Пам’яті морпіха Василя Чолпана

Вижив після надскладного поранення, пройшов полон, планував займатися спортом і створити реабілітаційний центр для побратимів 

Василь народився 31 березня 1983 року в селищі Галицинівка на Миколаївщині. До лав ЗСУ добровільно приєднався у 2015 році. Спочатку проходив службу у 43-й артилерійській бригаді. Через деякий час перевівся до 36-ї бригади морської піхоти імені контрадмірала Михайла Білинського. Брав участь в АТО/ООС. 

Коли почалося повномасштабне вторгнення Росії, його підрозділ утримував позиції в Маріуполі. 26 лютого 2022 року російський літак скинув бомби на склад, де Василь розвантажував боєприпаси. Чоловік отримав надважку травму хребта, з якою не міг самостійно пересуватися. 

Побратими відправили його до шпиталю. Але ворог тиснув з усіх боків, місто постійно перебувало під шаленими обстрілами. Тож одного дня прилетіло і туди. Морпіх вижив дивом, бо, як він розповідав згодом, більшість палат госпіталю рознесло вщент. 

Василя ще встигли спустити до підвалу, але у розбомбленому шпиталі вже не було кому надавати кваліфіковану допомогу. Тож він залишився наодинці зі своїми пораненнями. На самоті провів там десять днів. Від безвиході і відчаю ледь не вкоротив собі віку. 

«Я розумів, що у такому стані нікому не потрібен. Хотів вже вени собі різати… у підвалі раніше робили операції, тож там був скальпель. Я взяв його і почав на чашці шкрябати прощальний лист рідним – дружині та дітям. Думав, може хто знайде і передасть їм. Але коли згадав про доньку та сина – зупинився. Я їх безмежно люблю… Подумав, може все ж потраплю додому. Хай інвалід, але батько дітям потрібен», - пригадував згодом чоловік.

12 квітня 2022 року Василь потрапив у російський полон. Його вивезли до тимчасово окупованого Донецька.  

Додому захисник повернувся після першого обміну важко пораненими, який відбувся 29 червня 2022 року. І тільки тоді українські медики взялися за його лікування. Василь переніс численні операції, кілька курсів важкої реабілітації. Багато працював над собою, щоб повернутися до повноцінного життя. 

«Я пересуваюсь на кріслі колісному, але хочу стати на ноги, сподіваюсь, у мене все вийде. Вірю, що все буде добре. Я виріс біля моря, хочу хоча б із ходунками зайти у воду, бо на візку це неможливо. Тому багато працюю над відновленням, щоправда, процес реабілітації ускладнюється шаленими болями, з якими я живу постійно», - розповідав Василь. 

Усі ці роки після повернення з полону він майже постійно перебував у лікарнях та реабілітаційних центрах Києва, а дружина та двоє неповнолітніх дітей продовжували мешкати у Миколаєві. 

У лютому 2025 року в родині військовослужбовця сталася радісна подія: благодійний фонд «Серце Азовсталі» допоміг придбати їм квартиру на Київщині і сім’я нарешті воз’єдналася. 

Це стало додатковим стимулом для Василя докладати ще більше зусиль, щоб максимально відновити рухові функції. Він будував плани на життя, хотів займатися волейболом, брати участь у змаганнях. Мріяв разом з побратимами створити реабілітаційний центр, щоб допомагати тим, хто повернувся з полону. Але не судилося… 

15 травня Василь помер у госпіталі після чергового ускладнення. 

«Ми разом служили, він був моїм другом і доброю, чуйною людиною. Як і я, мав важке поранення хребта, ми разом із ним перебували у полоні в окупованому Донецьку. Василь пішов на війну добровольцем, служив у підрозділах логістики, був дуже відповідальним. Після полону довго лікувався, мав непогані результати. Але десь недогледіли, почалася інфекція, і його не стало», - сумує за товаришем морпіх Павло Познанський. 

Вічна шана і слава Герою! 

Фото: Серце Азовсталі, з відкритих джерел