«Я часто питала, за що мені ця втрата. А потім зрозуміла: війна не обирає». Вікторія Єфременко про те, як віднайти сенс життя після загибелі коханого на війні

Підтримка воїнів та виконання обов`язків, за які в цивільному житті відповідали двоє, — щоденна невидима робота партнерок військових та ветеранів. Аби почути рідних захисників та навчитися розуміти їх краще, медіа об’єдналися з військовими фотографами у проєкті «Партнерки. Взаємна опора».

Зміїв розташований менше ніж в годині їзди від Харкова. Назва, герб із золотим коронованим змієм та історія роблять його схожим на напівміфічне місто з народних казок. Монгольська навала XIII століття майже спустошила цю місцевість, козацькі повстання тут спалахували одне за одним, голод 1930-х років охопив навколишні села, під час Другої світової війни місто було окуповане німцями, а поряд пролягала лінія фронту. У 2022-му російські війська майже дісталися Змієва, але їх зупинили за 30 кілометрів на схід.

32-річна Вікторія Єфременко все життя живе у Змієві. Тут вона закінчила школу, повернулась сюди після того, як вивчилася на економіста, тут познайомилася з чоловіком Олексієм. На зміївські кручі на березі Сіверського Донця вона ходила з ним спочатку на побачення, а потім — на родинні прогулянки з донькою. На цих же кручах рік тому вона розвіяла прах Олексія.

Нерішуча Вікторія, переживши смерть чоловіка, відкрила в собі ті якості, якими захоплювалася у ньому: енергійність та наполегливість. Вона повністю змінила своє життя і тепер мріє про власний бізнес. Але у Змієві не всі змогли прийняти цю трансформацію. Вікторія розповіла ELLE.UA, яку найціннішу пораду отримала після загибелі чоловіка, що найбільше потрібно людям, які пережили трагедію, та чому про смерть треба говорити якомога частіше.

Про життя до війни

Після школи я здобула економічну освіту в Харкові, працювала секретарем, економістом і діловодом. Але в якийсь момент зізналася собі, що з цифрами мені нудно, перевчилася на педагога і відтоді працюю в дитсадку вихователем інклюзивної групи. Не знаю, як я так довго протрималася на попередніх роботах: я гуманітарій до мозку кісток, багато читаю художньої літератури, пишу вірші.

Зі своїм майбутнім чоловіком я познайомилася десять років тому завдяки подружці: вона зустрічалася з хлопцем, а той дружив з моїм Льошею. На першій же зустрічі мене вразило, який Олексій енергійний та спортивний, дотепний, навіть саркастичний. Він грав у волейбол, багато їздив на велосипеді — легко доїжджав до Харкова і назад. Коротше, хоч я тоді й не хотіла стосунків, але одразу закохалася. Це вже потім у шлюбі я відкрила, який Олексій ще й добрий. Наприклад, міг відремонтувати зламаний ціпок незнайомій бабусі на вулиці та привезти його їй додому чи накупити повний кошик продуктів у магазині дідусеві. 

До повномасштабної війни Олексій працював столяром. А ще допомагав мені та моїм батькам доглядати за магазинчиком. Ми з ним мріяли згодом відкрити й власний. 

Початок великої війни та перша велика сварка

Як тільки почалася повномасштабна війна, чоловік вирішив, що піде захищати країну. У мене вийшло затримати його на якихось пару тижнів — і весь цей час він був дуже роздратований. Це була наша перша велика сварка. Ми кричали одне на одного, як ніколи раніше. Я ридала, просила не йти, подумати про мене, доньку, матір (брат чоловіка теж записався в армію).

Мені було важко відпускати Олексія, але в глибині душі я розуміла, що вибору немає  — він  справжній чоловік, інакше бути просто не могло.

Тож у березні 2022-го він все ж пішов служити. Страшно було від самого початку: на три дні солдатів поселили в місцевому палаці культури, і ми дуже боялися, щоб туди не прилетіла ракета. Але тоді все обійшлося, і Льошу перевели на блокпост біля села Скрипаї. Він став приїжджати до нас — досі було страшно, але життя почало потроху нагадувати довоєнне. 

