Українці перетворюють квартири на продовольчі бази. Чи варто?

1 вересня повертає дітей до шкіл, а українців до прискореного накопичення запасів.

Осінь відкриває екстрену підготовку до чергової найхолоднішої зими в історії.

Ми зараз на піку ситуації, яка включає в українцях внутрішню тітку Степаниду, яку може заспокоїти тільки мішок цукру. І не один.

Моя тітка Степанида була 1925 року народження. Пережила війну, повоєнні голодні роки і до кінця життя мала звичку, яку сьогодні назвали б створенням стратегічних резервів.

У хаті завжди мали бути мішок крупи, мішок цукру, борошно, господарське мило і величезний запас сірників пачок сто, а може, й двісті. Я малим любив із них будувати будинки й фортеці.

Для мене це була гра, а для неї – пам'ять.

Людина, яка пережила справжній голод і дефіцит, уже ніколи до кінця не вірить, що завтра в магазині все буде.

Щоправда, був у цієї домашньої «продовольчої безпеки» й інший бік. У крупах і борошні, куплених мішками, через рік-півтора заводилися жучки. Частина стратегічних запасів зрештою діставалася свиням і курям.

Я згадав про тітку Степаниду саме зараз, коли після російських ударів і пожеж на складах знову запускається знайомий рефлекс: треба терміново купувати, бо завтра не буде.

До об'єктивної тривоги додаються Telegram-канали, чутки та російські інформаційні операції про майбутній голод. А подекуди й сама торгівля підсилює нервозність, вводячи обмеження на продаж окремих товарів нібито для боротьби з «перекупами».

Якими перекупами?

Перекупник заробляє там, де товар справді дефіцитний, його пропозиція обмежена, а швидко збільшити виробництво чи знайти альтернативу неможливо.

Цукор, борошно, крупи чи олія в Україні до таких товарів не належать.

Знищений склад є болючою і серйозною втратою. Але знищений склад і дефіцит продовольства в країні це зовсім різні речі.

Україна виробляє достатньо базових продуктів харчування. Більше того, проблеми з експортом аграрної продукції працюють радше у протилежний бік: те, що не вдалося експортувати, залишається на внутрішньому ринку і збільшує пропозицію.

Тому людина, яка сьогодні під впливом страху купує 20 кілограмів цукру або 50 кілограмів борошна, може змарнувати гроші.

Сто людей замість одного кілограма купили по десять от полиця спорожніла. Наступний покупець бачить її і думає: «Почалося». І теж біжить робити запаси.

Так виникає штучний дефіцит, якого до паніки не існувало.

А через кілька місяців може виявитися, що той самий цукор, борошно чи крупи коштують дешевше. Тобто людина просто заплатила премію за власний страх.

Чи потрібно мати вдома запас продуктів? Звичайно.

Ми живемо у країні, яка воює. Можливі удари по енергетиці, перебої зі світлом, тимчасові логістичні проблеми. Нормальний домашній резерв має бути у межах здорового глузду.

Але між резервом і продовольчим складом є велика різниця.

Якщо вам так спокійніше, то купіть базові продукти на два-три тижні, максимум на місяць. Те, що ваша родина справді споживає і що можна нормально зберігати.

10 кілограмів цукру - це заморожені гроші, якщо родина використовує кілограм на місяць. Не потрібен мішок борошна людині, яка пече пиріг двічі на рік.

І найголовніше, не плутаймо тривогу через емоції  від жахливих кадрів пожеж на складах Київщини з економічною реальністю всієї країни.

Російська ракета може знищити склад, порушити логістику, тимчасово залишити конкретний магазин без конкретного товару. Але це не означає системного дефіциту продовольства в Україні.

Ми вже не перший рік живемо у великій війні. Настав час наступного етапу стійкості: не дозволяти страху керувати нашим гаманцем.

Перетворювати квартири на фортеці з мішків цукру й круп змушує саме страх.

Мати розумний запас цілком нормально.

Купувати мішок крупи, тому що хтось у Telegram написав «завтра все зникне», мабуть – ні.

Бо іноді найкращий спосіб перемогти дефіцит – якраз не створювати його власними руками.