Пам'яті Героя України, старшого лейтенанта Віталія Грицаєнка

Добровольцем став до лав «Азову», ратною працею здобув офіцерські погони 

Заступник командира окремого загону спеціального призначення НГУ «Азов» з бойової та спеціальної підготовки Віталій Грицаєнко загинув 19 березня 2022 року під час оборони Маріуполя.  

Фото: ХНУВС

Віталій народився 3 серпня 1990 року в Полтаві, навчався у школі № 20. Вчителям, однокласникам він запам’ятався жвавим, веселим, компанійським хлопцем, якому більше подобалися уроки літератури й історії. Багато читав, цікавився мистецтвом. «Я з ним навчався із шостого до дев’ятого класу. Він був звичайним хлопцем, який грав у футбол, бешкетував. При цьому Віталій був світлою, доброю людиною, яка завжди була справедливою, допомагала друзям, однокласникам. Велике у нього було прагнення до справедливості», – говорить однокласник Віталія Вадим Савинський.  

Фото з архіву Вікторії Грицаєнко

Після закінчення школи юнак вступив до Харківського національного університету внутрішніх справ за спеціальністю «Право», а після закінчення вишу працював дільничним інспектором в одному з райвідділів поліції Харкова. Однак робота в поліції Віталія мало цікавила, ще у 2014 році він добровольцем вирушив на Донбас, брав участь в АТО/ООС, у 2015 році приєднався до полку «Азов» звичайним солдатом – навідником мінометного розрахунку, але за чотири роки дослужився до посади заступника командира полку з бойової та спеціальної підготовки, мав звання старшого лейтенанта. Чоловік отримав позивний «Гоголь», оскільки раніше він часто відвідував спектаклі в Полтавському обласному театрі імені Гоголя, в якому працювали його батьки. 

Віталій був дуже вимогливим. Під час навчальних стрільб і польових вишколів не давав спуску нікому, бо розумів: старанність у навчанні стане запорукою успішного виконання бойових завдань і водночас допоможе зберегти життя бійців.  

Фото з архіву Вікторії Грицаєнко

З Вікторією, яка згодом стала його дружиною, Віталій познайомився наприкінці літа 2013 року на зустрічі магістрів Харківського національного університету внутрішніх справ. «То було кохання з першого погляду, – згадує Вікторія. – А він мене серед усіх виокремив через мої кучері». Віталій пішов добровольцем на війну, а через кілька місяців приїхав до Вікторії з великим букетом квітів: «Я тепер буду на війні, не чекай на мене». Але дівчина відповіла, що чекатиме на нього вічність. Напередодні нового 2016 року Віталій освідчився їй у коханні, а одружилися й повінчалися 9 вересня, коли в нього була триденна відпустка. Через два роки у пари народився син Святослав. Спочатку сім’я жила на два міста: Харків, де Вікторія працювала, і Маріуполь, де служив Віталій. Пізніше Вікторія переїхала в Маріуполь: по конкурсу пройшла в райвідділ поліції, навчалася у Донецькому університеті внутрішніх справ. 

Фото з архіву Вікторії Грицаєнко

Чоловік любив книги, зброю, настільні ігри. Намагався присвятити якомога більше часу родині. Кожні вихідні зустрічалися з друзями. «І мій чоловік, і я дуже любили подорожувати – встигли побувати в 10 країнах. У Віталія навіть була мрія придбати мобільний вагон-будиночок на колесах, який можна було б причепити до автомобіля і мандрувати, ні від кого не залежачи… Часто ми втрьох на автомобілі долали один і той самий маршрут: із Маріуполя, де проживали, вирушали до Віталієвих батьків до Полтави, потім до Кіровоградської області до моїх батьків, а звідти через Харків поверталися додому», – ділиться спогадами Вікторія. 

Фото з архіву Вікторії Грицаєнко

24 лютого 2022 року Віталій, який боронив із побратимами Маріуполь, телефоном просив дружину виїхати з міста, але вона не погоджувалася, не хотіла кидати чоловіка. Святослава вдалося вивезти з Маріуполя до Полтави старшому брату Віталія.  

Фото з архіву Вікторії Грицаєнко

27 лютого 2022 року бойові кораблі РФ почали обстрілювати узбережжя Азовського моря в районі Маріуполя з подальшими спробами висадки морського десанту. Одними з перших бій прийняли морські піхотинці ЗСУ, які відбили три спроби загарбників ступити на берег. Прикриття відходу побратимів та тимчасове утримання берегових рубежів було доручено групі військовослужбовців «Азову», до складу якої входив старший лейтенант Грицаєнко. Упродовж 48 годин вони героїчно відбили чотири спроби висадки десанту ворога, завдавши йому суттєвих втрат.  

