Кінь на переправі: у чому для Кремля сенс замінити Путіна на Лаврова

Переклад оригінальної публікації з відома та з дозволу редакції Postimees.ee

Незвичайне прагнення Кремля висунути на перший план міністра закордонних справ, який старіє, може свідчити про плани Кремля перетасувати верхівку російської політичної системи.

76-річний Сергій Лавров, який очолює Міністерство закордонних справ Росії вже 22 роки й чотири місяці, навряд чи є ймовірним кандидатом на підвищення.

Однак після так званих виборів до Державної думи Росії, які відбудуться у вересні, його кар’єра може отримати потужний, хоча, цілком ймовірно, останній поштовх. Першою ознакою цього можна вважати надзвичайно докладне інтерв’ю Лаврова головному російському державному інформаційному агентству ТАСС.

Лавров як локомотив

Парламентські вибори в Росії за часів правління Володимира Путіна – це постановне пропагандистське шоу, яке має продемонструвати переважну народну підтримку 74-річного лідера. Адміністрація президента призначила Лаврова першим номером у партійному списку Єдиної Росії – партії, яка складається з лояльних до режиму людей і вступає у "виборчу кампанію" (сюрприз!) під гаслом "ми з Путіним!".

На виборах до Держдуми зазвичай найближчі соратники Путіна – наприклад, колишній міністр оборони Сергій Шойгу у період розквіту його кар’єри – належали до першої п’ятірки списку Єдиної Росії як "локомотиви": відомі особи, імена яких мали привести "виборців" на дільниці. Після закінчення "виборів" вони зазвичай і далі працюють у виконавчій владі, а їхні місця в Думі отримують функціонери Єдиної Росії нижчого рангу.

Однак надзвичайно незвично, коли Кремль доручає чинному міністру закордонних справ – у випадку Лаврова, який найдовше з усіх обіймає посаду міністра в історії сучасної Росії – очолити партійний список. Особливо в такому похилому віці. А інтерв’ю, яке він дав ТАСС, робить це призначення надзвичайно примітним.

Як і СРСР, Російська Федерація – держава з максимально жорсткою бюрократичною ієрархією та неписаними правилами. Об’ємне інтерв’ю, яке дав сам генеральний директор ТАСС, у цьому контексті є винятковою подією. У російській бюрократичній термінології воно називається "установчим", англійською – programmatic, тобто програмне інтерв’ю – таке, що визначає найважливіші політичні вихідні позиції режиму.

Аж такі розлогі інтерв’ю – велика рідкість. Навіть Путін не давав такого інтерв’ю ТАСС.

Ердоган, Трамп і "лють" Росії

Те, що характер бесіди є незвичайним, стає зрозумілим уже з першого запитання. Інтерв’юер просить Лаврова привітати глядачів сингальською мовою, якою розмовляють у Шрі-Ланці. Майбутній міністр вивчав її в дипломатичній школі. Досвідченому кремленологу це одразу ж нагадає про те, як Путін у перші роки свого президентства хвалився знанням німецької мови.

У Росії лише відносно невелика меншість володіє якоюсь іноземною мовою. Для широкої російської громадськості це є доказом елітної освіти та високого інтелекту – якостей, які Путін високо цінує і якими він зазвичай не поступився б охоче нікому іншому.

Потім Лавров починає давати політичні оцінки та рекомендації, які за своїм масштабом і розмахом у звичайній ситуації мали б належати до виключної компетенції Путіна. Наприклад, він каже: "Наші турецькі сусіди заявляли, що вони знову готові допомогти в українському питанні. Водночас вони йдуть і підписують документи НАТО, в яких йдеться про те, що територіальна цілісність київського режиму має бути відновлена".

Такий різкий випад на адресу відомої своєю чутливістю Реджепа Тайїпа Ердогана, до якого Кремль завжди ставився з повагою, виглядає несподіваним і дуже характерним.

На адресу країн Балтії та їхнього рішення 2004 року про вступ до Європейського Союзу та НАТО лунає звична отруйна тирада: "Чи принесло це їм хоч якусь впевненість? Вони взяли на себе роль головних ударних сил, спрямованих проти нас. Ми знаємо, чого варті ці естонські гарячі голови. Литва та Латвія нещодавно заявили, що можуть скасувати заборону на розміщення ядерної зброї на своїй території".

Не менш показовою є й риторична "граната", кинута в бік Заходу і насамперед адміністрації Трампа: "Захід зараз каже нам, що їм потрібен час на роздуми щодо того, коли відновити з нами переговори, але це були б переговори, де за одним столом сиділи б Європа, Америка, Зеленський та президент Путін. На їхню думку, спочатку має бути перемир’я, припинення вогню. Потім Захід розмістить на місці міжнародний військовий контингент під керівництвом Франції та Великої Британії, і лише після цього вони будуть готові сісти за стіл переговорів і вести діалог. Що це означає? Це, по суті, ультиматум".

