Маніхейство.ru

Примітка редакції. Це списували на бідність, але зростання цін на нафту ніяк не допомогло. Це списували на імперію, потім та розпалась. Теж не допомогло. А зараз що?

Є війни, які легко порахувати з економічного боку, не помилившись із оцінкою цілей. А є війни, які тримаються на світогляді та ведуться заради нього. Наша належить саме до другого випадку.

Тож я підкажу, як спробував оцінити світогляд нашого ворога. Для цього існує перелік праць, які варто знати як інструмент, не просто для ерудиції. У центрі уваги — Александр Азієзер.

Є його тритомник «Россия: критика исторического опыта», перше видання 1991 року. Комусь може попастись розширене перевидання 1997–1998 років.

Не давайте Путіну дзеркало.

Поруч стоять тексти Ігоря Яковенка про цивілізаційні основи російської культури. Вони зібрані, зокрема, у праці «Познание России: цивилизационный анализ», це видання 2008-го.

Та спочатку — коротка ремарка. ІІІ століття подарувало нам таке вчення, як маніхейство. Зараз я коротко опишу його, а потім ми підемо далі. Головна ідея руху — світ є полем боротьби двох рівних начал: Світла і Темряви, Добра й Зла.

Людська душа, за маніхейським уявленням, належить до світу Світла. Проте на час фізичного життя тіла ця душа ув’язнена в матеріальному світі, який пов’язаний із Темрявою.

У ширшому, нерелігійному сенсі «маніхейство» часто означає дуже різкий поділ світу на абсолютно добре й абсолютно погане. Без напівтонів, складності та проміжних позицій.

Наприклад, путінська Росія часто описує політику саме за такою логікою: «ми» — нібито носії добра, правди й історичної справедливості, а «вони» — абсолютне зло, вороги, «нацисти», «сатаністи» або «колективний Захід». Такий погляд не пояснює реальність, а спрощує її до пропагандистської схеми, де «свої» б’ються проти демонізованих «чужих».

І я не радив би відкидати праці про маніхейський код російської цивілізації. Сам виділю книжку того ж Яковенка і співавтора Александра Музикантського «Манихейство и гностицизм: культурные коды русской цивилизации», видану в 2010 році.

Тобто ці праці були написані не за часів царя Гороха, і їх не видавали закритим тиражем для пари-трійки російських академій. Та все ж широкого вивчення вони у нас не здобули ані після 2014 року, ані після 2022-го.

Розповісти, що у Росії все погано, багато хто полюбляє. Та щойно просиш пояснити, чому саме в Росії погано, незалежно від рівня доходів та кількості активних військових конфліктів — аргументованої відповіді немає. Отже, маю робити це сам.

Не вибух, а «хлопок». Не мобілізація, а…

Передусім не буде зайвим безпосередній аналіз маніхейства.

Ахієзер описує Росію як «розколоте суспільство», де культура слабко виробляє медіацію — здатність жити в середньому, договірному режимі. Не вміє розв’язувати конфлікт за правилами, а компроміс — робити основою дорослого життя.

Натомість у російському суспільстві як після краху СРСР, так і в більш пізні часи домінує певна інверсія. Такий собі маятник між двома полюсами.

Так дійсно думати простіше, чорно-білий світ не вимагає додаткової освіти та розширення світогляду. Однак раніше такі моменти часто списували на тривале перебування росіян у царській, а згодом у більшовицькій авторитарній моделі, з певними нюансами освіти і пропаганди.

«Китайський мир» замість російського.

Але ж зараз на ці уточнення вже нічого не спишеш, чи не так?

Путінська пропаганда також підтримує цю бінарність висновків. Саме тому населенню згодовують дбайливо відфільтровані тези, згідно з якими за Росію виступає кожен, хто не кинув їй виклик. Навіть ті лідери, яким на російські оцінки байдуже, будуть описані як друзі.

Бо це бінарне сприйняття. Там не питають, що саме людина зробила для Росії, і з якого дива стала її другом. Така викривлена версія лояльності.

