Канадское "нет" сепаратизму: почему референдум в Альберте стал провалом для Трампа, но не снял угрозу

Канадська провінція Альберта, яка останніми роками стала головним осередком сепаратистського руху в країні, врешті зробила свій вибір. І хоча прихильники незалежності зазнали суттєвої і переконливої поразки, результати референдуму можуть мати значно складніші наслідки для канадської політики, ніж видається на перший погляд.

Ще на початку 2026 року президент США Дональд Трамп та представники його адміністрації загравали з ідеєю відокремлення багатої на нафту Альберти. 

На тлі торговельної війни між двома країнами підтримка Вашингтоном сепаратистських настроїв перетворилася на додатковий інструмент тиску на Оттаву. Одночасно це підсилило наміри самих сепаратистів у Альберті, звідки вже давно лунають голоси, що провінція економічно віддає центральній владі більше, ніж отримує, а федеральна влада стримує її потенціал. 

19 жовтня мешканці Альберти врешті отримали можливість висловитися щодо майбутнього своєї провінції.

Результати виявилися не надто оптимістичними для сепаратистів та їхніх симпатиків. За попередніми підрахунками, понад 75% виборців підтримали збереження Альберти у складі Канади, і лише майже 25% висловилися навіть не за саму незалежність, а за ініціювання нового, уже юридично значущого референдуму про незалежність. 

На перший погляд, це – переконлива перемога канадського федералізму, федерального прем'єра Марка Карні та його Ліберальної партії. 

З іншого боку, кожен четвертий виборець нафтової провінції підтримав ідею запуску процесу відокремлення. Донедавна сепаратизм був маргінальним політичним явищем, а тепер отримав помітну суспільну підтримку. 

Прихильники незалежності можуть продовжити свою кампанію. 

Один з їхніх лідерів, Джефф Рат, раніше заявляв, що розглядав би й 30% голосів за початок процедури відокремлення як значний результат для руху.

Поза тим, для сепаратистів цей результат навряд чи можна назвати позитивним. І так само він не є успішним для Дональда Трампа. 

Натомість для центрального уряду це – важлива політична перемога.

А от для Даніель Сміт, прем’єрки Альберти, яка ініціювала голосування, ситуація значно складніша – референдум засвідчив не лише небажання альбертців виходити зі складу Канади, а й їхню вимогу переглянути відносини з федеральним центром.

Чому Альберта знову заговорила про незалежність?

На відміну від Квебеку, де сепаратистський рух спирається передусім на окрему франкомовну ідентичність, причини невдоволення Альберти – переважно економічні. 

Провінція є головним нафтовидобувним регіоном Канади. За даними канадського уряду, у 2024 році на Альберту припадало 84,3% канадського експорту сирої нафти. Але саме її нафтові багатства десятиліттями були джерелом конфліктів із федеральним урядом. 

Мешканці провінції вважають, що Оттава несправедливо перерозподіляє доходи від економічної діяльності, запроваджує надмірні екологічні обмеження та перешкоджає будівництву трубопроводів, необхідних для виходу на нові ринки. 

Ця історія має доволі довге коріння. 

Ще у 1980-х роках федеральна Національна енергетична програма уряду П'єра Трюдо (батька Джастіна Трюдо, якого краще знають в Україні) викликала гостре невдоволення в Альберті. Вона закріпила у політичній свідомості багатьох мешканців уявлення про те, що федеральна влада готова жертвувати інтересами західних провінцій заради потреб центральної Канади. 

Новий імпульс ця політика отримала за прем'єрства Джастіна Трюдо, коли національна кліматична політика стала одним із головних подразників для Альберти. 

Саме на цій основі наприкінці 2010-х років з'явилися нові сепаратистські ініціативи, серед яких Wexit, Maverick Party та Alberta Prosperity Project. Після пандемії COVID-19 до них долучилися активісти, які виступали проти карантинних обмежень, вакцинації та федеральної політики. 

До пандемії сепаратистські партії були доволі маргінальними. 

На виборах вони здобували переважно 1-2% голосів.

І лише після 2020-го незадоволені федеральною політикою активісти почали організовуватися, залучати фінансування та проникати у політичні структури. І насамперед, в Об'єднану консервативну партію (UCP), яку нині очолює прем’єрка Альберти Даніель Сміт. 

Ці групи і стали рушіями кампанії за проведення референдуму.

Виборці підтримали автономію, але не незалежність

Сама прем’єрка Альберти не підтримувала ідею незалежності. 

Навпаки, відкрито виступила за збереження провінції у складі Канади, наголошуючи на економічних і правових ризиках відокремлення. Зокрема, у публічних дискусіях Сміт використовувала оцінку можливих перехідних витрат на незалежність у понад 400 млрд канадських доларів. 

Масштаб потенційних витрат був достатньо переконливим аргументом для більшості бізнесу, інвесторів та поміркованих консервативних виборців. Але внутрішньопартійний тиск та спекуляції цим питанням з боку сепаратистських рухів не дозволяли це ігнорувати.

На початку 2026 року прихильники незалежності почали збір підписів за відповідну громадянську ініціативу. 

