Вторгнення СРСР у Польщу, "пацифікація" українців та легендарна ескадра Магеллана: ключові історичні події тижня

Витримавши понад двотижневу паузу, 17 вересня 1939 року РСЧА за наказом наркома оборони Климента Ворошилова розпочала "Визвольний похід" на Західну Україну та Західну Білорусь. Насправді радянські комуністи "підключилися" до окупації Другої Речі Посполитої в союзі з німецькими нацистами – згідно з Секретним протоколом Пакту Молотова — Ріббентропавід 23 серпня 1939 року.

Детальніше про ці та інші доленосні події 15–21 вересня у світовій історії – у хронографі "Телеграфу"від журналіста та історика Сергія Махуна.

15 вересня

53 – У місті Італіка в Іспанії у заможній родині сенатора і консула народився майбутній перший "усиновлений імператор" Римської імперії Марк Ульпій Нерва Траян. Другий з "п’яти хороших імператорів" і другий за ліком представник династії Антонінів став останнім завойовником в історії наймогутнішої держави Стародавнього світу.

Сходження до вершин влади нащадка італійців за походженням було доволі стрімким: трибун, військова служба в Сирії, монетний тріумвір, який відповідає за карбування монет в імперії, легат VII легіону в Іспанії і нарешті прокуратор у Нижній Мезії та Верхній Германії. У політику Траян не втручався, але саме політика викинула його на гребінь влади і слави. Чимало сенаторів вважали наступником бездітного імператора Нерви намісника провінція Сирія Нигрина Корнелія, проте Сирія знаходилася дуже далеко від метрополії, і багато сенаторів вирішили зробити ставку саме на Траяна. Смерть імператора Нерви у вересні 97 року автоматично привела Траяна до влади, але він не поспішав повертатися до Риму, а продовжував укріплювати кордони в Германії. Римляни розпочали будівництво так званих Траянових валів (вони є і на території Украиїни). Завдяки мудрій політиці та силі волі, Траян обеззброїв супротивників. Лише у вересні 99 року Траян здійснює тріумфальний в’їзд до Вічного Міста.

Він вирішив спиратися на могутні політичні сили – армію та аристократів з окрайок імперії на противагу римському плебсу та преторіанській гвардії. За 20-літнього правління Траяна (98–117) принципат – державний устрій, за якого зберігалися республіканські установи, але імператор залишався головним арбітром – став визначати політичне життя держави. В економічному житті сталися значні зрушення: імператор виявився вправним адміністратором, знавцем економічних законів. Провінції, які раніше використовувалися як донори метрополії, відтепер мали чималі преференції, насамперед економічні. Імператор прокладав дороги, акведуки, будував мости, а також готував кордони до оборони, не забуваючи про захоплення нових земель. У двох виснажливих кампаніях він змусив капітулювати даків, зламавши опір царя Децебала; було тимчасово завойоване Парфянське царство. Завдяки цим перемогам Римська імперія досягла найбільших розмірів у своїй історії.

Помер Траян 8 серпня 117 року Селіпунті (Кілікія в Малій Азії). А вже наступного дня було оголошено про усиновлення ним Адріана і передачу йому прав на успадкування трону (до 11 серпня не повідомлялося про смерть імператора). Адріан був одружений на онуці сестри Траяна Маріани – Вібії Сабіні. Він заздалегідь був вибраний на цю посаду…

16 вересня

1930 – За розпорядженням уряду Юзефа Пілсудського на окупованих українських землях польська армія, поліція та загони місцевих поляків-шовіністів розпочали брутальну акцію, яка отримала назву пацифікація (від лат. Pacification – замирення, умиротворення). Керував антиукраїнською акцією, яка стала прикладом колективної відповідальності нації в умовах окупації, голова МВС Феліціян Славой-Складовський. Приводом стали антипольські акції останніх місяців, причетність до яких визнала Організація українських націоналістів:підпали майна польських власників і "осадників" (колоністів), пошкодження ліній зв’язку, диверсії на залізниці, теракти проти високопосадовців… Це були форми протесту у відповідь на жорстоку політику уряду.

