільки російською

Після виходу з автозака полонених поставили на коліна – так вони мали повзти всю дорогу. В цей час спецназівці били їх по ребрах дубинкою.

Окупанти використовували будь-який привід, щоб причепитися до полонених. Особливо "прилітало" за українську мову. Били шокерами, дубинками – кожне переміщення супроводжувалося знущанням, приниженням, лайкою. Також росіянам подобалося змушувати людей кукурікати, дзижчати, крякати.

"Сил нема, але ми в Україні"

Про те, що їдуть на обмін, полонені не знали. За весь час Олександр отримав тільки один лист від дружини, тож зв'язку з рідними не було. Дорогою журналіст запропонував йому телефон, дружина, звісно, не очікувала, що чоловік уже на рідній землі.

Зараз лікуємося, проходимо реабілітацію. В лікарні нас обстежують потихеньку, лікують. Сили, звісно, немає, але ж ми в Україні. Найбільше переживав, щоб не одбили голову. Але руки мені все-таки відбили. З руками в мене буде проблема, призначили лікування на руки, ще купа знімків, купа всього. Руки в мене відбиті, виходить. Ну, що поробиш, найголовніше, що ми в Україні, а в Україні нас вилікують. Оце найголовніше,
– підсумував Олександр Іванов.