Гуглимо міста Луганщини і бачимо, що інформації не вистачає”: як медіа “ТРИБУН” з Рубіжного доносить правду про Схід

 

Найбільш разючий факт у біографії Олексія Артюха – він, будучи єдиним журналістом у редакції, 75 днів “тягнув” на собі онлайн-медіа “ТРИБУН”.

У дитинстві Артюх мріяв про журналістику й навіть “видавав” удома власну газету, переписуючи новини з екрана телевізора. Проте реальне життя спершу повело його зовсім іншим шляхом. За освітою Олексій – електрогазозварювальник. Він роками працював на будівництвах, займався монтажем та демонтажем, а згодом вступив на географічний факультет КНУ імені Тараса Шевченка, який так і не закінчив.

Коли після Майдану Олексія кликали на роботу зварювальником у Підмосков’я, обіцяючи неймовірні на той час гроші – 1000 доларів чистими, він відмовився через внутрішнє відчуття фальші, адже Росія вже почала війну – він не міг їхати до країни-агресора.  

До 2014 року він цікавився політикою на рівні сімейних обговорень, коли в дитинстві щиро симпатизував Ющенку під майданівську пісню “Разом нас багато, нас не подолати”. Але події 2014 року змінили все, перетворивши Олексія на проукраїнського активіста в Рубіжному на Луганщині. А потім він прийшов у журналістику й очолив видання “ТРИБУН”, яке працювало до повномасштабного вторгнення, працює і після.

Читайте історію Олексія Артюха та “ТРИБУН” в новому матеріалі із серії публікацій про релоковані медіа.

  Перший проукраїнський мітинг у Рубіжному

Медіа “ТРИБУН” було засноване у 2011 році в Луганську і працювало там до початку війни на Сході та окупації міста. З 2014 року редакція базувалася у Рубіжному, яке в липні того ж року було звільнене від незаконних збройних формувань. З самого початку сайт “ТРИБУН” був задуманий як майданчик для громадянської журналістики, але через брак ресурсів, зміну суспільно-політичного ландшафту в регіоні та війну, став більше спеціалізуватися на міських репортажах та новинах.

Приблизно в цей час Олексій Артюх, який тоді не мав стосунку до журналістики, організовував проукраїнські акції в Рубіжному та сусідніх містах та разом з однодумцями протидіяв проросійським силам в регіоні. До громадської активності його спонукала війна, яку почала Росія.

“Ми проводили марші та мітинги на підтримку територіальної цілісності України або прив’язані до різних історичних подій. Коли бачили несправедливість, влаштовували акції спротиву. Нашою ціллю було показати всім, що на Сході й в наших містах зокрема, є люди, які підтримують Україну, і що ми не боїмося відкрито заявляти про свою позицію”, – згадує Олексій.

21 квітня 2014 року відбувся перший в Рубіжному проукраїнський мітинг. На той час так звана руська весна на Луганщині вже набрала обертів: захоплювалися адміністративні будівлі, розганялися проукраїнські мітинги, сепаратисти ледь не через день проводили зібрання на центральних площах населених пунктів. Тож на противагу цьому проукраїнські активісти вирішили організувати мітинг за єдність України в Рубіжному. 

На акцію зібрались близько 60–70 людей, серед яких чоловіків менше половини. Опонентів було значно більше: проросійські провокатори звозили таких учасників з усієї області. 

Учасники мирного мітингу виходили до відкритого мікрофону, висловлювали думки, читали вірші. В той час як опоненти скандували “Росія”, “фашисти”, “НАТО – нет”. Щоб не провокувати їх, було ухвалене рішення розходитись.

Того дня його друга порізали “розочкою” (розбита скляна пляшка з гострими краями. – Ред.). Музиканта Василя “Живосила” Лютого прив’язали до дерева і допитували. Інші учасники, на щастя, переважно відбулися лише переляком та синцями.

Невдовзі після мітингу, в травні 2014 року, місто вперше опинилося під окупацією, але вже 21 липня було звільнене. 

Загалом під час акції, які проводили активісти, виникали різні ситуації: від сутичок в міськраді до прямих погроз активістам. Одного разу навіть довелося лежати обличчям в підлогу під автоматами. Хтось під час мітингу анонімно зателефонував у поліцію і повідомив, що невідомі готуються захоплювати адмінбудівлі, тож приїхала група захоплення.

