Фільм Валентина Васяновича: Присмерк життя

Валентин Васянович ніколи навмисно не шукає сюжети для своїх фільмів. Цікаві персонажі, варті того, щоб присвятити їм фільм, з’являються у його житті немов самі собою. У стрічці «Старі люди» режисер зняв своїх родичів, що живуть у Житомирській області. А завзятого гончара, про якого розповідається у короткометражці «Проти сонця», Васяновичу підказав його оператор.

Фільммейкер не подорожує у творчих муках, самостійно вишукуючи персонажів, цікаві сюжети та унікальні місця. Не записує терабайти відео, які згодом, так і не переродившись у готовий фільм, видаляються з вінчестера. Васянович у певному сенсі пливе за течією, тримаючи руку на пульсі сьогодення. І лиш унікальна здібність відчувати момент підказує йому, коли вмикати камеру.

Одного дня режисер відвідував на свята свою тітку Марію, що живе на Житомирщині. Про неї, власне, і йшлося у стрічці «Старі люди». На цей раз у бабці мала отелитися єдина корова. Та вже коли от-от мало з’явитися теля – щось пішло не так. Худоба стогнала, не знаходячи собі місця, однак знайти ветеринара або когось, хто би їй допомогти – було неможливо. У глухому селі, де живе тітка Марія, ніхто на медицині не знається. «То я взяла сокиру, їй голову відрубала – і все», – підсумувала тоді бабця.

Цей, на перший погляд брутальний вчинок, дуже точно показав, що в селі люди геть по-іншому відносяться до смерті. «Ті, хто ближчий до природи – щодня стає свідком, як хтось вмирає, а хтось народжується. Тож і ставлення до смерті у цих людей зовсім інше. Тоді в мене і народилася ідея зняти документалку «Присмерк», – розповів режисер в одному з останніх своїх інтерв’ю.

Взявши камеру, Валентин почав регулярніше відвідувати тітку Марію. Незадовго до цього до неї перебрався її син Сашко. Літній чоловік через цукровий діабет практично повністю втратив зір. І в побуті, і у власному житті він після цього став безпорадним. Тож переїзд до слабкої матері, що розміняла дев’ятий десяток, стала єдиним його рятунком.

«Увесь побут лежить на ній. А я навіть елементарні речі зробити не можу. Що мені робити, якщо вона помре? Отак піду у садок – закину мотузку на дерево і повішусь», – розповідав Сашко Валентинові. Однак у самому «Присмерку» ці слова не почуєш. Режисер хоч і наповнив свою стрічку відвертими епізодами, проте межу дозволеного відчував дуже точно.

Те, що тітка Марія та Сашко бачили поруч не просто «людину з камерою», а свого родича – дозволяло їм вести себе перед об’єктивом розкуто. Та й навіть це не давало їм можливості інколи сказати те, що було на душі.

«Сцена, в якій Марія вставляє пластинки у трансформатор, а сліпий Сашко сидить поруч і пояснює, як це робити далась нелегко. Коли я це знімав, то довго слідкував за їхньою роботою, але нічого цікавого не відбувалося. Потім у мене задзвонив телефон і я відійшов поговорити, але камеру при цьому не вимкнув. Побачивши, що мене немає поруч, вони почали сваритися і навіть посилати одне одного. Тож сцена була знята якось сама собою – цього важко досягти у кіно», – згадував згодом Васянович.

Режисер відвідував Сашка та Марію протягом усього року. В результаті назбиралося близько 20 годин відзнятого матеріалу, з яких в остаточній монтажній версії лишилося трохи більше шістдесяти хвилин. Незважаючи на те, що в картині показуються усі пори року, суттєвої різниці між ними під час перегляду не відчуваєш. Суворі сільські реалії настільки згинають людину, що інколи вона геть не має можливості озирнутися навколо. Якщо ж до цього всього додається ще й хвороба, сліпота і старече виснаження – життя розчинається у присмерку. Присмерку, що передує абсолютній темряві й смерті. Та й навіть в такому стані тітка Марія та Сашко вели себе достойно.