1 березня росіяни здійснили чергову спробу, в тому бою «Гоголь» знищив ворожий танк з РПГ-22. Його підлеглі також діяли професійно та злагоджено – три ворожі танки палали після того, як вони вступили в бій. Ворожу колону було розбито повністю. 

Фото з архіву Вікторії Грицаєнко

Чоловік знав, що місто в облозі, тому вмовляв дружину поїхати до сина в Полтаву. «Я тебе кохав, кохаю і кохатиму. На нас напали, я обороняюсь. Ніколи в житті зброю не кину, ніколи не здамся. Знай: стоятиму до останнього. Будь ласка, виховай сина справжнім патріотом, козаком. Я тебе кохаю», – розповідає Вікторія. Востаннє вони бачилися 12 березня. 15 березня вона сіла в авто, де були її подруга і знайомі з дітьми. Це і врятувало, до машин із чоловіками росіяни ставилися прискіпливіше. 

Фото з архіву Вікторії Грицаєнко

15 березня азовці заблокували пересування ворога. Упродовж двох годин бійці тримали свої позиції, а після влучної роботи артилерії перейшли в контрнаступ і змусили противника відступити. Старший лейтенант Грицаєнко в бою особисто знищив 2 ББМ «Тигр», взяв у полон російського офіцера.  

Фото з архіву Вікторії Грицаєнко

19 березня група «Гоголя» здійснила успішний рейд у тил противника і знищила ворожий командний пункт, склад з боєприпасами, танк, 3 БТРи та близько взводу живої сили ворога. Але ціною цієї блискучої операції стало життя відважного офіцера. Під час запеклого бою він зазнав тяжких поранень, осколок ворожої міни влучив просто в обличчя – смерть була миттєвою... 

Фото: інтернет-видання «Полтавщина»

18 березня Вікторія приїхала до Полтави, а вже наступного дня командир «Азову» Денис Прокопенко повідомив їй про загибель Віталія.

За життя Віталій був відзначений низкою державних нагород: медаллю «Захисника Маріуполя» у 2015 році, відзнакою за участь в АТО від Президента України у 2016 році, заохочувальною відзнакою МВС України з нагрудним знаком за службу у 2017 році, медаллю «За військову службу Україні» у 2017 році, вогнепальною зброєю, пістолетом «Форт-17» у 2019 році. 

Фото з архіву Вікторії Грицаєнко

Тіло бійця вдалося повернути під час обміну лише в жовтні 2022 року.  

Попрощалися з Віталієм 3 листопада у Києві. «Гоголя ми запам’ятали як світлу й добру людину, – наголосив побратим-азовець "Мольфар". – Він особистим прикладом показував, що і як потрібно робити. Віталій загинув героїчно, знищуючи техніку рашистів. Ми завжди ставимо його за приклад тим, хто поповнює наш підрозділ». 

6 листопада Віталія Грицаєнка поховали в Полтаві на алеї Героїв міського кладовища. У нього залишився батько, дружина й маленький син. 

Фото: Суспільне Полтава

За особисту мужність і героїзм Указом Президента України старшому лейтенанту Грицаєнку Віталію Миколайовичу посмертно присвоєно звання Герой України. Також посмертно йому було присвоєно військове звання капітана. 

Фото: Полтавський краєзнавчий музей імені Василя Кричевського

У квітні 2023 року на стіні загальноосвітньої школи № 20 у Полтаві, де навчався Віталій, було відкрито меморіальну дошку. А 28 липня 2023 року на сесії Полтавської обласної ради депутати підтримали найменування Полтавського ліцею з посиленою військово-фізичною підготовкою його іменем. 12 грудня 2023 року в Полтаві проспект Першотравневий перейменували на проспект Віталія Грицаєнка.  

Фото з архіву Вікторії Грицаєнко

27 лютого 2024 року на спортивній базі Національного університету «Полтавська політехніка імені Юрія Кондратюка» пройшов Чемпіонат Полтавської області з кікбоксингу, присвячений пам’яті Віталія Грицаєнка. 

Вічна слава Герою! 

Перше фото з архіву Вікторії Грицаєнко

За матеріалами АрміяInform, Новинарня, Голос України, Зміст, Урядовий кур'єр