За проведення референдуму потрібно було зібрати 177 732 підписи, або 10% кількості голосів, поданих на провінційних виборах 2023 року. Натомість сепаратисти подали майже 287 тисяч підписів, тож у виборчої комісії не було іншого вибору, як оголосити, що законодавчий поріг подолано і референдум має відбутися.

Даніель Сміт була змушена виконати результати ініціативи, але вирішила не обмежуватися питанням незалежності.

На референдум винесли аж десять питань. 

П'ять стосувалися імміграції, доступу до медичних, освітніх і соціальних послуг та підтвердження громадянства під час виборів. Ще чотири – конституційних повноважень провінції, включно з призначенням суддів, ліквідацією Сенату та зміною відносин з федеральним урядом у бік більшої автономії. 

І лише останнє, десяте питання передбачало вибір між збереженням Альберти у складі Канади та запуском процедури для проведення майбутнього референдуму про незалежність.

Усі питання мали консультативний характер. 

Цікаво, що попередні результати показали підтримку 8 з 10 додаткових ініціатив, хоча щодо окремих конституційних змін перевага була мінімальною. Наприклад, близько 57% підтримали розширення контролю Альберти над імміграційною політикою. Натомість пропозиція дозволити провінціям виходити з федеральних соціальних програм зі збереженням фінансування не здобула більшості. 

Альбертці проголосували проти незалежності, але за більшу автономію від Оттави.

Це дозволяє Сміт заявляти про перемогу власної концепції "сильної Альберти в об'єднаній Канаді". 

Хоча реалізувати частину цих ініціатив без складних конституційних переговорів з урядом Карні буде просто неможливо. Наприклад, ліквідація Сенату потребувала б згоди всіх провінцій на федеральному рівні.

Таким чином, референдум створив доволі незвичайну політичну ситуацію. 

Питання незалежності фактично закрите на найближчу перспективу, натомість кілька інших результатів можуть стати підставою для тривалих суперечок між Едмонтоном та Оттавою. І цілком можливо, що саме ці суперечки виявляться найважливішим довгостроковим наслідком голосування.

Чому сепаратисти програли, але не збираються зупинятися?

Формально результат референдуму є переконливою поразкою сепаратистів. Можна сказати, що здоровий глузд переміг, мешканці провінції офіційно висловилися, а уряд тепер має зосередитися на економічному розвитку та переговорах із центром. 

Але залишаються кілька невирішених питань.

Справді, в сепаратистів тепер зник один із найважливіших аргументів – нібито федеральний уряд не дозволяє мешканцям Альберти самостійно висловитися щодо свого майбутнього. 

Але самі сепаратистські рухи нікуди не зникли. 

Деякі їхні лідери вже критикують Сміт за недостатньо активну, на їхню думку, підтримку ідеї незалежності.

Джефф Рат після голосування фактично поставив під сумнів чесність референдуму і можливість досягнення незалежності, допоки Сміт очолює UCP. Тобто замість завершення конфлікту референдум може загострити суперечності всередині керівної партії.

Це особливо важливо напередодні наступних провінційних виборів, запланованих на 2027 рік. Адже UCP доведеться не лише змагатися з опозиційними "Новими демократами", а й утримувати власний електорат від переходу до радикальніших політичних проєктів.

Результат голосування показав, що ці настрої не можна просто ігнорувати. 25% прибічників референдуму про самостійність – це значний політичний ресурс. 

Поразка Трампа у Канаді

Інший виклик – американський чинник у цій історії. Ще у лютневій статті на "ЄвроПравді" йшлося про контакти представників Alberta Prosperity Project (APP) з адміністрацією Дональда Трампа. 

Протягом дев'яти місяців делегації сепаратистів щонайменше тричі зустрічалися з американськими посадовцями. 

Ба більше, представники APP намагалися отримати підтримку у вигляді потенційної кредитної лінії обсягом 500 млрд доларів, яка мала б забезпечити фінансову стабільність незалежної Альберти. 

Білий дім тоді визнавав факти контактів, але заперечував надання будь-яких політичних чи фінансових зобов'язань. 

Однак для сепаратистів навіть сам факт переговорів мав значення. Адже дозволяв демонструвати, що їхній рух підтримують не лише незадоволені мешканці провінції, а й потенційний міжнародний партнер.

Звісно, важливо розрізняти цілі сепаратистів та самого Трампа. 

Для перших головне завдання – незалежність від Оттави або принаймні суттєве розширення автономії. 

Для Трампа ж підтримка сепаратистських настроїв є одним із додаткових інструментів тиску на канадський уряд – при цьому зовсім не обов'язково, щоб Альберта справді стала незалежною. Достатньо, щоб Карні був змушений витрачати політичні ресурси на внутрішні суперечності замість протидії американському економічному тиску.

Однак така політика створює для Трампа і протилежний ефект. 

Що активніше він говорить про поглинання Канади, то легше його канадським опонентам представляти питання національної єдності як питання захисту суверенітету. 

Що, до речі, активно використовує Карні. Наприклад, напередодні референдуму в Альберті він відкрито говорив, що цю ініціативу активно штовхають "зовнішні сили" всупереч інтересам Канади. 

