Чому ми боїмось хвалити людей, поки вони «ще не досягли»
Чому ми боїмось хвалити людей, поки вони «ще не досягли»

Чому ми боїмось хвалити людей, поки вони «ще не досягли»

Ми вміємо помічати талант. Але чомусь боїмося сказати про це вголос — доки людина не стане «офіційно успішною»

Помітили? Ми хвалимо людей заднім числом. Коли вже є нагорода, обкладинка, мільйон переглядів — тоді можна сказати «я завжди знала, що вона талановита». А поки людина ще в процесі — мовчимо. Ніби боїмось зурочити. Або переоцінити. Або визнати те, що вже й так видно.

Подивіться на будь-яку історію успіху зірки — там завжди є момент «до». До контракту, до великої ролі, до першого мільйона підписників. І майже завжди в цьому «до» є людина, яка сказала їй щось на кшталт «я в тебе бачу щось особливе» — задовго до того, як це стало очевидним усім. Ми любимо переказувати цей момент постфактум, як красиву деталь біографії. Але рідко застосовуємо цей самий жест до людей поруч із собою — просто зараз, не думаючи що з цього щось вийде.

Чому так? Тому що визнати чужий талант — це взяти на себе трохи відповідальності. Якщо я кажу «ти талановита», а людина ще й сама не впевнена — я ризикую помилитися. Простіше почекати диплома, посади, підтвердження ззовні. Хай хтось інший скаже перший.

Але є цікавий парадокс: людям навколо часто потрібне не підтвердження факту, який вони вже знають — а дозвіл повірити в те, у чому сумніваються. Психологи називають це по-різному — і в дослідженнях про очікування, і в роботах про віру в себе є один спільний висновок: коли значуща людина каже «я це бачу» — це не комплімент, це прискорювач. Не тому що слова щось створюють з нуля. А тому що вони скорочують час між «я щось умію» і «я дозволяю собі це показати».

Я спостерігаю це багато років особливо серед жінок: вони роблять неймовірні речі й водночас говорять про себе мовою вибачення — «я ще вчуся», «мені просто пощастило», «це ще не те». І водночас помічаю — тим, кому хтось сказав вголос «це вже помітно», потрібно значно менше часу, щоб перестати виправдовуватись.

Тут є і зворотний бік. Ми так само добре вміємо гасити чужу впевненість мовчанням — або, гірше, знеціненням. «Ще рано про це говорити». «Подивимось, чи втримається». Це теж форма впливу, тільки протилежна за знаком. І вона працює так само ефективно, як і визнання — тільки в мінус.

Можливо, річ не в тому, що таланту бракує підтверджень. Річ у тому, що ми звикли вважати визнання нагородою за фініш, а не паливом у процесі. Хтось уже помітив вашу колегу, подругу, доньку, сестру — і просто не сказав. Бо «ще рано», «ще побачимо», «ще не заслужила».

А що як не чекати фінішу?

Талант якої людини поруч ви б визнали вголос? І що вас стримує це зробити?

Я пишу про це не випадково. Україна — щедра на таланти. Дуже щедра. Ми буквально оточені людьми, які роблять неймовірні речі — часто в умовах, у яких взагалі важко щось робити. І якщо ми навчимось називати ці таланти вголос щодня, вчасно, без очікування нагороди чи підтвердження ззовні — це енергія, яка нас підсилює як націю. Це рух у протилежний бік від хейту — а хейту, чесно кажучи, і так вистачає. 

Визнання — це те, чого має бути більше.

Колумністка
Інна Гелетюк
Видавчиня VIVA! Україна, засновниця національної премії "Жінка України", менторка, стратегиня впливу, експертка з PR та стратегічних комунікацій

Источник материала
loader
loader