Мертвий закон №12320. Чому захист адвоката не має означати наступу на свободу слова

Минулого тижня парламент устиг не лише оновити кадровий склад уряду, а й проголосувати за законопроєкт №12320, яким, серед іншого, запроваджується адміністративна відповідальність за порушення заборони ототожнення адвоката й клієнта. Громадські організації виступили з критикою цього законопроєкту та у своїх заявах закликали Володимира Зеленського ветувати його через ризики, які він створює для свободи слова. Окремо наголошено на юридичних вадах конструкції цього законопроєкту, норми якого містять оціночні критерії, що може призвести до зловживань.

Водночас у Національній асоціації адвокатів України публічно заявили, що вітають таке рішення парламенту, оскільки воно дає відповідь на системну проблему публічного ототожнення адвокатів із клієнтами, яке є різновидом втручання в адвокатську діяльність. Така полярність поглядів на не суперпринципове в умовах війни питання є вагомою причиною для того, щоби розібратися, чого тут більше — зради чи перемоги. Тому пропоную погляд адвоката на ухвалений законопроєкт — із оцінкою його перспектив стати рятівним інструментом для одних і засобом покарання для інших.

Спойлер: із обома функціями цей новий закон справлятиметься однаково неефективно.

Закон, який нічого не змінить

Як адвокат, що активно практикує, я проти того, аби мене ототожнювали з моїми клієнтами. Коли я захищаю людей, яких обвинувачують у корупційних злочинах, останнє, чого б мені хотілося, — це почути в спину (або в обличчя), що я «такий самий» чи є «одним із них». Воднораз вважаю одним зі своїх обов’язків робити все, що в моїх силах, аби не ототожнюватися самому. Не говорити за клієнта, не робити його життєву позицію власною, не вживати спільних займенників «ми», «нас», коли йдеться про обвинувачення.

Звісно, того, хто схоче жбурнути в мене брудом, усе це не зупинить. І тим більше не зупинить новий закон, якщо його підпише президент. Але не тому, що превентивно лякатиме чималим штрафом (від 1700 до 3400 грн для громадян), а тому, що запропонований законопроєктом №12320 юридичний механізм є мертвим.

Адвокати вже мають один такий, що передбачає адміністративну відповідальність за ігнорування адвокатського запиту (стаття 212-3 Кодексу про адміністративні правопорушення). Ніби мав допомогти вирішити проблему, а натомість став іще одним прикладом законодавчого безсилля. Спільною рисою цих двох інструментів адміністративного примусу, що робить їх неефективними, є процедура притягнення до відповідальності.

Недієвий механізм: приклад із адвокатськими запитами

Адвокатський запит — це інструмент збору інформації для надання правової допомоги. Закон зобов’язує адресата дати відповідь протягом п’яти робочих днів. За відмову або ігнорування передбачено відповідальність. У теорії все чітко. На практиці ж майже нічого не працює.

Щоби змусити посадовця відповісти, адвокат має звернутися до регіональної ради адвокатів із заявою про складання протоколу про адміністративне правопорушення. До заяви слід додати копію запиту, підтвердження його надсилання й отримання. Та головне — потрібно надати особисті дані порушника: ПІБ, дату народження, адресу, дані паспорта.

Де адвокату взяти цю інформацію? Він не має повноважень поліціянта. Без цих даних неможливо скласти протокол, а отже, й викликати порушника до суду. А протокол іще й має бути вручений особисто, під підпис, із роз’ясненням прав. Уявіть, що ви є співробітником ради адвокатів. Наскільки сильною буде ваша мотивація шукати цього порушника?

Найлегше — відписати адвокату: «Відомостей недостатньо». А якщо протокол усе ж таки складено, справу ще треба передати до суду. І встигнути її розглянути за три місяці з моменту правопорушення. Інакше — автоматичне закриття.

На практиці судді перевантажені, особливо в містах. Пріоритет мають кримінальні справи. «Адмінка» за адвокатським запитом — у самому низу. Тому в реєстрі рішень справжні санкції є рідкістю. Натомість — безліч проваджень, закритих через строки або відсутність складу правопорушення.

Це замкнене коло. І я щиро поважаю тих колег, яким вдається довести справу до кінця. Але більшість, розуміючи всі перепони, шукають інші шляхи для отримання інформації.