Так тривало до початку 2023 року, поки бригаду чоловіка не перевели в бойову новостворену бригаду і не взялися готувати до контрнаступу. Він був звичайним піхотинцем. 

Наша остання розмова закарбувалася у мене в пам’яті на все життя. В той червневий день я вперше за довгий час дозволила собі розслабитися та покликала додому подруг. Посиденьки перервав дзвінок Олексія. Зв’язок постійно обривався, і я почула лише кілька фраз: «Завтра йдемо в контрнаступ. Не телефонуй мені, поки я сам не зателефоную. Кохаю тебе».

Я чекала два тижні. В останньому повідомленні, які Олексій отримав від мене, але вже не відповів, були фотографії доньки. Ніколи раніше я не була оптимісткою, мене могли вивести з рівноваги навіть дрібні проблеми. Але тоді я заборонила собі думати про погане. Вирішила, що переживатиму, тільки коли мине понад 14 днів. Увесь цей час я була переконана, що Олексій рано чи пізно набере. Ходила на роботу та в тренажерну залу. Люди дивилися скоса: в місті багато хто вже знав, що Олексія більше немає в живих.

Після смерті чоловіка

Я дізналася про смерть чоловіка за два дні до мого дня народження, але вірити відмовлялася: де тіло? Чому його побратими виходили на зв’язок днями пізніше? Картина не складалася.

Чотири місяці ми чекали на результати експертизи ДНК. Весь цей час я намагалася жити як жила. Брала багато роботи в дитячому садочку, і вона мене рятувала, адже діти потребують постійної уваги. Після зникнення Олексія я спала як немовля. Думаю, зі сторони виглядало так, наче я добре тримаюся. Знаю, що багатьох у місті це дивувало й навіть дратувало.

У вересні результати експертизи підтвердили, що Олексій загинув. Я погано пам`ятаю ці дні, але, здається, у мене не було розпачу. Тоді я відчула лише якесь химерне полегшення від того, що ми нарешті зможемо поховати чоловіка і жити далі — принаймні, намагатися.

Я вважаю, що мені ще «пощастило», адже я більше не мучу себе даремною надією. Проте необережні питання знайомих про те, чи міг тест ДНК вийти помилковим, досі ранять.

Мій Олексій вірив, що прив`язувати тіло до одного місця немає сенсу не тільки за життя, але й після смерті, тому хотів бути кремованим. Для прощання ми обрали мальовничі кручі, під якими тече Сіверський Донець. Чоловік завжди любив це місце — його й обрали, щоб розвіяти прах. У той день на душі був лише світлий сум. Тільки тоді прийшло розуміння, що надії бути разом більше немає. Згодом на цих кручах ми посадили в пам`ять про чоловіка дуб.

Моїй доньці Ладі 6 років, і вона знає, що її батька більше немає, — з дітьми не можна говорити про смерть метафорами. Я розповіла їй, з ким він воював, що ми робили все можливе, щоб його знайти, і врешті-решт, що татка більше немає в цьому світі. Я досі повторюю Ладі, що він нас дуже любив, якби у нього була можливість, то обов`язково повернувся б.  Я навіть взяла її на розвіювання праху і пояснила, що тепер ми маємо піклуватися про дуб, який росте на кручах, бо він батьків. 

Одна родичка після похорону порадила не будувати планів і не вимагати від себе багато: прокинулась, прожила день — і вже молодець. Думаю, ця порада мене врятувала. Тоді я вперше в житті відчепилася від себе.

Чомусь деякі друзі вважають, що найкраще, що можна зробити для мене, — це не чіпати. Насправді таке ігнорування ранить ще більше. Мені пощастило: у мене чудова родина, яка постійно кличе мене розвіятися, а головне — не забороняє плакати. Мене часто обіймають просто так, мовчки.

І хоч після прощання з Олексієм я намагалася жити активно, всередині була порожнеча.

Я не могла віднайти сенс життя і часто питала, за що мені це, адже я завжди намагалася бути хорошою людиною і точно не заслужила на таку втрату. А потім зрозуміла, що не треба мучити себе цим питанням. А чому б і не я? Війна не обирає.

