Таємниця Лаври: чому кат України досі лежить у серці нашої святині

Це чорний мармуровий хрест із лаконічним написом. Під ним спочиває Петро Аркадійович Столипін – голова Ради міністрів Російської імперії, переконаний російський націоналіст, архітектор жорстких репресій та людина, чиє прізвище стало загальною назвою для шибениць ("столипінські краватки") та вагонів для депортованих ("столипінські вагони").

Як сталося, що державний діяч, який відверто зневажав український національний рух, забороняв діяльність товариств "Просвіта", обмежував використання української мови та вважав будь-які прояви української ідентичності загрозою для цілісності імперії, був похований у самісінькому серці української духовності? Ця могила – не чиясь химерна помилка, наголошує 24 Канал. Це результат безпрецедентного провалу імперських спецслужб, одного фатального пострілу та особистого заповіту, написаного в передчутті неминучої загибелі. Щоб розплутати цей історичний вузол, необхідно детально реконструювати події тривожного серпня та вересня 1911 року.

Ілюзія абсолютного контролю: Київ напередодні трагедії

Наприкінці літа 1911 року Київ тимчасово перетворився на політичну столицю Російської імперії. Місто готувалося до масштабних і помпезних урочистостей: відзначення 50-річчя скасування кріпосного права (реформи 1861 року) та відкриття величного пам'ятника імператору Олександру II на Європейській площі. До Києва прибув імператор Микола II з родиною, вищий генералітет, міністри та іноземні гості. Разом із царем приїхав і Петро Столипін – людина, яка на той момент фактично тримала в руках штурвал величезної держави, намагаючись врятувати її від революційного вибуху за допомогою радикальної аграрної реформи та нещадного терору проти політичних опонентів.

Петро Столипін нажив собі чимало ворогів за життя / Фото Wikimedia

Політичне становище самого Столипіна на той час було вкрай хитким. Він нажив собі ворогів з усіх боків: ліві радикали ненавиділи його за військово-польові суди та масові страти, а праві консерватори та придворна камарилья – за спроби модернізувати імперію та обмежити вплив дворянства. Навіть сам Микола II почав втомлюватися від надто самостійного прем'єра. Остаточно їхні стосунки зіпсувалися після того, як Столипін спробував вигнати зі столиці Григорія Распутіна – фаворита царської родини. Приїзд до Києва мав стати для прем'єра шансом відновити свій вплив, але натомість став кроком у прірву.

Атмосфера в Києві була наелектризованою. Заходи безпеки здавалися безпрецедентними: місто буквально заполонили агенти Охоронного відділення (охранки), жандарми та поліцейські, стягнуті з різних губерній. За безпеку перших осіб відповідали товариш міністра внутрішніх справ Павло Курлов, начальник імператорської палацової охорони Олександр Спиридович та керівник Київського охоронного відділення Микола Кулябко. Проте за фасадом тотального контролю ховалися хаос, відомча конкуренція та кричуща некомпетентність. Кулябко, прагнучи вислужитися, зробив фатальну ставку на свого таємного інформатора – 24-річного Дмитра (Мордка) Богрова.

Богров був сином заможного київського адвоката, випускником юридичного факультету і... подвійним агентом. З одного боку, він належав до анархістів-комуністів, з іншого – з 1907 року працював платним інформатором охранки під псевдонімом "Аленський". У серпні 1911 року київські анархісти почали підозрювати Богрова у зраді. Щоб реабілітуватися перед підпільниками і уникнути смерті від їхніх рук, він вирішив здійснити гучний терористичний акт. Богров переконав Кулябка, що до Києва прибув небезпечний терорист "Микола Якович", який готує замах на Столипіна або міністра освіти Кассо. Під приводом необхідності "впізнати" терориста в натовпі, Богров отримав від керівника київської охранки перепустку на всі урочисті заходи, включно з парадним спектаклем у театрі.