“На щастя, поліція тоді швидко розібралася в ситуації. Серед поліціянтів були ветерани, які брали участь у звільненні міст Луганщини від незаконних збройних формувань, тому ми швидко порозумілися і розійшлися. В цей день ми поклали в міськраді трофейний прапор “Новоросії” і закликали депутатів витирати об нього ноги, що викликало великий резонанс в місті. Я ж через це почав отримувати погрози від певних груп, яким це не сподобалося, але це нас тоді тільки мотивувало продовжувати”, – каже Артюх.

75 днів без вихідних 

У травні 2016 року Олексій Артюх прийшов на роботу в редакцію сайту “ТРИБУН”. 

“Вакансію в “ТРИБУН” побачив, коли скролив місцевий портал, вирішив спробувати. Оскільки мене в місті знали через активну проукраїнську діяльність, резюме розглянули й запросили на співбесіду. Починав працювати в “ТРИБУН” віддалено: писав новини на теми, які мені здавалися цікавими й відправляв їх на публікацію, за що отримував скромний гонорар. Приблизно через місяць мене запросили на стажування в редакцію, і я почав працювати новинарем в офісі”. 

На той момент редакція складалася з чотирьох людей. Крім Олексія, до команди медіа входили двоє редакторів та програміст. А вже через пів року Артюх залишився лише з програмістом, який паралельно відповідав за маркетинговий напрям. Двоє інших співробітників пішли, вирішивши спробувати свої сили в інших проєктах.

Фактично вже тоді Олексій очолив редакцію і взяв на себе відповідальність, адже повністю відповідав за контент і незначні операційні процеси, які відбувалися:

“Досвіду в мене майже не було, а підміняти було ніким, тому часу на навчання не було. Понад два місяці працював взагалі без вихідних, вчився писати й редагувати, вів соцмережі. Дивився, як це роблять провідні національні та закордонні медіа, і намагався переймати кращі практики. Втім, швидко зрозумів, що конкурувати з ними ми не можемо, тому треба фокусуватися на регіональній тематиці й створювати власний редакційний почерк”.

Найбільша складність, каже Олексій, полягала у відсутності фінансової спроможності, адже бюджет медіа формувався переважно з рекламних надходжень, що дозволяло утримувати лише кілька співробітників на скромних умовах. Друга проблема полягала в тому, що більшість кваліфікованих кадрів виїхали за межі регіону ще у 2014 році, а ті, хто залишилися, вже мали роботу в інших регіональних медіа.

Олексій створив у “ТРИБУН” мережу місцевих сторінок в соцмережах, на яких регулярно купували рекламу різні бізнеси, переважно зі сфери обслуговування. Також продавали їм банери на сайті. Коли бюджет медіа вдалося збільшити коштом нових рекламних партнерств, було ухвалене рішення про збільшення штату. 

Поступово до команди долучалися нові люди з мінімальним досвідом в журналістиці або взагалі без нього. Втім, надовго вони не затримувались в редакції, адже фінансові умови були гіршими ніж, наприклад, в охоронців або касирів в супермаркеті. 

“Тоді ми вирішили дещо змінити стратегію і виховувати власні кадри. Кафедри журналістики релокованих університетів відправляли до нас на практику своїх студентів. З них ми обирали кращих, запрошували до стажування, і якщо студенти підходили нам, а ми їм – працевлаштовували. З часом саме ці молоді спеціалісти стали кістяком команди й працюють в “ТРИБУН” досі”, – каже Олексій Артюх.

Перед повномасштабним вторгненням в редакції працювало семеро співробітників. Сайт вже мав невеликі грантові проєкти та заробляв кошти на рекламі. Були орендовані студія та офіс, сформована власна матеріально-технічна база.

Контент був спрямований на міста Сходу. Журналісти “ТРИБУН” стали одними з перших, хто почав застосовувати OSINT-технології для моніторингу окупованих територій Луганщини та Донеччини.

Вони вивчали російські й проросійські акаунти у твіттері, ВК та “Однокласниках”, пробивалися крізь російські інформаційні фільтри, вираховували фейки, вели закриті листування з місцевими жителями в Луганську, Алчевську та Макіївці, Горлівці. Крок за кроком навколо “ТРИБУН” сформувалася мережа надійних анонімних джерел в окупації, а сам сайт перетворювався на впливове регіональне медіа.

