Три суди замість кафедри: як імперія Габсбургів нищила кар'єру Івана Франка

Його могутній інтелект на десятиліття випереджав час, а абсолютна безкомпромісність доводила владу до паніки – для віденських міністрів та львівських поліцмейстерів Франко був не видатним європейським літератором, а небезпечним вільнодумцем, чиє перо нагадувало заряджену зброю, націлену у серце монархії. А що через це сталося, 24 Канал розповість трохи докладніше.

За що імперська поліція тричі кидала генія за ґрати?

Життя Івана Франка – це серед іншого й драматична хроніка безперервного протистояння з бездушною державною машиною. Та тричі кидала цього видатного чоловіка до брудних камер і врешті-решт цинічно зачинила перед ним двері до заслуженого академічного визнання.

Перший арешт молодого студента філософського факультету у червні 1877 року став справжнім шоком для галицької еліти. Причиною стала не збройна змова чи підготовка до теракту, а звичайне листування. Австрійська таємна поліція перехопила листи від Михайла Драгоманова, який на той час перебував у Женеві – європейському центрі політичної еміграції. Франка та його найближчих соратників звинуватили у створенні таємної соціалістичної організації.

За австрійським кримінальним кодексом, поширення соціалістичних ідей розцінювали як державну зраду. Майже 9 місяців у задушливій камері пліч-о-пліч із кримінальними злочинцями стали для Франка жорстоким хрещенням. Тодішній судовий процес був суто показовим – імперія намагалася превентивно задушити робітничий рух. Ба й після звільнення Франко дістав довічне тавро "неблагонадійного", що автоматично перекреслювало будь-який шлях до державної служби.

Другий арешт відбувся у березні 1880 року у Коломиї. Цього разу формальним приводом стала підозра у підбурюванні місцевих селян до бунту. Австрійська влада панічно боялася масштабних аграрних заворушень, і сама лише поява відомого радикала на Покутті стала достатньою причиною для превентивного ув'язнення.

Три місяці у жахливих, антисанітарних умовах коломийської в'язниці критично підірвали його здоров'я. Але найстрашнішим випробуванням стало звільнення – поліція етапувала Франка до рідних Нагуєвичів пішки, під озброєним конвоєм, у компанії волоцюг та злодіїв. Це було свідоме, садистське приниження людської гідності, відверта спроба зламати дух непокірного інтелектуала.

Третій арешт у серпні 1889 року мав уже відверто геополітичний підтекст. Франка затримали у Львові разом із групою студентів, які прибули з Російської імперії. За умов перманентного загострення відносин між Віднем та Петербургом австрійська контррозвідка страждала на шпигуноманію – і Франка абсурдно звинуватили у спробі відторгнення Галичини від Австро-Угорщини на користь Росії. За два з половиною місяці всі звинувачення зняли за цілковитою відсутністю доказів, але той арешт закріпив за Франком репутацію політичного вигнанця.

Три арешти Івана Франка та інші цікаві факти: дивіться відео historyforadults_ua

Чому блискучому вченому відмовили у праві викладати у власному університеті?

Академічна драма Івана Франка так само є класичним, хрестоматійним прикладом того, як політична доцільність безжально знищує науковий потенціал. Навіть попри те, що у 1893 році у Віденському університеті, одному з найпрестижніших та найстаріших навчальних закладів Європи, Франко блискуче захистив докторську дисертацію, а його науковим керівником був Ватрослав Ягич, видатний хорватський славіст, чий авторитет у міжнародних наукових колах був беззаперечним.

Здобувши ступінь доктора філософії у Відні, Франко мав усі законні, юридичні та моральні підстави претендувати на вакантну посаду професора кафедри української (руської) літератури Львівського університету. У 1895 році він прочитав пробну (габілітаційну) лекцію на тему "Наймичка" Тараса Шевченка, і професорська колегія філософського факультету була буквально приголомшена глибиною аналізу, новаторським підходом та феноменальною ерудицією доповідача. Факультет одноголосно рекомендував Франка на посаду доцента.

Здавалося б, наукова справедливість перемогла – проте в імперії Габсбургів остаточне рішення ухвалювали не в університетських авдиторіях Львова, а в холодних кабінетах Відня, у Міністерстві віросповідань і освіти. Саме тут сталася брудна частина історії – галицький консервативний політикум, що складався переважно з польської аристократії, розгорнув безпрецедентну кулуарну кампанію проти призначення Франка. Намісник Галичини граф Казимир Бадені та австрійський міністр освіти Станіслав Мадейський категорично відмовилися затверджувати рішення університету.

Офіційну причину ніколи не озвучували публічно, але у кулуарах Відня було чітко артикульовано, що людина з трьома судами за спиною, переконаний соціаліст і гострий критик імперських порядків не має права виховувати молодь у державному університеті. Кафедру зрештою віддали Олександру Колессі – науковцю, чиї праці західні історики оцінюють як посередні, але який демонстрував абсолютну лояльність до корони.

Відмова у кафедрі стала для Івана Франка важким психологічним ударом, раною, яка не загоїлася до кінця життя. Імперія Габсбургів, яка на міжнародній арені пишалася своїм лібералізмом та верховенством права, у випадку з Франком продемонструвала деспотичне обличчя – тваринний страх перед вільною думкою виявився сильнішим за повагу до європейської науки.

Але невблаганний час розставив усе на свої місця. Сьогодні Львівський національний університет імені Івана Франка з гордістю називає себе на честь людини, яку колись жалюгідні чиновники не пустили на його кафедру – тоді як імена тих самих міністрів та намісників просто зникли у пилі архівних документів.