Репресивні дії (контрибуції, ревізії на місцях, побиття, екзекуції селян на очах рідних, численні арешти активістів українських організацій, яких відправляли в концтабір у Березі-Картузькій) проводилися до листопада 1930 року. Крім "пацифікацій" у сільській місцевості, відбулася "пацифікація" в освіті та на релігійному ґрунті (у Волинському воєводстві на літо 1939 року вціліла лише 51 православна церква, а решту або зруйнували, або ж перетворили на костели). На теренах Волині залишилося вісім народних шкіл для українців, а 1459 шкіл були польськими; дітям заборонялося навіть на перервах розмовляти українською. Проте кількість поляків у цьому воєводстві – практично всі римо-католики – не перевищувала 17%; українців – майже 70%, євреїв – понад 10%. Ліквідовувалися українські молодіжні організації, такі як "Пласт" і "Сокіл", філії "Просвіти", кооперативів. Відбувалися розправи над вчителями, священниками…

Було ув’язнено понад 30 послів (депутатів) сенату і сейму, практично весь провід Українського національно-демократичного об’єднання (УНДО) – легальної політичної організації. Загалом, за даними українських організацій, постраждало приблизно 750 сіл. Хоч на Заході про дії влади було відомо, реального їх засудження українці не дочекалися. Стосунки між націями загострилися, що під час Другої світової війни вилилося у збройне протистояння на Волині.

17 вересня

1939 – Уже за тиждень після підписання у Москві Пакту Молотова — Ріббентропа і Секретного протоколу до нього, 1 вересня 1939 року нацисти розпочали агресію проти Другої Речі Посполитої. Радянський Союз, зайняв вичікувальну позицію, намагаючись уникнути звинувачень світової громадськості у союзі та потуранні завойовникам. Які насправді за Секретним протоколом стали союзниками. У другому пункті про цей союз недвозначно наголошувалося: "У разі територіальних і політичних перетворень в областях, що належать Польській державі, сфери впливу Німеччини і СРСР будуть розмежовані приблизно по лінії річок Нарев, Вісла та Сян. Питання про те, чи бажано в інтересах двох Сторін збереження незалежності Польської держави, і про кордони такої держави буде остаточно вирішено лише в ході майбутніх політичних подій. В будь-якому разі обидва Уряди вирішать це питання шляхом дружньої згоди".

Отже, 17 вересня, в ситуації неминучої військової поразки Польщі, радянські війська перейшли східний кордон цієї держави і зайняли чітко визначену у Секретному протоколі до Пакту територію Західної України та Західної Білорусі. Польські військові, деморалізовані поразками на заході і підступними діями СРСР, практично не опиралися просуванню радянських частин. Наприкінці вересня, коли вже останні польські військові боролися в повному оточенні, Німеччина і Радянський Союз трохи скоригували пункти Протоколу: Литва опинилася у сфері впливу Москви (і була окупована наступного літа), а частини Люблінського і Варшавського воєводства відійшли до Берліна.

Наступні 22 місяці радянської окупації відомий львівський політолог Тарас Вохняк назвав "єдністю зі звірячим лицем". Українці, як і білоруси, зустрічали радянські війська з квітами, але вже найближчим часом розпочалося пекло з арештами, депортаціями місцевого населення, незалежно від національності. Спочатку настала черга поляків, а потім українців і євреїв. У першу чергу "чистки" вразили представників польської і української інтелігенції, духівництво, чиновництво і офіцерський корпус Польщі. Сотні тисяч людей торували шляхи скорботи в Сибір і Казахстан, або ж гинули без суду й слідства у тюрмах. Більшовицька влада, вся збудована на системі доносів і репресіях, кидала їх до лав руху опору.

18 вересня

1171 – Через п’ять днів після смерті халіфа з династії Фатімідів Аль-Адіда в мечетях Єгипту прозвучала хутба, в якій згадувався халіф Багдаду Аль-Мустаді. Курдський воєначальник Салах ед дін (Саладін) одночасно проголосив себе султаном Єгипту і визнав владу халіфів, які знаходилися за понад 1600 кілометрів від цих земель. Вони мали мізерні шанси контролювати ситуацію в неспокійному регіоні, де вже володарювала династія Айюбідів. І саме Салах ед Дін став найзнаменитішим її представником.