Важливим поштовхом для розвитку стало співробітництво з організацією “Громадський дім”.  

Журналісти регулярно їздили у відрядження у такі прифронтові громади як Станиця Луганська, Золоте, Попасна та Гірське, де проводили вуличні опитування, робили інтерв’ю з владою та активістами. 

“Нам було важливо дізнатися правду, тому ми просто підходили до випадкових перехожих і питали, чи подобається їм теперішнє життя у своїх містах. Було цікаво зрозуміти більше про життя в регіоні та його людей. Був здивований, наприклад, коли в Попасній жодна людина не сказала, що їй погано – усі навпаки помічали й щиро раділи розвитку, який відбувався навколо. Сьогодні, коли Попасна фактично повністю стерта росіянами з лиця землі, ці спогади мають особливу цінність”, – пояснює Олексій. 

Тоді ж завдяки фінансовій допомозі міжнародних донорів у редакції з’явився перший дрон. Журналісти встигли відзняти з висоти пташиного польоту мирне, ще неушкоджене Рубіжне та його околиці. Ці кадри й досі використовують у своїх матеріалах не лише журналісти “ТРИБУН”, але й загальнонаціональні медіа.          

Мітинг, що не відбувся 24 лютого 

23 лютого Олексій заїхав до рідних. Він казав їм, що, можливо, бачиться з ними востаннє, адже був переконаний, що повномасштабна війна почнеться. Рідні недовірливо кивали головами. Вони не вірили в це. Він збирався виїздити з Рубіжного, адже очевидно, що росіяни у випадку окупації неодмінно цікавитимуться журналістами. 

Майбутнє показало, що Олексій таки мав рацію щодо останньої зустрічі з рідними. Спершу його бабуся, а потім і мама померли в окупації. 

Його переконаність в неминучості розширення війни випливала з моніторингу й аналізу повідомлень ЗМІ. Тому приблизно з листопада Олексій почав готуватися до найгіршого: робив запаси засобів першої потреби, продумав план евакуації. Близькі його побоювання не розділяли, адже до останнього були переконані, що нічого не станеться. 

23 лютого він зробив ще одну справу. Він подав заявку до міських органів влади на організацію антивоєнного мітингу.

“Все нагадувало 2014 рік, коли знову треба було заявляти про себе і свою позицію. Саме тому я пішов до міськради й повідомив про проведення проукраїнського мітингу, паралельно обдзвонюючи всіх знайомих. Був дуже теплий і сонячний день, на вулиці багато людей. Ніби нічого поганого відбутися не повинно”, – згадує він.

Однак у призначений день мітинг не відбувся через російські обстріли. Вранці 24 лютого Олексій разом з колегою приїхали в офіс. Усю паперову звітність та документи викинули, щоб вони не потрапили до рук окупантів. Олексій повністю розібрав комп’ютери та забрав із собою “залізо” – системні блоки, жорсткі диски, а також прихопив камеру і пару ноутбуків. Ще один співробітник встиг забрати редакційний дрон та камеру GoPro. 

На момент початку великої війни команда “ТРИБУН” складалася з 7 людей: 6 журналістів та одного програміста. Евакуація була складною. Друг Олексій Ємець допоміг знайти машину, і журналіст разом із братом вирушив до Києва. Спочатку планували їхати через Харків, але там уже точилися запеклі бої, тому рушили в обхід – через Лозову. До комендантської години дістатися столиці не встигали, тож довелося ночувати в Пирятині. Вранці 25 лютого Олексій прибув в Київ та зупинився у друзів.

Попри хаос і переїзди, медіа не зупинило роботу ні на хвилину. Для оперативної комунікації команда використовувала два канали – Telegram та WhatsApp. Уся редакція розсіялася по країні: хтось залишився в окупації, а хтось перебрався до інших міст. В перші дні війни одна з колег перебувала в Єревані, куди вона напередодні поїхала провідати родичів, звідти продовжувала дистанційно забезпечувати роботу сайту.

Лише в травні команді вдалося зібратися майже повним складом.

За кілька днів до вторгнення до редакції навідалися Євген Заславський і Валерій Гармаш, представники організації Media Development Foundation (MDF). Вони шукали перспективні регіональні медіа для підтримки й надали фінансування виданню. Також, за словами Олексія, вагомий внесок зробила чинна на той момент програма працевлаштування для молодих журналістів від “Інтерньюз-Україна”, яка забезпечувала заробітні плати для трьох співробітників. 