По суті, це вже другий подібний випадок після федеральних виборів 2025 року, коли погрози Трампа стали одним із чинників несподіваного політичного відродження Ліберальної партії.

Чому Карні виграв більше, ніж просто референдум?

Для Марка Карні результат голосування важливий ще й у внутрішньопартійному вимірі. 

Альберта десятиліттями залишалася одним із головних бастіонів консерваторів. Ліберальні прем'єри, особливо П'єр та Джастін Трюдо, були тут украй непопулярними через суперечки щодо енергетичної політики. 

Проте Карні, котрий виріс в Едмонтоні, почав змінювати цей політичний баланс. 

Він відмовився від частини підходів свого попередника, підтримав розвиток нафтогазової інфраструктури та просування нового трубопроводу Pacific Link до тихоокеанського узбережжя – звісно, через потребу в диверсифікації.

Цей проєкт важливий не лише для Альберти. Протягом 2015-2024 років приблизно 97% вартості канадського експорту сирої нафти припадало на США. 

Тож розвиток альтернативних маршрутів експорту вигідний і Альберті, і всій країні.

Це дозволить зменшити економічну залежність Канади від США. 

Звісно, проєкт ще потребує реалізації, значних інвестицій і погодження з іншими провінціями та корінними народами. Але вже зараз він дозволяє Карні представити нову модель відносин між федеральним урядом і канадським Заходом, де саме Оттава реалізує великі інфраструктурні проєкти та довготривалі інвестиції.

І ця стратегія починає приносити політичні результати. Діяльність Карні схвалюють нині 58% мешканців Альберти, тоді як 36% оцінюють її негативно. 

Ще промовистішою є партійна соціологія.

За останніми жовтневими опитуваннями, серед виборців, які визначилися або схилялися до певної партії, федеральні консерватори мали 44% підтримки, а ліберали – 41%. Для порівняння, ще 28 вересня підтримка лібералів становила лише 31%. 

Так, регіональна вибірка цього загальнонаціонального дослідження є невеликою, тому говорити про остаточну зміну політичних настроїв було б передчасно. Проте сам факт, що ліберали наблизилися до консерваторів на відстань статистичної похибки в одному з найбільш консервативних регіонів країни, є вкрай показовим.

Це створює проблеми не лише для Даніель Сміт, а й для федерального лідера консерваторів П'єра Пуальєвра. 

Останній також активно виступав проти незалежності Альберти. Але його простір для маневру – вужчий, ніж у Карні. Він не може одночасно представляти себе і головним захисником національної єдності, і головним критиком федерального уряду за його ставлення до провінцій. 

Карні ж отримує можливість посилити лібералів у великих містах Альберти, насамперед Калгарі та Едмонтоні, які традиційно були складними для партії. Якщо ж сепаратисти створять окрему силу (яка відкусить голоси у консерваторів), то Карні взагалі отримає довгострокову політичну перевагу навіть без суттєвого збільшення підтримки лібералів.

Водночас перемога створює для нього нові зобов'язання, адже мешканці Альберти проголосували за збереження Канади, але не відмовилися від вимог більшої автономії. Тепер прем’єру доведеться шукати компроміс між розвитком нафтової промисловості, кліматичною політикою та поступками щодо інших провінцій, звідки також лунають голоси. 

Насамперед йдеться про Британську Колумбію, де будівництво нових трубопроводів традиційно викликає значний спротив, а також традиційно про Квебек, який десятиліттями наполягає на власній моделі автономії – але й там останні події є доволі промовистими.

5 жовтня у Квебеку перемогу на провінційних виборах здобула сепаратистська Партія Квебеку, хоча й без парламентської більшості. Її лідер Поль Сен-П'єр Пламондон також змушений враховувати вплив Трампа, адже загроза американського тиску суттєво зменшує привабливість нового референдуму про незалежність. Тому попри всю риторику і квебекці відкладають питання незалежності в довгу скриню. 

Отже, протягом двох останніх тижнів Канада фактично пережила два важливі політичні випробування, пов'язані із сепаратизмом. 

І в обох випадках ключовим чинником їхнього неуспіху стали загрози з Білого дому.

Проте ці позитиви все ж не без ложки дьогтю. 

Не слід забувати про корінні народи, без участі яких чимало великих інфраструктурних проєктів не можуть бути реалізовані без значних правових конфліктів – а там у місцевих вождів безліч дилем щодо планованих трубопроводів.

Крім того, переорієнтація федеральних лібералів на розвиток нафтогазової індустрії може створити суперечності всередині їхнього власного електорату, де досі значну роль відіграють прихильники активної кліматичної політики.

Інакше кажучи, у Карні виникає складна дилема.

Надмірні поступки можуть послабити підтримку лібералів у тих регіонах та соціальних групах, на які партія традиційно спиралася. Але щоб зберегти єдність Канади, він змушений враховувати економічні інтереси Альберти і має довести, що столиця зробить це краще, ніж будь-які сепаратисти. 

Автор: Дмитро Шеренговський,

проректор Українського католицького університету,
програмний директор Центру Дністрянського