Кримський конвеєр: як Росія викрадає українських цивільних і чому їх нікому обмінювати

Головна редакторка видання «Kyiv Independent» Ольга Руденко попередила присутніх: якщо раптом буде тривога з червоним рівнем небезпеки, то глядачі муситимуть перейти в інше приміщення. Там є плазма, але додивлятися доведеться стоячи. В цей момент пролунало: «Відбій повітряної тривоги».

Мимоволі подумалося: не знають вороги, що саме в цей момент відбувається презентація документального фільму-розслідування авторки Олесі Біди й розслідувачки Мирослави Чаюн «Режим Крим». Координувала проєкт керівниця відділу фіксації воєнних злочинів Євгенія Моторевська. Оскільки Крим є сакральним місцем для Росії та Путіна, то він і його упирі-посіпаки могли б не залишити цю подію без своєї зловісної уваги.

У цьому фільмі йшлося про в’язниці, які створила на півострові окупаційна влада. Я особливо небайдужий до теми Криму, оскільки на власні очі мав можливість спостерігати за подіями під час окупації та навіть висвітлювати їх. Уже тоді було очевидним, що росіяни вдаватимуться до репресій. Адже надто багато було людей на півострові, яким не подобалася окупація. Двигуном цього стали кримські татари, які переважали на акції перед кримським парламентом 26 лютого 2014 року, напередодні захоплення урядових будинків російськими вояками. Пізніше кримські татари організовували акції протесту, зокрема, на Окружній навколо Сімферополя.

Уже тоді викрали кримського татарина Решата Аметова, який вийшов на одиночний пікет. Пізніше його знайшли мертвим. Особливо активними кримські татари були тому, що вони як ніхто інший на півострові знали, що таке російська окупація, адже цілий їхній народ депортували з Криму під час Другої світової війни.

Уже в 2014 році брали у полон — зокрема, французького телевізійного оператора Девіда Жофрійо захопила так звана «самооборона» Криму на чолі з таким собі Владиславом Селівановим, який мав кримінальне минуле. Також заарештували режисера-документаліста Ярослава Пілунського й оператора Юрія Грузинова, які десь тиждень просиділи в камері.

Російські тітушки люто побили групу журналістів у Севастополі, серед яких був і відомий воєнний журналіст Андрій Цаплієнко — колеги прибули тоді висвітлювати захоплення української військової частини. Подібних прикладів можна наводити безліч.

З того часу окупанти розвинули та вдосконалили репресивну систему. Власне, про це і розповів фільм. Треба відзначити, що така робота потребувала особливої ретельності, оскільки росіяни зачистили півострів від нелояльних професійних журналістів, а також жорсткого розправлялися з непрофесійною громадянською журналістикою, яка виникла на півострові. Тобто передавання інформації з півострова на підконтрольну Україні територію — річ украй небезпечна, за це карають навіть тих, хто не висвітлював політичну тематику. Тим не менше, у фільмі використано хроніки затримань і репресій, які, очевидно, були отримані від громадських журналістів.

Олександра Матвійчук, голова Центру громадянських свобод, який отримав Нобелівську премію, сказала журналістам у фільмі, що росіяни відпрацьовують на прикладі Криму процес колонізації, вони перетворили його на військову базу, витісняють нелояльне населення і заміщають його через інструменти керованої міграції. А ще створили і відпрацювали мережу місць несвободи.

Як інформувала Ольга Руденко, в залі був присутній герой фільму, який давав інтерв’ю з закритим обличчям, зміненим голосом, називався Анатолієм, але насправді має інше ім’я. Починав свою розповідь із дуже виразної деталі — він не знає, куди руки дівати, адже звик за три з половиною роки їх тримати за спиною. Він виїхав з окупації кілька місяців тому.

Він жив на Херсонщині, викупив із дружиною старий гуртожиток і переобладнав його під магазин і невеликий готель. Він приховав у себе поранених українських солдатів, допоміг їм через річку евакуюватися на підконтрольну територію. Він також вивіз родину з окупації. Через шість днів за ним прийшли. Чотири роки тому його викрали з власного дому і ув’язнили — весь цей час його утримували в підконтрольних Росії катівнях і тюрмах. Він розповідає, що людей там знищують морально і фізично, але ретельно стежать, щоб ув’язнений не наклав на себе руки.

Його катували електричним струмом, виривали нігті. А також практикували задушення і реанімацію. Анатолій каже, що на третій раз він зламався і почав просити кулю. Таким чином від нього вимагали повідомити, з ким він підтримував контакт в Україні, коли допомагав українським військовим вибратися з окупації.

Від нього вимагали поставити підпис і фразу «З моїх слів записано вірно», але при цьому він не бачив сам текст показів, а також підписати документ про відмову від адвоката. Він підписав усе, що від нього вимагали.

Його перевозили з катівні до катівні аж поки він не опинився у Сімферополі в щойно відкритому СІЗО №2.

Нинішній посол України в Туреччині Наріман Джелял на момент окупації був заступником голови Меджлісу кримськотатарського народу. Я тоді його бачив у Сімферополі — він давав інтерв’ю журналістам. Очевидно було, що такі активні кримські татари — об’єкти номер один для репресій. Тим більше, що потім, коли керівництво Меджлісу витіснили з Криму, він залишився там єдиним представником цього органу. Він був його голосом.

У 2021 році його разом із братами Ахтемовими затримали і звинуватили в диверсії на газопроводі. За версією слідства, Джелял був посередником між українською розвідкою і братами Ахтемовими, які нібито підірвали газопровід. Він твердить, що в їхній справі не було жодного доказу. За його словами, в російському окупаційному Криму це не має значення.