Хроніка знищення Рубіжного: від раптової зради мера до кадирівців із сокирами 

Коли на Луганщині розгорілися запеклі бої, інформаційна робота “ТРИБУН” перетворилася на документування воєнних злочинів. Олексій Артюх випустив цикл матеріалів із кількох частин. 

Це була не просто репортажна хроніка, а документальне свідчення того, як квітуче промислове місто Рубіжне було цілеспрямовано перетворене росіянами на суцільну руїну. У трьох послідовних матеріалах автор розгортає об’єктивну та водночас глибоко емоційну панораму подій весни 2022 року – від перших ракетних ударів до повної окупації міста.

Перша стаття серії фіксує початок повномасштабного вторгнення та раптову колаборацію міської влади: втечу й зраду мера Сергія Хортива. На тлі миттєвого колапсу комунальної сфери – коли місто 9 березня повністю втратило світло, воду та зв’язок – видання описує перші гуманітарні кризи: стихійні поховання жителів безпосередньо у дворах та хвилю мародерства. Водночас автор підкреслює непохитність українського опору, зокрема бійців 4 бригади оперативного призначення НГУ, які перетворили Рубіжне на справжній форпост Луганщини.

Друга публікація циклу зміщує фокус на приватну трагедію, наводячи монолог рубежанки Анни, яка майже місяць виживала в районі картонно-тарного комбінату (КТК). Стаття скрупульозно зафіксувала побут на межі людських можливостей: топлення снігу для отримання питної води, догляд за тваринами під вибухи мін і залякування з боку окупантів – еленерівців та кадирівців, які зламували двері сокирами. Розповідь завершується детальним описом виснажливої евакуації через фільтраційні табори, кордон із РФ та транзит до Грузії, стаючи уособленням долі тисяч біженців, вимушених залишити власне минуле на згарищі.

Завершальний матеріал підбиває підсумки понад двомісячних боїв. Автор фіксує повну руйнацію містоутворювального та приватного бізнесу: цілеспрямоване знищення новітнього елеваторного комплексу “Голден Агро”, “Рубіжанської панчішної мануфактури”, заводу “Зоря” та КТК. Стаття змальовує нову “дійсність” окупованого міста: вивезення майна КамАЗами, запровадження 20% поборів для підприємців, відсутність медичної допомоги та повне небажання окупаційної адміністрації відбудовувати знищену інфраструктуру.

У підсумку цей триптих публікацій “Трибуна” не лише фіксує воєнні злочини та мародерство російських військ, а й показує розрив між вигаданими гаслами про “визволення” та реальною катастрофою, в яку був занурений український Донбас. 

Монетизація, брендовані шкарпетки та власна медіашкола

Попри вимушений виїзд та втрату рідних домівок, “ТРИБУН” не просто зберіг свої позиції, а й суттєво наростив аудиторію, яка зараз перевищує довоєнні показники. Секрет цього успіху криється у зміні контентної стратегії. Медіа почало робити не тільки важливий, але й цікавий контент, наповнений глибокими сенсами та ностальгією, відновлювати історичну правду про регіон та розкривати його ширше для своєї аудиторії. 

Сьогодні видання працює та розвивається завдяки довірі провідних міжнародних інституцій та фондів. Протягом останнього року діяльність медіа активно фінансують та підтримують: посольство Чехії та МЗС Нідерландів (через Інститут масової інформації — ІМІ); постійні партнери – “Інтерньюз-Україна” та Media Development Foundation; Празький центр громадянського суспільства; Європейський фонд за демократію; “Детектор медіа”. 

Ця фінансова опора дала редакції змогу не просто вижити, а й системно інвестувати в якісну журналістику. 

Унікальною фішкою оновленого сайту став великий блок історичних та краєзнавчих матеріалів, які викликали у читачів шалений відгук. Олексій та його команда залучили до співпраці справжніх фанатів своєї справи. 

Анатолій Медведєв – краєзнавець із Донеччини, який буквально живе в архівах, відкопуючи неймовірні факти про минуле рідного краю.

