Грантоспроможна іпостась

У культурних медіа є специфічна суперсила: вони вміють швидко переставати бути медіа. Оголошує конкурс УКФ — журнал перетворюється на культурний проєкт. Український інститут книги — на видавничий. Український інститут — на інструмент культурної дипломатії. House of Europe — на міжнародне партнерство. «Тисячовесна» — на відеопродакшн.

Кожна програма відкриває своє конкурсне вікно, і стала редакція вдивляється в нього: а ми сюди якось проліземо? Так медіа розбирає себе на частини. Кожну ще можна кудись подати. Ціле — майже нікуди.

Я керую трьома профільними виданнями — «Антикваром», «Українським театром» і «Кіно-Колом», тому грантову метаморфозу знаю практично. Ми можемо придумати спецвипуск, виставку, дослідження, відеоцикл, публічну програму, цифровий архів; зібрати команду, скласти кошторис, знайти партнерів, виконати показники й подати звіт. Питання не в тому, чи ми це вміємо. Питання в тому, чому стала медійна інституція щоразу мусить ставати кимось іншим, щоб система її побачила.

Адже журнали в цей час нікуди не зникають. Їх треба випускати, сайти — оновлювати, тексти — замовляти й редагувати, з авторами й аудиторією — працювати. Отже, потрібно знайти додатковий кадровий, творчий, виробничий та управлінський ресурс, щоб продовжувати бути собою — і водночас вийти з себе у грантоспроможну іпостась. Ще й почати щось не дуже властиве і дуже термінове.

Система значно охочіше фінансує нове відгалуження від роботи медіа, ніж розвиток його головної спроможності. Запуск сайту — результат. Люди, які мають щодня наповнювати його змістом, залишаються за дужками. Система любить новизну, інституція тримається на тяглості, а регулярна робота редакції виявляється недостатньо проєктною.

У попередній колонці для «Детектора медіа» я писала, що профільні медіа є критичною інфраструктурою. Нова Програма діяльності Кабінету Міністрів показала: критична — можливо, але все ще невидима. У 77-сторінковому документі немає окремого пункту про стійкість медіа. Мінкульт пояснює, що підтримка медіа там є — просто захована всередині інформаційної та мовної стійкості. Як один із таких кроків називає «Тисячовесну»: чотири мільярди гривень на фільми, серіали, музику, перформативне й візуальне мистецтво, аудіовізуальні шоу та відеоролики для соцмереж.

Я зараз не про переможців і суперечки довкола результатів, а про модель. Як спосіб підтримати ослаблене середовище «Тисячовесна» нагадує скидання гуманітарної допомоги над зоною стихійного лиха. Хтось найспритніший збере десять ящиків. Комусь відскочить одинока бляшанка. А когось може й прибити цим прильотом щастя: великий бюджет і складний проєкт теж треба мати кому адмініструвати, реалізовувати й закривати звітністю.

Разове скидання допомоги може когось урятувати, але не створює системи, у якій інституції здатні планувати свою роботу хоча б на кілька років уперед. Літак пролетить, ящики розберуть, а редакції повернуться до стрибків із жердиною.

І тут постає питання, якого ми досі уникаємо: яку модель підтримки медіа будує Україна?

У низці європейських країн відповідь уже є. У Данії друковані й цифрові суспільно-політичні та культурні журнали можуть отримувати державну підтримку саме на редакційне виробництво. У Норвегії «періодика і критика» є окремим напрямом підтримки незалежних редакційних часописів і критиків, а інституційне фінансування може надаватися на строк до трьох років. У Франції Національний центр книги надає літературним та інтелектуальним часописам дворічні субсидії.

Держава не володіє цими медіа й не визначає, що вони мають писати. Вона визнає просту річ: суспільна цінність культурної та інтелектуальної періодики не завжди дорівнює розміру її рекламного ринку.

У США інша модель. Порівнянної загальнонаціональної системи регулярної федеральної підтримки профільних медіа там немає. Національний фонд мистецтв фінансує передусім конкретні мистецькі проєкти, а значно більшу роль відіграють ринок, підписки та приватна філантропія на кшталт Knight Foundation.

Обидві моделі принаймні зрозумілі. А ми що будемо робити?

Поки Україна примудрилася взяти від американської моделі відсутність системної державної підтримки — але не додати до неї американського масштабу приватної філантропії. А від європейської — конкурсні процедури, форми заявок і звіти, але не визнання профільного медіа окремим суб’єктом підтримки.

На цьому тлі Коаліція дієвців культури разом із ГС «Центр “Регіональний розвиток”» Агенції економічного розвитку PPV представили концепцію пілотної програми фінансування інституційного розвитку.

Сама назва вже потребує окремого вдиху.

Ідея правильна: фінансувати не черговий захід чи продукт, а розвиток культурної інституції — стратегію, управління, цифровізацію, партнерства, роботу з аудиторіями, фінансову автономію. Але важливо не переплутати бажане з наявним. Це не державна програма, не затверджений бюджетний інструмент і не конкурс, на який уже можна податися. Це концепція пілотного проєкту, розроблена в межах іншого проєкту за донорські гроші.

Тобто, щоб запропонувати культурі вихід із проєктної залежності, спочатку потрібно було створити ще один проєкт. Не докір авторам — рентгенівський знімок системи. Навіть розмова про інституційний розвиток поки що існує як проєктний продукт: дослідження, концепція, презентація, запис на ютубі. Проєкт завершиться, концепція залишиться, а інструмент ще тільки треба створити.

І не факт, що для профільних медіа він стане інституційним вікном можливостей. Якщо незалежні редакційні інституції прямо не назвати серед потенційних учасників, вони знову прикидатимуть, із якого розбігу до цього вікна дострибнути. З жердиною, звісно.

Україні не потрібно механічно копіювати Європу чи США. Потрібна власна модель: прозора державна підтримка незалежних профільних медіа, захищена від політичного втручання; приватні й корпоративні внески; підписки; партнерства. Інституційне фінансування — на спроможність залишатися собою.

Але спочатку сталі профільні медіа мають з’явитися в державній політиці під власним ім’ям. Не як додаток до «інноваційного культурного продукту». Не як ситуативний інструмент культурної дипломатії. Як медіа.

Бо стрибки з жердиною — прекрасний спорт, але дивна державна політика.

Фото: Мій Київ