Градус напруги був настільки високий, що минулої осені я посварилася з мамою загиблого командира екіпажу, де був мій чоловік. Вона захотіла зробити пам`ятний ролик про них під музику Алли Пугачової. Для когось це було б дрібницею, але як тільки я поклала слухавку, то розридалася прямо в автобусі. Потім з`ясувалося, що в мене трапився нервовий зрив. Тоді я зрозуміла, що мені треба щось змінювати в житті. Я почала шукати інформацію про те, як регулювати свій гнів, і натрапила на курс Projector по Soft skills. Мені потрібно було розібратися зі своїм станом.

Про нову сторінку в житті

Ніхто не каже про те, як багато образи та злоби у горі. Я бачила на вулицях повні сім`ї та відчувала фізичний біль. Я засуджувала чоловіків, які не воюють. Я розучилася розуміти подруг, на життя яких війна вплинула не так трагічно. Боліло не тільки за себе, а й за доньку — хто поведе її на випускний, хто видаватиме заміж? Але час минає, і зараз я не злюся на чуже щастя.

Буває, щось кольне у серці, коли я бачу повні родини, але це більше схоже на ностальгію.

Дехто, щоб підтримати, каже, що я ще вийду заміж. Дехто питає, чи отримала я виплату за гибель чоловіка. Дехто — як я могла  відпустити Олексія на фронт. Це жорстокі слова, і ми, як нація, маємо змінюватися вже «на вчора», бо таких жінок, як я, буде все більше. На нас вже не закриєш очі.

Але відповідальність лежить і на нас: гадаю, всі, хто втратив близьких, мають вчитися говорити про свій стан та потреби, а не замовчувати їх.

Дружинам військових я б порадила прийняти думку, що чоловік може не повернутися з фронту. Це непросто, але про смерть треба розмовляти. Краще заздалегідь дізнатися, якою буде остання воля коханого.

До 2022 року я була дуже ніжна та плаксива, але війна запалила мене. За останній рік я з`їздила на тренінг для розвитку власної справи під Києвом та пройшла курс Projector. Я пішла в автошколу. Я перестала зважати на думку оточення. Навіть одягаюсь тепер яскраво, так, як вважаю за потрібне, а не так, як, на думку суспільства, має вдягатися вдова. 

З 2022 року в мене був ритуал — перечитувати всі новини перед сном, але тепер я засинаю без телефона. Я вийшла з групи бригади чоловіка у вайбері, бо зрозуміла, що так тільки раз за разом переживаю свою втрату. Я намагаюсь медитувати хоча б 5 хвилин на день у перервах на роботі.  

На курсі з саморегулювання кураторка порадила бути як авокадо: м`якенькою зверху, але твердою всередині. І згодом я зрозуміла, що моя вразливість — це не недолік. Коли я це усвідомила, я стала спокійнішою, і мені стало легше спілкуватися з людьми. 

Книги завжди були моєю розрадою, рятують і зараз. Так, у героєві книжки Іларіона Павлюка «Я бачу, вас цікавить пітьма» я побачила себе: головним гріхом цього персонажа була байдужість. Це справедливо і до мене колишньої. Мої дрібні проблеми здавалися мені справжньою трагедією, а до всього іншого я була байдужа.  Або, наприклад, «Місто дівчат» Елізабет Гілберт: раніше я була занадто правильна і точно б засуджувала головну героїню, яка обрала бути вільною. Але тепер я вибиваю з себе покірну дівчинку.

Зараз я цікавлюся відродженням українських традицій, підписана на блогерок, які пишуть на цю тему. Але я не біла і пухнаста: раніше розмовляла російською, дивилася російські серіали, але тепер — зась. 

У рідному місті не так багато однодумців, та переїжджати у велике місто я не хочу. Моя найбільша мрія — відкрити у Змієві книгарню, простору, але затишну, з великими вікнами, оксамитовими кріслами та кав’ярнею всередині. А ще обов`язково книжковий клуб. Поки це радше фантазії, але я так часто про це думаю, що закриваю очі й бачу себе в цьому місці. 

Текст: Дар`я Касьянова

Детальніше ознайомитися з проєктом Projector Foundation «Партнерки. Взаємна опора» можна за посиланням.

---