Також кумедно бачити обурення найбільш затятих російських мілітаристів, які приписують Путіну страх перед Алієвим чи Ердоганом просто тому, що він їх під час зустрічі не побив. Ви чого, хлопці? Якщо в чорно-білому світі робити сірі тони, це буде більш складна картина.

Коли Алієв у чомусь не послухався, він «друг, добропорядний сусід та партнер». Усе ж правильно. Якщо написати, що Токаєв росіянами користується, Алієв витирає об них ноги, а Ердоган — не тільки ноги, бінарність зникне.

Тоді станеться страшне. Люди можуть вийти за рамки звичного дискурсу і задавати незручні питання. Відповідно, щоб керувати народними масами, Кремлю доводиться жертвувати подібними уточненнями. Та й не сказати, що він якось шкодує про таку втрату.

Та нас зараз цікавить війна. Україна чула багато гіпотез про те, як змусити РФ зупинитись та піти геть. Уголос проговорювали тези щодо певної кількості загиблих солдатів, якісь територіальні здобутки (мовляв, вистачить). І щось кінця-краю не видно нашій війні. То, може, гіпотези були помилкові?

Біолабораторії в Даугавпілсі.

У такій системі координат війна подається не як зіткнення інтересів, а як метафізична сутичка добра зі злом. А коли війна оголошена метафізикою, переговори зникають як жанр — цю історію Росія відіграє більше назовні, всередині по-старому звітуючи про «цели СВО».

Так само з «іноагентами» всередині самої РФ. Ви думаєте, Путіну дуже важливо, щоб якісь плебеї не могли заробляти на рекламі в блогах, і всюди себе титрували окремо прописаною текстовою шапкою? Я дуже сумніваюсь, що Путін узагалі знає їх поіменно. Однак підтримати бінарність політики за рахунок безсильних і беззубих опонентів ніхто не заважає.

Вчора «своїм» для частини російської еліти був Захід, а «чужим» — радянське минуле. Сьогодні полюси помінялися місцями, але структура залишилась: два береги, ненависть до середини, презирство до компромісу.

Росія може змінити риторику, але ніколи не обов’язково змінить спосіб мислення. Вона знову і знову приходить у світову політику з одним і тим самим набором рухів: спершу проповідує «особливий шлях», потім оголошує себе жертвою, далі призначає винних і, врешті, переходить до насильства, називаючи його захистом тих, кому ніякий захист до цього не був потрібен.

Діттмар, допивай пиво та подавай Клаусу РПСку.

Наприклад, Білгород не дуже оцінив спробу захистити його від злих українців. Ой! А жителі Туапсе, напевно, і не здогадувались, що в результаті їх захисту з неба йтиме нафтовий дощик.

Ця культурна оптика робить насильство і дозволеним, і внутрішньо виправданим. Будь-які спроби «раціональних переговорів», відповідно до цієї логіки, працюють так само, як спроби переконати пожежу не горіти, бо це шкодить екології.

Як говорити про відкритість із людьми, які пишаються своєю замкнутістю? Як довіряти їхнім поглядам, якщо вони зневажають чужі погляди з будь-якою відмінністю? Як сподіватись на їхній раціоналізм, коли вони намагаються зібрати побільше санкцій і все одно робити те ж саме? Ніяк.

Як не старайся, виходить розмова сліпого з глухим. Коли Росія навіть іде на діалог, як це було з нашими представниками по Мінських угодах та із західними — на інших зустрічах і самітах… Усі видихають, а росіяни вже планують напад після цієї паузи.

Гарно поговорили. Або не дуже.

Саме тому західна дипломатія так регулярно потрапляє у власні ілюзії. Вона базується на припущенні, що опонент теж рахує вигоду і ризики. А опонент завжди закладає втрати, плануючи нову агресію.

Такий підхід можна пояснювати дефіцитом інститутів, провалами модернізації, ресурсною економікою, імперською географією. Колись це пояснювали пострадянською бідністю — бідність минула, але результат лишився тим самим.

Я не хочу зичити модернізації РФ, щоб років за 20 застати нову війну вже стареньким. Тому хочу виключно розрухи, яка призведе там до нової громадянської війни. Так, мета велика. Але тільки за таку мету і варто боротися.