Коротко кажучи: жодних переговорів, навіть за участю Трампа. Схоже, це оголошення про важливе політичне рішення Кремля.

Ще більш несподіваним є прямий заклик до російського народу вистояти й перемогти у війні проти України: "У наші дні немає місця злості... Злитися чи втрачати самоконтроль було б найшкідливішим. Ми маємо зосередитися. Почуття люті було б доречним. Здорова злість, а не роздратування".

Чи вважає Лавров себе рівним Путіну і чи вважає він, що має право так безпосередньо звертатися до росіян?

Чому Путін хоче, щоб громадськість "полюбила" Лаврова

Остання частина інтерв’ю доводить політичну інтригу до апогею. Генеральний директор ТАСС раптово просить Лаврова розповісти про своє дитинство. Міністр довго розповідає про те, як ріс у маленькому містечку в Московській області, про складні стосунки та розлучення своїх батьків і навіть згадує, як крав кавуни зі складу на сусідній залізничній станції – справжній "народний міністр".

Спогади тривають довго, а потім переходять до музичних уподобань Лаврова та його гри на гітарі. Під кінець бесіди Сергій Вікторович раптово постає як симпатичний державний діяч масштабу Путіна – а це те, що раніше вважалося прерогативою лише самого Путіна.

Інтерв’ю Лаврова, як і очікувалося, сповнене улесливих уклонів перед Путіним, деякі з яких навіть для сучасної Росії виглядають гротескно. Це створює враження, ніби міністр складає іспит, під час якого він має в кінцевому підсумку переконати диктатора у своїй абсолютній лояльності та надійності.

Що ж відбувається? Чому саме Лаврова обрали обличчям путінського режиму на майбутніх "виборах" – перших після початку повномасштабного вторгнення в Україну? Чому з міністра закордонних справ створюють образ державного діяча, який не так вже й сильно відрізняється від самого Путіна?

Цільова аудиторія таких інтерв’ю – це не лише (і навіть не насамперед) російське населення, а керівна бюрократія. Для неї така розмова – чіткий сигнал згори: Лаврову судилося стати набагато більш значущою фігурою, можливо, навіть тимчасовим президентом, який прокладе шлях для наступника Путіна.

План Кремля, ймовірно, такий. "Вибори" до Держдуми завершаться тріумфом Єдиної Росії, під час яких партія досягне найкращого результату за всю свою історію. У Москві ходять чутки, що партія може набрати 70–80% голосів за партійними списками. Це може бути й 99% – підрахунок голосів неможливо перевірити незалежним чином.

Обмін фігур по-кремлівськи

У президентській системі Росії уряд формують зовсім не політичні партії. Прем’єр-міністр і міністри за підсумками виборів не зобов’язані йти у відставку. Однак вони можуть це зробити, якщо того забажає Кремль. Масштабно сфальсифікована "перемога" Єдиної Росії – тобто Путіна – дасть пропагандистський привід звільнити нинішнього 60-річного прем’єр-міністра Михайла Мішустіна і, можливо, зробити його "відповідальним" за інфляцію та паливну кризу. А його місце займе лідер партії-переможця Сергій Лавров.

Через рік, а може й раніше, Лавров піде у відставку, посилаючись на похилий вік. Він уже перевищив усі можливі вікові обмеження для державних службовців і далі обіймає посаду міністра лише за особистим дозволом Путіна. Після цього обраний диктатором наступник, якому буде надано помітну посаду в уряді Лаврова, стане прем’єр-міністром. У Росії в разі смерті, відставки або непрацездатності президента обов’язки тимчасового глави держави виконує саме прем’єр-міністр. Таким чином буде забезпечена плавна спадкоємність режиму.

Щобільше, Лавров і сам міг би на короткий час замінити Путіна, але він занадто старий і не має власної бюрократичної "партії", яка могла б скласти конкуренцію оточенню Путіна.

Наступником Лаврова в Міністерстві закордонних справ, ймовірно, стане один із його заступників, які вже явно змагаються за увагу Кремля – перший заступник міністра Сергій Бутін або "рядові" заступники міністра Михайло Галузін і Сергій Рябков.

Загалом видається цілком імовірним, що поки Путін намагається підтримувати роботу своєї воєнної машини та запобігати будь-яким проявам масового невдоволення, на вищу російську бюрократію чекають зміни.