Ототожнення як правопорушення: надто оціночне, надто хитке

Та повернімося до законопроєкту №12320. Окрім того, що для нього є актуальним усе викладене вище, додається ще й проблема складності доказування самого правопорушення. Із адвокатським запитом усе просто: є запит, є відмітка про одержання (або поштовий документ про вручення) і є відлік п’яти робочих днів. Якщо правопорушник не надасть доказів того, що відповідь у цей строк він підготував і надіслав, — бінго! Факт правопорушення доведено. А як щодо ототожнення?

Тут усе набагато складніше, бо потрібно доводити ще й мету, яку законодавець описує в примітці. Процитую її: «Ототожнення адвоката з клієнтом — це будь-яка ідентифікація (асоціація, пов’язування) адвоката з клієнтом, що впливає на незалежний статус адвоката та (або) чинить негативний тиск під час здійснення адвокатської діяльності та (або) порушує гарантії адвокатської діяльності та (або) перешкоджає реалізації прав адвоката, передбачених Законом України «Про адвокатуру та адвокатську діяльність». Як можна побачити, будь-що з переліченого через логічну конструкцію «та/або» потрібно чимось доказувати, й окрім того, що набір доказів тут не буде очевидним, іще й ситуація стає украй оціночною. Спробуймо розібрати на прикладах, де роль об’єкта критики належатиме мені (бо так простіше, аби нікого з колег не образити).

Припустімо, відома журналістка Марія Правденко вирішила зробити судовий репортаж із Вищого антикорупційного суду й написала щось таке: «Ексдиректора державного підприємства «Укржахвидобування» Віктора Корупціонеренка підозрюють у заволодінні майном на суму понад 20 мільйонів гривень. Його захисник — адвокат Дмитро Остапенко заявив у суді, що незабаром надасть беззаперечні докази невинуватості свого підзахисного». Цей найпростіший варіант демонструє, як можна згадати ім’я адвоката разом із іменем клієнта, не вдаючись до ототожнення. І ця історія під дію майбутнього закону абсолютно точно не підпадатиме.

Та ускладнімо сюжет і припустімо, що пані Правденко написала інший текст: «У судовому засіданні з’ясувалося, що інтереси підозрюваного в заволодінні державними коштами на суму понад 20 мільйонів гривень Віктора Корупціонеренка представлятиме адвокат Дмитро Остапенко, відомий тим, що в минулому захищав обвинувачених у державній зраді Семена Деенерівця та Марину Руськомирську. Залишається тільки здогадуватись, які шляхи чи знайомства привели нинішнього фігуранта корупційної справи до такого адвоката». Тут уже відчутний негативний підтекст, який має створити в читача враження, що адвокат підозрюваного — слизька людина, яка в минулому захищала одіозних постатей, а тому і він, і його клієнт заздалегідь не варті довіри. Та чи достатньо цього, щоби притягнути журналістку до відповідальності за ототожнення?

Повертаючись до процитованої вище примітки, вважаю, що радше ні, аніж так. Хоч як неприємно мені було б читати про себе щось, написане в такому стилі, я навряд чи зміг би довести в суді, що це впливає на мій незалежний статус. Бо якби такі публікації могли узалежнювати, проблема була б у мені, а не в авторці. Також навряд чи можна було б довести порушення гарантій адвокатської діяльності, перелік яких наведено в профільному законі про адвокатуру. Хіба що порушення гарантії, якою заборонено ототожнювати адвоката з клієнтом, але це рух по колу, чи не так? Для того ж, аби довести, що ця публікація чинить негативний тиск на адвокатську діяльність, потрібно щонайменше провести експертизу. Бо все інше буде просто словами, словами і ще раз словами. На щастя для багатьох, самих лише слів суду зазвичай недостатньо.

Та чи маю я достатньо інформації про взяту для цього прикладу журналістку, аби скласти протокол? Однозначно ні. А якщо це буде не журналіст із реальним іменем, а популярний Telegram-канал, що працює як анонімний? Або Facebook-блогер, який пише під псевдонімом? Кого саме притягати до відповідальності?

