Рабиня Ізаура чи слуга народу?

Читати без висновків всі ці емоційні дискусії довкола поп-діви, яка сьогодні, під оплески і прокльони громадян, заробляє собі власний політичний капітал на дрімучості українського охлосу, просто неможливо. Бо охлос не може не наступати на граблі, а велика армія придворних соціологів і політологів чомусь таємничо мовчить. Тож, я пропоную своє бачення проблеми, яка вписана в парадигму артист і влада.

У всі часи будь-яка влада використовувала артистів, як своє друге обличчя. Влада завжди таємно заздрила артистам, бо артистів люблять просто за талант, красиву зовнішність чи голос, а не за обіцянки зробити життя людей кращим. А радість і піднесення, яке відчуває глядач під час концерту – це «тут і зараз», а політичні обіцянки – це те, що буде колись, і зовсім не гарантовано

Але президенти, королі чи відомі мафіозі цього світу завжди шукали дружби з популярними у народу артистами, щоби легітимізувати свою владу «позиченою харизмою». Особливо це стосується Президентів, які знають природу популярності – і необачно проміняли цю чисту популярність на більш спокусливі «атрибути влади».

Так чи інакше – президенти та інші вищеназвані особи завжди радо допомагали і допомагають популярним артистам всіма доступними їм ресурсами, щоби творити міф своєї успішності – «я найкращий президент, поруч зі мною найкрасивіші, найталановитіші і найуспішніші артисти». Потрапити, до речі, до такого «пулу» завжди було для марнославного артиста заповітною мрією.

А ще пам’ятаймо, що сучасні Президенти сідають у крісло не завдяки волевиявленню простого народу, а при підтримці і просуванні певних фінансово-промислових кіл, котрі беруть активну участь у формуванні цього «президентського пулу» артистів.

Як працює цей механізм? Приблизно, за такою схемою: лояльність → гроші, ефіри, гастролі, статус, майданчики, нагороди.

Відповідно, нелояльність → інформаційна ізоляція, заборони, скасування концертів, проблеми з роботою, медіаконтактами, наявними ресурсами існування, тощо.

Ось чому я буду повторювати думку про те, що в новітній Україні просто не існує незалежних артистів топ-ешелону, для того аби отримати абсолютну впізнаваність і зірковий статус, потрібні потужні ресурси – як фінансові так і медійні. І тому всі «зірки» пройшли через горнило олігархічних телеканалів і популярних телешоу. Це твердження не підлягає сумніву. Якщо навіть такий незалежний артист з’являється на поп-сцені, то його або вже хтось «супроводжує» або така сила неодмінно додається вже на етапі «просування» цього артиста.

Тому думка про сучасних артистів як про агентів впливу, залежних від сучасної політико-економічної еліти – це не міф, це суспільно-економічна модель існування нинішньої поп-культури.

Але тут ми вступаємо в кульмінаційну фазу наших висновків. І вона виступає, як певний парадокс і незручність для влади. Цей парадокс звучить так – чим популярнішим стає артист, тим більше його потребує влада, але тим важче стає його контролювати. Бо справжня популярність створює самостійний ресурс, майже незалежний від влади.

Що залишається владі, яка втрачає контроль над певними зірками? Або підняти рівень їх фінансування, або у випадку незгоди, перейти до позбавлення медійно-фінансових можливостей, відкритої дискредитації їх чи навіть прямої заборони. Аж до фізичного знищення включно, якщо артист стає загрозою існуючій владі.

Правду сказати, останній спосіб є більш характерним для тоталітарних режимів, але і в Україні вистачає прикладів, коли публічні особи на піку своєї популярності раптом гинули в автокатастрофах чи були публічно застрелені невідомими особами.

І саме тому історія культури в авторитарних чи олігархічних державах – це історія придворних артистів, які на певному етапі чомусь потрапляють в опалу і зникають з обрію, або навпаки – демонструють свій характер і ресурсні можливості, які вже не підконтрольні нинішній владі і контролюються ще кимось. А їх історія раптом обростає несподіваними наративами про «боротьбу між владою та сміливими і незалежними людьми-правдолюбами, які нібито вийшли з народу, і володіють здатністю впливати на думку мас».

Недаремно увага українського соціуму зараз так прикута до цього політичного серіалу з багатьма невідомими, який схожий на «Рабиню Ізауру», а по суті є продовженням серіалу «Слуга народу –2».