Талановитий полководець і політик, він зумів об’єднати під своєю владою величезні територію. За наступні 15 років, спираючись на військо з курдів і сельджуків, Салах ед Дін завоював Лівію, Ємен, Сирію та Верхню Месопотамію. 1186 року останні твердині хрестоносців опинилися в оточенні володінь могутнього султана, а Хайфа, Сайда і Бейрут були захоплені воїнами Ісламу. 4 липня наступного року відбулася вирішальна битва поблизу гори Хаттін, в якій 30-тисячна армія Салах ед Діна вщент розгромила 20-тисячну армію хрестоносців – Єрусалимського королівства і чернечих орденів. 2 жовтня після недовгої облоги впав Єрусалим.

Перемоги султана стали причиною Третього хрестового походу (1191–1192), який очолили королі Англії та Франції – Річард I Левове Серце та Філіп II Август. Хрестоносці захопили після облоги Акру, перемогли війська Салах ед Діна під Арсуфом і Яффою. Проте так і не дісталися Святого Міста через постійні чвари і побоювання потрапити у пастку, в якій п’ять років перед тим опинилися під Хаттіном.

Третій Хрестовий похід асоціюється передусім з іменами Річарда та Салах ед Діна, які "є героями великої епопеї… Перший був сміливішим і мужнішим, другий вирізнявся розсудливістю, статечністю й умінням вести справи. У Річарда було більше уяви, у Саладіна – розважливості", – писав французький історик і письменник Жозеф Франсуа Мішо. Англійський король відправився на батьківщину, пройшовши через полон у смертельних ворогів в Австрії. І саме тоді, коли він був ще у темниці, 4 березня 1193 року в Дамаску помер його суперник Салах ед Дін.

19 вересня

1676 – Гетьман Правобережної України Петро Дорошенко у безвихідній ситуації залишив місто Чигирин, обложене військами московського воєводи Григорія Ромодановського і гетьмана Лівобережної України Івана Самойловича, і капітулював. Перед тим на козацькій раді він зрікся булави. Багатолітній соратник Богдана Хмельницькогобрав активну участь у Національній революції 1648–1657 років і майже 11 років був гетьманом Правобережжя. З його ім’ям пов’язана остання спроба об’єднати Правобережну та Лівобережну Україну в єдину державу.

Після обрання на початку 1666 року гетьманом Правобережної України Петро Дорошенко розпочав активно боротися з новообраним гетьманом Лівобережжя Іваном Брюховецьким, закликаючи козаків під його "правобережну руку". Він вирішив боротися з окупантами (московітами і поляками), але… під протекторатом турецького султана. Гетьман готував низку реформ: на противагу свавільним полкам старшини створив 20-тисячне постійне військо з найманців-"серденят", зміцнив фінансову систему, встановивши на кордоні нову митну лінію.

Ситуація для Петра Дорошенка істотно погіршилася після того, як 20 січня 1667 року між Річчю Посполитою й Московським царством за спиною українців було підписано Андрусівське перемир’я. Хиткі кордони по Дніпру стали реальністю (Київ залишився за царем). Правобережжя поверталося королю Польщі. Підступно повелися московські бояри, які від імені царя порадили гетьману, щоб він "перебував у вірному підданстві польського короля". "Так прецедент фактичного існування двох гетьманатів — на лівому й правому берегах Дніпра — було закріплено юридично, перекреслюючи криваві змагання, що тривали вже майже двадцять літ", —пише українська історикиня Наталя Яковенко в "Нарисі історії середньовічної та ранньомодерної України". Надалі гетьман діяв у союзі з турками і татарами і проти поляків, і проти московітів. Проте йому, як і Богдану Хмельницькому, не вдалося запобігти спустошенню українських земель союзниками. Стійкий спротив його політиці демонстрували січовики на чолі зкошовим Іваном Сірком.

Отже після зречення гетьманства розпочалася довга, понад 20-річна, опала Петра Дорошенка. Спочатку він оселився в Сосниці на Чернігівщині, але незабаром його вивезли на почесне заслання до Москви. Решту життя він прожив у Московії. Цар подарував йому будинок і 1000 рублів; потім — маєток і 1000 дворів у великому селі Ярополчому під Волоколамськом. Від 1679-го до 1682-го ексгетьман був навіть в’ятським воєводою. У 1684 році Петро Дорошенко одружився з Агафією Єропкіною. З його нащадків від цього шлюбу походить дружина Олександра Пушкіна Наталія Гончарова, правнучка Петра Дорошенка. Помер він 9 листопада 1698 року у своєму селі Ярополче, похований біля церкви святої Параскеви.