Вікторія Пилипенко – кандидатка історичних наук, яка відкриває читачам маловідомі сторінки регіону. Разом із нею “ТРИБУН” випустив резонансні матеріали про літню ставку хана Золотої Орди в Білогорівці. Коли Луганщина ще була вільною, про цей унікальний об’єкт мало хто говорив публічно, хоча в майбутньому він міг би стати потужною туристичною принадою вільної України.

Віра Анусова: дослідниця, яка детально описує прадавні народні свята та традиції, що століттями існували саме на Луганщині.

Редакція детально досліджує прадавню історію регіону, розкриває “таємниці донецьких рун” та публікує унікальні факти про Нестора Махна. 

“Ми гуглимо інформацію про міста Луганщини та Донеччини й бачимо, що інформації або не вистачає, або вона знаходиться на російських ресурсах. Тому ми заповнюємо цей простір якісними статтями від наших авторів. Навіть якщо під це немає окремого грантового проєкту, ми все одно робимо цю роботу”, — пояснює Олексій Артюх. 

Такий підхід перетворив локальне медіа на справжню цифрову енциклопедію українського Сходу, де контент просякнутий світлою ностальгією за домом та інтересом до української історії Донбасу без російських нашарувань.

Олексій Артюх каже, що чітко усвідомлює: гранти – це потужна опора, але для стабільного розвитку медіа повинно вміти заробляти самостійно. Саме тому в “ТРИБУН” створили окремий відділ монетизації, який очолив сам Олексій. Тепер за фандрейзинг (залучення грантів та фінансової підтримки), розвиток спільноти й продажі відповідає окрема команда. Всі ці напрями об’єднані в один, адже вони про ключове – гроші для життя редакції. Результати системного підходу: за період з квітня по кінець серпня редакція змогла заробити на рекламі та комерційних проєктах 379 тисяч гривень. Це надходження від автоматичної реклами на сайті (Google AdSense), прямих рекламних договорів з бізнесом та платформи Collaborator, через яку інші сайти замовляють публікацію партнерських статей. Ще понад 50 тисяч гривень надійшло від читачів у вигляді донатів та підписок.

Паралельно з прямою рекламою “ТРИБУН” успішно розвиває креативні бартерні колаборації. Один із найяскравіших прикладів – співпраця з легендарною Рубіжанською панчішною мануфактурою. За ексклюзивним дизайном редакції мануфактура виготовляє унікальні брендовані шкарпетки, які “ТРИБУН” потім дарує своїм читачам та підписникам.

Ще один важливий компонент монетизації – це створення міцної краудфандингової спільноти навколо медіа. Сьогодні “ТРИБУН” на постійній основі фінансово підтримують 43 активні благодійники, які щомісяця донатять від 50 до 1000 гривень. Навколо видання Олексій згуртував людей зі схожими поглядами — тих, хто гордо позиціює себе як українці зі Сходу. 

Для найтеплішого кола однодумців створили закритий чат, де журналісти спілкуються з читачами, яких розкидало по світу. Крім того, для підтримки донаторів медіа випускає лімітований мерч та розробило інші рівні винагороди за підтримку.  

На базі редакції продовжує діяти невеличка медіашкола для студентів-переселенців.

“Починаючи з 2018 року, ми регулярно проводимо практику для студентів релокованих університетів. Після початку повномасштабного вторгнення до нас одночасно приходило від 12 до 15 людей, тому ми змінювали та вдосконалювали формати взаємодії з ними. Залучали до навчання провідних медійників з національних та закордонних медіа: Власту Лазур, Андрія Діхтяренка, Отара Довженка, Катю Некречу, Мішу Ван Діпена та інших. Нашою ціллю було зробити так, щоб зацікавити студентів залишитися в професії й писати про Схід. Найкращих з них запрошували до себе в редакцію і більшість з них працюють досі”, – каже Олексій Артюх.

Сьогодні “ТРИБУН” форпост українського слова на Сході, збудований на упертості, довірі й любові до рідного краю людей, які втратили свої домівки, але не втратили себе. Вони продовжують доводити головне: Донбас – це не понівечені промислові руїни й не російські міфи, а насамперед живі, вільні люди зі своєю глибокою історією, характером та гідністю.

Війна розкидала команду по всій Україні й світу, забравши найдорожче, але не змогла зламати їхнього головного прагнення: розповідати правду про свій дім і наближати день, коли український прапор знову повернеться на вільну Луганщину.