Єдина, хто вижила: історія жінки, яка після авіакатастрофи знайшла силу жити серед джунглів

1992 року нідерландська фінансистка Анет Герфкенс разом зі своїм нареченим Віллемом ван дер Пасом, якого ніжно називала Пасьє, вирушила на романтичний відпочинок до В’єтнаму. Їхній короткий рейс із Хошиміна до прибережного Нячанга мав тривати менше години. Проте літак потрапив у сильну негоду й врізався в гірський схил, оповитий туманом. Усі 30 пасажирів і членів екіпажу загинули — вижила лише Анет.

Цю історію розповідає видання BBC.

Вона провела вісім днів у джунглях — з численними переломами, пробитою легенею та без води. Поруч лежало тіло коханого, який не вижив.

“Я лежала серед зелені, в тиші, лише цвіркуни й мавпи, — згадує Анет. — І тоді я зрозуміла: я жива. І мушу залишатися живою”.

“Кохання, яке почалося з виклику”

Пасьє кинув їй виклик ще під час студентських років:

“Він сказав: зроби щось, на що ніколи не наважилася. І я його поцілувала”, — усміхається вона.

Їхня історія тривала тринадцять років. Перед поїздкою вони жили у різних країнах — Анет працювала трейдеркою в Іспанії, а Пасьє — банкіром у В’єтнамі.

Перед зльотом вона зізналася, що не хоче летіти — літак був тісний, радянський Як-40. Але коханий наполіг:

“Будь ласка, зроби це заради нас”.

Через п’ять хвилин до посадки літак пішов у піке. Пасьє встиг лише схопити її за руку. Потім — темрява.

“Я відштовхнула щось важке — і це було тіло”

Коли Анет прийшла до тями, вона лежала під уламками літака. Її ноги були зламані, щелепа зсунута, легеня пробита. Поруч — тіло Пасьє з усмішкою на обличчі.

“Я не кричала. Просто дивилася навколо і намагалася дихати”.

Вона зрозуміла, що допомога не прийде, і почала боротися за життя.

“Міська дівчина в джунглях”

Спершу Анет залишалася поруч із тілом іншого пасажира — щоб не відчувати себе самотньою. Потім почала вдивлятися в навколишню природу:

“Я дивилася на листя, на краплі води, що блищали на ньому. І раптом побачила красу. Навіть у джунглях, навіть у цьому жаху — життя тривало”.

Вона ловила дощові краплі язиком, а коли цього стало замало — зробила з уламків літака сім маленьких мисочок для збору води.

“Це було як найкраще шампанське у світі. Я подумала: ти справжня дослідниця джунглів, ти жива!”

“Не думай про Пасьє”

Після аварії у в’єтнамських джунглях Анет Герфкенс повторювала собі одну фразу:

“Не думай про Пасьє”.

Її наречений загинув у катастрофі, і кожна думка про нього могла зламати її — забрати сили, віру і останні крихти енергії, потрібні для виживання.

“Я дивилася на обручку, яку він купив мені за десять євро в Лейдені, — вона досі була на моїй руці, розпухлій від укусів комах. І казала собі: не думай про Пасьє”.

Анет знала: якщо почне плакати — втратить воду, якщо втратить воду — втратить життя. Вона зосереджувалася на уяві: на своїй родині, на воді, що тече з душів у їхньому домі, на теплі.

“Я відчувала любов, навіть там, у джунглях. І була певна — вони мене шукають”.

Між смертю і життям

На шостий день вона втрачала свідомість від болю й голоду.

“Я вмирала — але в найспокійніший спосіб. Навколо були кольори, листя, краплі дощу. І я відчула хвилю любові, що піднімала мене вгору”, — згадує вона.

І саме в ту мить побачила чоловіка в помаранчевому.
Вона закричала — і біль миттєво повернувся. Так само повернулося й життя. Рятувальники знайшли її після восьми днів самотності у джунглях.

“Мене чекали некрологи”

Коли її доправили до Хошиміна, там уже була її мати й брати Пасьє. Родини планували спільний похорон — адже всі вважали Анет мертвою. У газетах уже надрукували некрологи.

“Усі втратили надію. Усі, крім мого колеги Хайме”, — каже вона.

Саме Хайме — той, хто полетів шукати її до В’єтнаму, коли решта вже змирилися.

Її травми були важкими: зламані стегна, щелепа, пробита легеня. У Нідерландах лікарі дивувалися, що в’єтнамські медики не ампутували їй ноги.

“У нас би їх відрізали, — сказали вони. — А там їх врятували”.

Нове життя

Минуло кілька років, перш ніж вона дозволила собі знову відчути любов. Її подруга якось сказала:

“Єдина людина, яка може зайняти місце Пасьє, — це Хайме”.

І так і сталося. Вони одружилися, у них народилося двоє дітей.

Коли в її сина діагностували аутизм, Анет згадала про ті дні в джунглях.

“Коли приймаєш те, що маєш, і перестаєш сумувати за тим, чого немає — краса розкривається”.

Вона навчилася бачити любов у простих речах — як тоді, коли дивилася на листя, на краплі води, на світло між деревами.

“Мій син — це джерело безумовної любові, — каже Анет. — Те, що він мені дає, і те, що я відчуваю до нього, — це чиста любов”.

Жалоба / © Pexels Головоломка / © pexels.com Чому не можна бути добрими для всіх / © Freepik