100 тисяч на вулицях Петербурга: як похорон українського пілота став ляпасом Російській імперії

Ніколи до того холодна, манірна й суворо регламентована столиця Російської імперії не бачила такої колосальної, майже стотисячної процесії. Цей безмежний людський океан, що затопив центральні проспекти, вийшов проводжати в останню путь не прославленого генерала чи міністра, а 33-річного інженера. Виходець із містечка Олександрівка історичного Чигиринського повіту Київської губернії став символом нової епохи. І про нього сьогодні розповість 24 Канал!

Шлях до неба: від підводних крейсерів до крихких аеропланів

Щоб зрозуміти масштаб особистості Мацієвича, варто поглянути на його шлях до того фатального дня. Він був не просто пілотом-аматором, а видатним науковцем, капітаном корпусу корабельних інженерів. Його розум випередив час: Мацієвич розробляв проєкти перших у світі підводних мінних загороджувачів, проєктував протимінні захисти для броненосців і мріяв про створення гідроавіації – літаків, здатних злітати з палуби корабля.

Навесні 1910 року військове відомство відрядило його до Франції – тодішньої Мекки світової авіації. У школі Анрі Фармана українець виявив неабиякий хист, отримавши диплом пілота-авіатора під номером 178 у світовому реєстрі. Повернувшись до Петербурга, Мацієвич миттєво став зіркою. Лише за кілька днів до своєї загибелі, у вересні 1910 року, він здійснив безпрецедентний вчинок: підняв у небо голову уряду Петра Столипіна. Прем'єр-міністр був людиною огрядною, літак ледь відірвався від землі, але Мацієвич холоднокровно виконав політ, ставши улюбленцем столичної публіки.

Ліцензія Левка Мацієвича / Фото "Вільна історія"

Трагедія на очах у тисяч глядачів

Осінь 1910 року в Петербурзі видалася напрочуд ажіотажною. На Комендантському аеродромі проходило Перше Всеросійське свято повітроплавання. Трибуни були переповнені: еліта суспільства щодня приходила дивитися на диво польоту.

7 жовтня (24 вересня за старим стилем) дув рвучкий вітер, але Мацієвич вирішив здійснити політ на своєму французькому біплані "Фарман IV". Цей апарат, зібраний із ясенових рейок, бавовняного полотна та рояльних струн, здавався неймовірно крихким. Близько шостої години вечора літак стрімко пішов угору. Натовп у кілька десятків тисяч людей затамував подих, спостерігаючи за маневрами на висоті близько 400 метрів.

Левко Мацієвич на літаку / Фото "Вільна історія"

Раптом ідилію розірвав різкий звук, схожий на пістолетний постріл. За офіційним висновком комісії, лопнула дротяна розтяжка діагонального кріплення. Дріт потрапив у лопаті пропелера, розірвавши його. Вібрація миттєво зруйнувала конструкцію. Літак різко клюнув носом і почав розвалюватися в повітрі. У ті часи пілоти сиділи на відкритих сидіннях, не маючи ані закритих кабін, ані пасків безпеки чи парашутів. На очах у паралізованого жахом натовпу фігура пілота відірвалася від машини і полетіла вниз.

Смерть від падіння на ґрунт була миттєвою. Тисячі людей прорвали поліцейські кордони, жінки непритомніли. Трагедія настільки вразила присутнього там актора Гліба Котельникова, що він присягнувся створити засіб порятунку для пілотів – і вже за рік винайшов перший у світі ранцевий авіаційний парашут РК-1. Але для українського генія цей винахід запізнився.

Подвійне життя капітана

Щоб осягнути те, що відбулося далі, потрібно знати таємницю, яку Мацієвич оберігав від жандармерії. Блискучий морський офіцер вів подвійне життя. Він був одним із засновників Революційної української партії (РУП) – першої політичної організації Наддніпрянщини. Ще у 1900 році, студентом Харківського технологічного інституту, він разом із Дмитром Антоновичем та Михайлом Русовим створив цю партію, бувши близьким другом автора "Самостійної України" Миколи Міхновського.

Перебуваючи на державній службі в Петербурзі, Мацієвич щедро фінансував українські видання та підтримував діяльність місцевої Громади. Для імперської влади він був зразковим офіцером, а для українців – надією нації.

Похорон, що перетворився на національну маніфестацію

Прощання 11 жовтня буквально паралізувало життя імперської столиці. За труною йшло понад 100 тисяч людей. Невський проспект був повністю заблокований, а поліція виявилася безсилою перед цією людською повінню.

Але для Департаменту поліції справжнім шоком став відверто політичний, український характер жалоби. Серед моря квітів виділялися величезні вінки з написами українською мовою: "Своєму вірному синові", "Від українців Петербурга", "Від Київської громади". У натовпі відкрито йшла українська діаспора столиці, яка сприймала цю втрату як загибель національного лідера. Українська преса вийшла з розлогими некрологами, а Михайло Грушевський висловив глибокий сум від імені всієї нації. Похорон де-факто перетворився на мовчазну українську маніфестацію в серці чужої імперії. Влада не наважилася розігнати ходу, адже героя ховали з найвищими військовими почестями.

Стотисячний похорон Левка Мацієвича / Фото Histpol.pl

Останній прихисток генія

Місцем спочинку українця стало Нікольське кладовище Олександро-Невської лаври – найелітніший некрополь Петербурга. Одразу після похорону розпочався всенародний збір коштів на пам'ятник. За задумом архітектора Івана Фоміна, у 1912 році на могилі встановили високу колону з червоного фінського граніту у формі античного жертовника – символ раптово перерваного польоту.

Могила Левка Мацієвича у Петербурзі / Фото Live Journal

Могила дивом пережила буремні роки революцій та радянського вандалізму. Український геній інженерії залишився лежати за тисячі кілометрів від рідної землі. Проте його останній шлях став однією з найяскравіших демонстрацій української єдності на початку ХХ століття. Левко Мацієвич залишив після себе слід, який не здатні стерти ані час, ані імперії, що давно відійшли в небуття.