Політолог на війні: Юрій Атанов розповідає про своє перше бомбардування та стрілецький бій

До початку повномасштабного вторгнення 24 лютого 2022 року я був цілком успішною та перспективною молодою людиною. У мене була улюблена робота – на той момент я працював головним редактором бізнесового телеканалу, мав підлеглих, друзів, чудових колег, перспективи, кошти, жив повним, як то кажуть, життям.

Як політолог Юрій Атанов став бійцем на фронті / Фотоілюстрація: Depositphotos

За освітою я політолог, закінчив Києво-Могилянську академію. Не можу сказати, що не знав, що повномасштабне вторгнення таки відбудеться. Я чимало читав і зараз продовжую читати, люблю мемуари політиків, філософські та історичні книги. Тож, напевне, ще під час навчання в академії, я розумів, що війни між Україною та росією не минути. Проте, я точно не знав, що все відбудеться настільки швидко. До війни, та й зараз, я регулярно моніторю новини, як українські, так і російські. З упевненістю можу сказати, що на той момент розпочати повномасштабну агресію проти України для рф було щось на кшталт вистрілити собі в ногу. Я й досі не можу збагнути, як цього не розуміли у Кремлі. Проте сталося те, що сталося.

Я прокинувся дуже рано 24 лютого від звуків вибухів, заглянув у телеграм, жахнувся спросоння, і зрозумів, що почалась війна.

У мене не було відчуття, що це не моя війна, адже я на той момент був у Чернігові – своєму рідному місті. Я бачив рідних, друзів, знайомих – всі метушилися, бігли, тікали. Я бачив спорожнілі вулиці свого рідного міста, сквер, де вперше поцілував дівчину, дивився на мамин будинок, в якому виріс, і мене переповнювала лють. Я свідомо хотів захищати своє.

Найперше, що зробив, це пішов здати кров для поранених. А опісля пішов в воєнкомат – це було 26 лютого. Там була дуже довга черга, в якій я бачив друзів і знайомих, однокласників, кума, сусідів. Наше рішення стати на захист Батьківщини було як щось само собою зрозуміле. Ми бачили, що відбувається і не могли вчинити інакше.

Колегам у Києві я повідомив про те, що йду. Всі все зрозуміли – жіноча частина колективу плакала, їх чоловіки чи батьки теж ішли, чоловіча частина або йшла, або готувалась. Ми майже не обговорювали свої емоції, це було на той момент зайвим. Уже пізніше я познайомився та потоваришував з такими ж добровольцями – це унікальні люди. Серед них є бізнесмени, банкіри, артисти, спортсмени тощо. Не дивлячись на весь жах війни, можу з впевненістю сказати, що на війні теж є життя – нові правила, нові знайомства, нові емоції.

Спочатку я служив у ТРО, захищали Чернігівщину, а з травня 2022 року я служу в 40-й бригаді тактичної авіації імені Привида Києва. Більше сказати не можу, бо це чутлива інформація. В минулому житті я політолог та журналіст, але зараз, в такі часи, я радий що опинився тут і дотичний до захисту нашого неба.

6 березня ми потрапили під бомбардування у Чернігові – це сталося у школі №16. Для мене це було вперше, до того такого досвіду не було. Пам’ятаю лише, що молився. Військовий капелан Уільям Каммінгс колись сказав, що в окопах не буває атеїстів. Тоді я зрозумів, що коли в будівлю, де ти знаходишся, влучає ракета – атеїстом залишитися дуже складно. Але ще складніше – повірити у якісь перемовини, в «братський народ», чи в будь-які кремлівські наративи. Це бомбардування було першим у моєму житті, але не останнім. Проте, напевне, найперше було найважчим.

Я ніколи не забуду свій перший стрілецький бій. Це було на мікрорайоні Подусівка – місцевий дідусь виділив нам свій будинок для ночівлі. Вночі туди підійшли «ваньки» – ми почали відстрілюватись з вікон. Я вперше впритул вбив людину. Зараз розумію, що то була не людина, то був окупант моєї землі. Після бою нервова система була на межі. Хтось запропонував випити склянку горілки. Випив залпом і мене вирвало. Спати не міг кілька днів.

Змінилося багато чого. Можливо, я ще не до кінця усвідомлюю, адже не маю часу розібратися у собі. Проте. Дещо помітив. Раніше в житті були такі моменти, що мусив шукати опору, зараз розумію, що якщо опори немає – сам маю бути опорою для оточуючих. Почав більше цінувати звичайні, буденні речі – чашку кави, чисту постіль, випрану білизну, пів години, щоб почитати книгу, ціную більше близьких, свій дім, свою країну.

Я й раніше був патріотом, але зараз став, напевне, патріотом у кубі. З перших днів війни зрозумів, що не дивлячись на весь жах та смерті, варто і треба в будь-якій ситуації лишатися людиною. Намагаюся оцінювати свої вчинки лише з такого боку. Для мене не є проблемою підгодувати бродячу тварину, поділитися з місцевими своїми харчами, прибрати на позиції, навіть якщо це не дуже зручно.

Що збагнув – в майбутньому, після нашої перемоги, хотів би вивчати психологію. Можливо, психологію мас. Бо я й досі не можу збагнути, навіщо середньостатистичному «ваньці» йти помирати до чужої країни, замість того, щоб навести лад у своїй, і як може мати «ваньки» з радістю відправляти сина на війну. Можливо, у майбутньому займуся вивченням цих питань. Принаймні, мені буде цікаво зайнятися психологією після перемоги, оскільки я не звик сидіти на місці, маю розвиватися, вивчати щось, що буде цікавим.

• Читайте також: «Найбільше люди хочуть потрапити в бойові підрозділи»: Інтерв’ю з керівником рекрутингового центру «Азову» у Львові