СІЗО №2 він називає найгіршим місцем, де він був. Він каже, що за пів року перебування в цьому закладі він майже не бачив облич наглядачів. Вони мусили ходити зігнутими з руками за спиною.

Один із братів Ахтемових Асан говорив, що його катували та допитували без адвоката.

Ще один герой фільму Сергій Лихоманов жив у Криму багато років, у минулому був військовим, але залишив службу за станом здоров’я. У грудні 2023 року його забрали. Два місяці родина не знала, де він.

Зрештою з’ясувалося, що він перебуває у СІЗО №8 — це ще один слідчий ізолятор, який побудували на півострові.

Йому висунули обвинувачення у незаконному зберіганні вибухових речовин, підготовці теракту та державній зраді. Він отримав два вироки — загалом 20 років ув’язнення.

Kyiv Independent не обмежився інтерв’ю.

Журналісти використали:

свідчення колишніх ув’язнених. Зокрема 13 колишніх в’язнів СІЗО №2;

розповіді родичів. Приблизно два десятки сімей людей, яких утримує Росія;

адвокатів і правозахисників;

офіційні документи російських органів. Зокрема відповіді ФСБ та Федеральної служби виконання покарань на запити родичів;

витоки російських баз даних;

супутникові знімки. Їх використали, зокрема, для встановлення розташування СІЗО №8;

російські державні реєстри та документи про закупівлі.

За допомогою цих матеріалів журналісти змогли встановити не тільки існування тюрем, а й конкретних людей, які там працювали.

Наприклад, кілька колишніх ув’язнених незалежно один від одного впізнали Жаната Ахметова, який працював у режимному відділі СІЗО №2.

Також журналісти встановили роль Леоніда Ковеха, який очолював режимний відділ.

А головним відкриттям стало розслідування щодо Антона Паніна — колишнього слідчого ФСБ, який працював у справі Ахтемових і, за сукупністю документів і свідчень, імовірно очолює СІЗО №8.

Одна із найважливіших і водночас найменш помітних проблем, на яку звертає увагу фільм, полягає в принциповій різниці між військовополоненими та цивільними, яких Росія незаконно утримує на окупованих територіях і в російських тюрмах. Військовополонений, навіть якщо його утримують незаконно або порушують його права, перебуває в системі, для якої міжнародне право передбачає певні правила. Існує поняття військового полону, списки військовополонених, переговори між сторонами, механізми обміну. Саме тому військовий має хоча б теоретично зрозумілий шлях повернення додому.

З цивільними ситуація принципово інша. Людина, яка не брала участі у бойових діях, не є військовополоненим. Її викрадення Росією є незаконним, але сам факт незаконності не створює автоматичного механізму її звільнення. Такого цивільного фактично немає ким «обміняти». Україна не може запропонувати Росії рівнозначну категорію людей, оскільки російські цивільні, затримані Україною, не є аналогом українських цивільних заручників. Україна не має права затримувати цивільних лише для того, щоб потім використовувати їх як предмет торгу.

У цьому і полягає парадокс: чим очевидніше, що людина є цивільною і не має жодного стосунку до війни як військовослужбовець, тим менше формальних важелів для її повернення через традиційний механізм обміну військовополоненими.

Росія фактично користується цією прогалиною. Вона може викрасти людину на окупованій території, звинуватити її у шпигунстві, диверсії, тероризмі або державній зраді, оформити кримінальну справу, засудити російським судом і таким чином перетворити цивільного заручника на «злочинця» у власній юридичній системі. Після цього Москва отримує можливість заявляти, що йдеться не про незаконно викраденого цивільного, а про особу, яка нібито скоїла кримінальний злочин.

Саме тому історії, показані у фільмі, потрібно розглядати не лише як історії окремих людей, які пережили катування й ув’язнення. Вони демонструють систему, яка може роками утримувати людину поза нормальним механізмом обміну.

Це створює особливо страшну ситуацію для родичів. Вони знають, що їхня близька людина жива, знають або здогадуються, де її утримують, можуть мати документи чи свідчення про незаконне затримання, але при цьому не мають відповіді на найпростіше питання: як її повернути?

Для військовополоненого існує поняття обміну. Для цивільного заручника такого універсального механізму немає. Залишаються дипломатичний тиск, міжнародні організації, переговори, санкції, індивідуальні домовленості та політичний тиск на Росію. Але всі ці інструменти значно менш передбачувані.

У цьому контексті кримські СІЗО, про які розповідає фільм, набувають ще одного значення. Це не просто місця ув’язнення. Вони стають частиною механізму, за допомогою якого Росія може вивести людину з поля зору суспільства та міжнародних механізмів контролю, а потім роками тримати її під виглядом кримінального переслідування.

Тому проблема цивільних заручників — це не тільки проблема порушення прав людини. Це проблема відсутності достатньо дієвого міжнародного механізму їхнього повернення. І саме це робить становище таких людей у багатьох випадках навіть безнадійнішим психологічно, ніж становище військовополонених: вони можуть залишатися в російській системі роками, тоді як їхні родини не бачать зрозумілого шляху до звільнення.

Фільм фактично ставить перед глядачем незручне запитання: що робити з тисячами людей, яких Росія викрала, але яких міжнародна система не може просто включити до чергового обміну військовополоненими?

Це вже не питання окремих кримських тюрем. Це одна з найбільших гуманітарних проблем російсько-української війни. І чим довше триває війна, тим гострішою вона стає, адже кількість цивільних заручників зростає, а універсального механізму їхнього повернення досі немає.