Чому прагматичний погляд США на війну в Україні єдино правильний

Спробую сформулювати позицію США щодо війни в Україні.

Для частини нашого суспільства розуміння цієї істини, з незрозумілих причин, чомусь недоступне.

Отже, сприйняття США:

"Війна в Україні триває понад десять років.

Так, ми можемо загрузнути в ній ще на одне десятиліття.

Але що за цей час станеться з Китаєм і зростанням його потенціалу?

Ще одне десятиліття війни — це витрати у сумі понад 500 млрд дол, які можна інвестувати у власну реіндустріалізацію, яка є вкрай важливою в контексті протистояння з Китаєм.

Який за ці десять років піде вперед і створить перевагу у вигляді непереборної дистанції.

І що тоді буде з Європою та тією ж Україною? Що буде з домінуванням Заходу, якщо посилення Китаю опиниться за точкою неповернення?

Змінити баланс нинішньої війни можна лише у випадку, якщо США поставлять на кінець весь свій геополітичний потенціал, але це загрожує ядерною ескалацією та посиленням того ж Китаю.

При цьому основний ресурс США буде спрямований проти РФ, яка не є для США прямим геополітичним конкурентом і не несе для Америки пряму військову загрозу.

А ось Китай якраз і є основним геополітичним конкурентом США, але він у цій парадигмі трикутника РФ — Китай — США, успішно "відскакує".

Будь-яка ядерна ескалація – це Карибська криза 2.0. І водночас посилення Китаю.

Як після Карибської кризи 1.0., після якої Китай пішов "на зліт".

Китай завжди виграє в результаті протистояння США та Росії, розігруючи в цьому трикутнику "третього зайвого".

Тільки у 70-ті роки таким "третім зайвим" став СРСР, а зараз може стати США".

Це, так би мовити, погляд із Вашингтона.

Тому США завжди виходять із затяжних конфліктів.

Так було в Кореї, В’єтнамі, Іраку та Афганістані.

А ось доля цих країн після такого виходу складалася по-різному.

Для Південного В’єтнаму все завершилося катастрофою.

При цьому Кіссінджер за це "врегулювання" отримав Нобелівську премію миру.

Для Південної Кореї все скінчилося процвітанням.

Однією з причин є надійні гарантії безпеки з боку США у вигляді американських військ.

Але є приклад Тайваню, де немає американських баз.

У всіх випадках і на Тайвані, і в Південній Кореї йшлося про формат замороженого конфлікту.

Успішні та не успішні приклади поєднує одне — здатність чи нездатність внутрішніх політичних еліт самостійно вирішити "домашнє завдання" щодо пошуку оптимальної моделі розвитку країни.

У Південній Кореї політичні еліти змогли вирішити це завдання, а в Південному В’єтнамі ні.

На Тайвані змогли, а в Афганістані проамериканські еліти програли Талібану.

Таким чином, можна виділити два фактори успіху:

1. Чинник безпеки.

2. Здатність внутрішніх політичних еліт вирішення "домашнього завдання" розвитку.

І пункт два у цьому наборі чинників є вирішальним.

При цьому сам формат "заморозки війни" практично не робить суттєвого впливу на подальший тренд розвитку.

І ніякий формат "вічної війни" не змінить цю парадигму майбутнього.

Іспит на здатність створення власної моделі розвитку рано чи пізно доведеться скласти. Або не скласти.

Тільки у випадку із заморозкою — "рано", а у форматі вічної війни — "пізно".

Джерело: допис Олексія Куща у Facebook