Фатальний постріл в опері: хроніка вбивства

Розв'язка цієї історичної драми настала 1 вересня (14 вересня за новим стилем) 1911 року в будівлі Київського міського театру (нині – Національна опера України імені Тараса Шевченка). Того вечора давали оперу Миколи Римського-Корсакова "Казка про царя Салтана". У залі зібралася вся імперська еліта. Імператор Микола II з доньками перебував у ложі бельетажу. Петро Столипін, одягнений у білий літній кітель, сидів у другому ряду партеру (місце № 17), бо у першому, як правило, сиділа охорона.

План театру та виділене місце, де мав би сидіти Петро Столипін / Фото ЦПДІАК України

Під час другого антракту прем'єр-міністр не пішов до буфету. Він стояв біля бар'єра оркестрової ями спиною до сцени, жваво розмовляючи з міністром імператорського двору бароном Володимиром Фредеріксом та графом Йосифом Потоцьким. Охорона Столипіна в цей критичний момент була відсутня – безпрецедентне порушення інструкцій, яке згодом породить безліч конспірологічних теорій про те, що охранка свідомо дозволила вбити незручного прем'єра.

Саме тоді проходом між рядами до Столипіна наблизився високий молодий чоловік у чорному фраку. Це був Дмитро Богров. Не кажучи ні слова, він витягнув з-під театральної програмки бельгійський пістолет системи "Браунінг" і з відстані двох-трьох кроків двічі вистрілив у прем'єра. Перша куля влучила в праву руку, роздробивши кістку. Друга куля виявилася фатальною: вона влучила прямо в груди, пробила орден Святого Володимира, зрикошетила від хреста і глибоко увійшла в печінку.

Свідки згадували, що Столипін зберіг дивовижне самовладання. Він не впав одразу. Прем'єр повільно зняв закривавлену білу рукавичку, поклав її на бар'єр, розстебнув кітель, побачив кров, а потім важко опустився в театральне крісло. Повернувши голову до царської ложі, де стояв блідий Микола II, Столипін підняв поранену руку і широким жестом перехрестив імператора, ніби прощаючись. У залі зчинилася неймовірна паніка. Богров намагався втекти, але його схопили офіцери та глядачі, ледь не розірвавши на шматки просто в коридорі театру (через кілька днів, 9 вересня за старим стилем, військово-польовий суд засудить його до страти, і в ніч на 12 вересня Богрова повісять на Лисій горі в Києві).

Фото заарештованого Дмитра Богрова / Фото ЦПДІАК України

Боротьба за життя та заповіт, написаний кров'ю

Пораненого прем'єра негайно винесли з театру і каретою швидкої допомоги доставили до приватної хірургічної клініки доктора Ігнатія Маковського на Маловолодимирській вулиці, 33 (сучасна вулиця Олеся Гончара). До Києва терміново викликали найкращих світил медицини. Професори Цейдлер, Рейн та Афанасьєв цілодобово боролися за життя високопосадовця. Перші дні здавалося, що міцний організм 49-річного Столипіна переможе: він був при свідомості, диктував листи і цікавився державними справами. Проте куля, що застрягла в печінці, викликала сильне запалення. 4 вересня стан різко погіршився, почався перитоніт. Увечері 5 вересня (18 вересня за новим стилем) 1911 року о 22:12 Петро Столипін помер.

І саме в цей момент перед імператором та родиною постало головне питання: де ховати людину такого рангу? Логічно було б припустити, що тіло прем'єр-міністра перевезуть до столиці імперії – Санкт-Петербурга, щоб поховати в Олександро-Невській лаврі, або ж до його родового маєтку в Колноберже (сучасна Литва). Проте відповідь крилася в документі, який Столипін склав за п'ять років до київських подій.

У серпні 1906 року есери-максималісти влаштували жахливий вибух на дачі Столипіна на Аптекарському острові в Петербурзі. Тоді загинуло близько 30 людей, а двоє дітей прем'єра – 14-річна донька Наталія та 3-річний син Аркадій – отримали важкі каліцтва. Сам Столипін дивом не постраждав, але усвідомив, що полювання на нього не припиниться. Невдовзі після цього він написав заповіт, перший рядок якого звучав коротко, безапеляційно і моторошно: "Я заповідаю поховати мене там, де мене вб'ють".