20 вересня

1519 – З порту Санлукар-де-Баррамеда у пошуках західного, альтернативного, шляху до Молуккських островів вирушила іспанська експедиція, яку очолив португальський мореплавець Фернан Магеллан. Ескадра з п’яти великих суден (командорський "Тринідад", "Сан-Антоніо", "Консепсьйон", "Вікторія" та "Сантьяго", усього в екіпажах було 270 осіб) загальним тоннажем 480 тонн була добре озброєна десятками гармат.

Експедиція, ціллю якої було обігнути земну кулю, вийшла в Атлантичний океан і направлялася на південь уздовж Південної Америки. У січні 1520 року ескадра досягла берегів сучасної Аргентини, там місяці пройшли в безплідних пошуках проходу в Південне море, яке в майбутньому отримало назву Тихого океану. Все відбувалося в умовах штормів і несподіваної для піренейців зими. До того ж три з п’яти капітанів кораблів підняли бунт, але більшість членів екіпажів залишилися вірними голові експедиції. У квітні цього року було нарешті відкрито протоку, яка отримала назву Магелланова; на той час вціліли лише три кораблі.

Мореплавці пройшли багато тисяч кілометрів і висадилися на острові Гуам, а потім досягли берегів Філіппінських островів. Саме там, на острові Мактан відбулася сутичка з місцевими жителями, яких очолив вождь Лапу-Лапу. Іспанці у кількості 49 осіб були атаковані великим загоном з 1500 туземців. Фернан Магеллан загинув у бою. На двох кораблях члени експедиції, що вціліли, нарешті досягли у листопаді 1521 року Молуккських островів. Там іспанці завантажилися прянощами. "Трінідад" зробив безуспішну спробу повернутися до Іспанії через Тихий океан. А от "Вікторія" на чолі з капітаном Хуаном Себастьяном Елькано і 17 моряками перетнула Індійський океан і повернулася до берегів Іспанії, маючи у трюмах 26 тонн кориці і гвоздики. Ця знаменна подія – завершення першої повна кругосвітньої подорожі – відбулася 6 вересня 1522 року.

21 вересня

1676 – Після смерті папи римського Климента IX на конклаві у Ватикані був обраний новий понтифік – уродженець північноіталійського міста Комо Бенедетто Одескалькі. Він отримав ім’я Інокентій XI. Цей вихованець єзуїтів вже на третьому році понтифікату засудив їхні морально-етичні принципи і став насправді найбільш значущим папою XVII століття. Відзначався глибокою релігійністю, був у побуті невибагливим, навіть пуританином.

"Інокентій XI ліквідував непотизм, і в результаті своїх фінансових розпоряджень, скорочення установ він залатав діри в держбюджеті, поповнив спорожнілу папську скарбницю… Головною ціллю Інокентій XI після відновлення політичної рівноваги в Європі вважав згуртування європейських держав для визвольної війни проти турок. Ця цілеустановка апріорі протиставила його французьким гегемоністським устремлінням", – пише Ене Гергей в "Історії папства".

Цікаво що папа мав і особистий конфлікт зі всемогутнім королем Франції Людовіком XIV. Він за окупацію Авіньойна навіть відлучив "Короля-Сонце" від церкви. Після перемоги армії християнської коаліції (в якій визначальну роль зіграли польські війська під орудою короля Яна III Собеського) під Віднем 12 вересня 1683 року, за посередництва папи було створено військовий союз для боротьби з експансією Османської імперії. Він отримав назву "Священна ліга", до якої входили Священна Римська імперія, Річ Посполита, Бранденбург-Пруссія, Венеційська республіка. У 1686 році до Ліги приєдналося Московське царство. Значну роль у протистоянні з турками-османами і татарами відігравали козаки з Війська Запорозького Низового і Гетьманщини.

Помер Інокентій XI 12 серпня 1689 року від важкої хвороби – каменів у нирках. Похований у базиліці Святого Петра у Ватикані.