Питання підтвердження авторства електронних публікацій, які зараз домінують в інформаційному просторі, вже багато років є чи не найскладнішим у судовій практиці, що стосується спорів про захист честі, гідності та ділової репутації. І коли я вже згадав про цю категорію справ, то великою кількістю перемог судова практика тут також не тішить. Бо там, де йдеться про високі матерії, наші судді воліють не ускладнювати собі життя.

От і в тій частині законопроєкту №12320, де йдеться про запровадження адміністративної відповідальності за ототожнення адвоката з клієнтом, як на мене, забагато високих матерій. Складається враження, ніби законодавці спеціально написали текст цієї статті так, аби шанси на ухвалення судового рішення про застосування штрафу були мінімальними. Натомість та частина законопроєкту, яка розширює перелік видів незаконного втручання в діяльність адвоката, за що передбачено вже кримінальну відповідальність (стаття 397 КК України), виглядає цілком притомною та своєчасною.

Зокрема коли йдеться про незаконне перешкоджання прибуттю адвоката до будь-яких приміщень, де перебуває його клієнт, то стає зрозумілим, що кричущі випадки протидії моїм колегам із боку представників окремих ТЦК і СП не залишилися непоміченими. Але сумна правда полягає в тому, що стаття 397 про втручання в діяльність захисника в Кримінальному кодексі існувала й до законопроєкту №12320, та впродовж 2024 року, згідно з офіційною судовою статистикою, жодної справи за цією статтею до жодного суду направлено не було. Висновки тут нехай кожен зробить самостійно.

Чи можливий баланс?

Українське суспільство, яке за три десятки років після відновлення незалежності встигло пережити дві революції через схильність попередніх державних лідерів до авторитаризму, а до того мало сімдесятирічний негативний досвід виживання за тоталітаризму, цілком виправдано реагує різкою критикою на будь-які законодавчі новели, що можуть бодай трохи зачепити межі права на свободу слова. І, направду, сьогодні далеко не кожне суспільство на нашій планеті може похизуватися аж таким рівнем абсолюту в реалізації цього права. Згадаймо хоча б, що в Україні відсутній такий склад злочину (та навіть адміністративного правопорушення), як наклеп, хоча Німеччина, Франція, Італія, Іспанія, Португалія досі мають у своєму законодавстві такі норми. Не кажучи вже про Польщу, Угорщину, Словаччину та Румунію, де за наклеп можна реально опинитися за ґратами.

Норма про відповідальність за ототожнення адвоката з клієнтом — реакція на прояви, характерні для нашого сьогодення, коли поруч із класичною журналістикою, що намагається дотримуватися стандартів, є безліч інших виробників інформаційного контенту, які ці стандарти ігнорують. Навішування ярликів і шельмування — їхні улюблені інструменти, що дають змогу здобувати чималу популярність, але завдають відчутної шкоди тим, проти кого були застосовані.

Водночас неможливо оминути увагою й проблеми, що накопичилися всередині адвокатури. Надто багато людей із надто різними особистими історіями створюють доволі строкатий образ того, ким сьогодні є український адвокат. Із наданням адвокатурі самоврядного статусу розрахунок держави полягав у тому, що когорта професіоналів краще за будь-кого стороннього розробить правила співіснування для себе й дотримуватиметься їх. Натомість маємо ситуацію, коли навіть у такому базовому питанні, як дотримання строків повноважень і переобрання, виникла проблема. Незабаром виповниться три роки відтоді, як мав відбутися необхідний для вирішення цих питань з’їзд, та все ніяк. У таких умовах цілком закономірно, що ідея надати адвокатурі додатковий інструмент примусу викликає категоричне несприйняття з боку тих, проти кого він може бути застосований.

Чи вдасться досягти успіху в боротьбі з ототожненням методом законодавчих заборон і встановлення юридичної відповідальності? Сумніваюся. І можу сказати, що для моєї роботи кориснішою допомогою від законотворців стало б розширення можливостей доступу до державних реєстрів з інформацією, що стосується клієнтів, аніж наділення ефемерним правом притягати до відповідальності тих, хто погано про мене висловлюється чи пише. Бо після запровадження відповідальності за ігнорування адвокатських запитів менше ігнорувати їх не стали. Гадаю, те саме очікує й історію з ототожненням. Тому що будинок, побудований із піску, приречений.