Оскільки смерть наздогнала його в Києві, вдова Ольга Борисівна наполягла на беззаперечному виконанні останньої волі чоловіка. Імператор Микола II дав згоду. Вибір конкретного місця поховання в межах Києва був продиктований імперською ідеологією. Києво-Печерська лавра вважалася найголовнішою православною святинею Південно-Західного краю. Більше того, місце для могили обрали не випадково: Столипіна вирішили поховати біля Трапезної церкви, поруч із могилами генерального судді Василя Кочубея та полтавського полковника Івана Іскри. У російській імперській парадигмі Іскра та Кочубей вважалися "мучениками за російську ідею", адже вони донесли Петру I на гетьмана Івана Мазепу і були за це страчені. Поховання Столипіна поруч із ними мало глибокий символічний підтекст: він теж позиціонувався як "мученик", що віддав життя за єдність Російської імперії на її південно-західних рубежах.

9 вересня (22 вересня за новим стилем) 1911 року під передзвін лаврських дзвонів, у присутності військових підрозділів та вищого духовенства, труну з тілом Петра Столипіна опустили в київську землю.

Могила Петра Столипіна на території Лаври / Фото "Вечірній Київ"

Могила в епоху деколонізації: сучасний контекст та дискусії

Минуло понад століття. Російська імперія розпалася в полум'ї революції. Радянський Союз, який прийшов їй на зміну, знищив безліч пам'яток на території Лаври. Могила Столипіна також постраждала: у 1960-х роках надгробний хрест зняли, а саме поховання заасфальтували, намагаючись стерти пам'ять про царського міністра. Лише у 1989 році, на хвилі "перебудови", за сприяння російського художника Іллі Глазунова, могилу розшукали і відновили на ній мармуровий хрест.

Сьогодні, у 2026 році, Києво-Печерська лавра остаточно повернулася під контроль держави, ставши справжнім Національним заповідником, вільним від деструктивного впливу російської церкви. І саме в цих нових реаліях присутність могили Столипіна в Лаврі викликає найгостріші дискусії серед істориків, політиків, юристів та широкої громадськості.

З одного боку, з точки зору пам'яткоохоронного законодавства, це автентичне історичне поховання, свідоцтво складної епохи, яке не можна просто так знищити. З іншого боку – це могила діяча, який був уособленням антиукраїнської політики, який системно знищував українську ідентичність і вважав українські землі невід'ємною провінцією Росії. Чи є місце такому діячу в головній національній святині незалежної України, яка веде екзистенційну війну проти нащадків тієї самої імперії?

Ще наприкінці 2023 року керівництво Національного заповідника "Києво-Печерська лавра", зокрема його генеральний директор Максим Остапенко, озвучило безпрецедентну, але цілком логічну в умовах війни ідею: включити останки Петра Столипіна до обмінного фонду з Російською Федерацією. Аргументація цієї пропозиції бездоганна у своїй історичній справедливості: якщо для сучасної путінської Росії Столипін є видатним державним діячем, кумиром та ідолом імперської величі (йому ставлять пам'ятники у Росії, його цитує російська пропаганда), то нехай Москва забирає його прах. Натомість Україна вимагає повернення живих українських військовополонених, незаконно засуджених героїв або депортованих громадян. Ця ідея, хоч і є складною для реалізації з точки зору міжнародного гуманітарного права, ідеально відображає ставлення сучасних українців до імперської спадщини: ми готові віддати мертвих катів минулого, щоб врятувати своїх живих героїв сьогодення.

Історія поховання Петра Столипіна в Києво-Печерській лаврі – це набагато більше, ніж просто розповідь про успішний терористичний акт чи смерть високопосадовця. Це глибока історична драма про те, як імперія намагалася зацементувати свою присутність на українських землях, використовуючи навіть смерть своїх лідерів як ідеологічний інструмент. Один постріл анархіста в київській опері та один рядок у старому заповіті залишили нам цей складний, суперечливий спадок. Сьогодні чорний хрест біля Трапезної церкви слугує не стільки місцем вшанування, скільки наочним уроком історії: жодні репресії, жодні військово-польові суди і жоден терор не здатні врятувати імперію, яка приречена на історичний крах. А українська земля, яка бачила багатьох завойовників, зрештою сама вирішує, що робити з їхнім прахом.