Побувала у музеї на оновленій експозиції кореспондентка "Еспресо.Захід" Андріана Стахів.
"Лабіринт" став своєрідною реконструкцією архіву, де зберігалися справи тих, у кого проводили обшуки, кого допитували і кого згодом найчастіше репресували. Стелажі з коробками, які містять уривки чиїхось доль: багато з тих людей вже ніколи не повернулися до своїх домівок, а комусь після років заслання через шиту білими нитками справу вдалося потрапити до рідного міста знову.
Фото: Андріана Стахів
"Життя українців у післявоєнному Львові, починаючи з 1944 року, коли вигнали нацистів, було складним та звивистим, як цей лабіринт. І ніколи ніхто не знав, куди він їх виведе, – каже старший науковий співробітник музею Юрій Коденко. – Там є цікаві матеріали і про депортованих, про те, як що в них вилучали, коли їх забирали, яке майно забиралося. Позаяк я цікавлюся репресіями та долею дітей в тоталітарному суспільстві, то ці архівні слідчі справи якраз стосується школярів: 14, 15, 16 до17-річного віку".
Фото: Андріана Стахів
Як розповідає пан Юрій, для того, аби показати відвідувачам, вони підібрали декілька найцікавіших справ та поклали їх у коробки. Тож, під час огляду музею ці коробки можна витягнути, дістати з них справи та детально їх розглянути, а ще більше інформації знайти, відсканувавши спеціальні QR-коди у папках.
"Якщо людина зацікавиться цією справою, долею цих дітей, то зможе відсканувати і перейти подивитися, погортати сторінки всі повністю, справи дуже великі, там по кілька томів", – пояснює науковець.
Фото: Андріана Стахів
Серед справ можна прослідкувати долю фактично ще дітей, адже у післявоєнний час упродовж 1945 – 1949 років НКВС активно розкручували свій маховик репресій. А у Львові зокрема фактично фабрикували справи проти юнаків. Хлопців допитували, вилучали їхні особисті речі, а підставою для цього могли стати ледь чи не будь-які збори молоді, де раптом щось могло обговорюватися. Школярів звинувачували в участі у підпільних рухах, допомозі ОУН чи спробі створити свою організацію.
Фото: Андріана Стахів
Не завжди діти справді мали дотичність до опору чи планували до нього долучатися, хтось просто вивчав азбуку Морзе і пробував писати шифром – і цього також було достатньо для появи справи та багатогодинних допитів.
Читайте також: Таємнича фортеця на перехресті епох: про велич і занепад Летичівського замку
Фото: Андріана Стахів
Дитячі ігри у створення товариств чи записки про начебто зобов'язання також часто розцінювалися як антирадянська діяльність, тому їхні автори потрапляли до лап НКВС, а створені проти них справи, які сьогодні доступні до огляду в музеї, дозволяють усвідомити глибину радянської ненависті до українців та тяглості бажання знищувати українців на їхній землі та у їхніх домівках.
Фото: Андріана Стахів
Прослідкувати долю тих, хто потрапляв у лещата радянської системи, був репресований, мусив будувати життя за тисячі кілометрів від дому, зміг чи не зміг колись повернутися, можна також за допомогою фотографій, розміщених на спеціальному столі у кімнаті.
"Я спеціально відбирав ці фотографії, вони показують різні періоди життя людей. Є ще до виселення фото зі Львова, є фото з місць ув'язнень. Ті, хто повернувся привезли їх з собою та зберігали у домашніх архівах", – зазначає Юрій Коденко.
Тут зокрема можна побачити світлину колективу самодіяльності українських спецпоселенців у 1954 році, які завдяки таланту змогли потрапити на різноманітні конкурси, проте не змогли таким чином вибороти свого повернення додому.
"Українцям тоді дозволили виступати в художній самодіяльності, дозволили навіть вдягати вишиванки, ось вони з музичними інструментами на фото (фото нижче, – прим. ред.). У нас одна з таких бандур зберігається у музеї. А там була ціла капела бандуристів, – ділиться історією пан Юрій. – Потім вони навчилися самотужки робити ці бандури і на них виконувати музику".
Ще одна світлина зображує бараки, у яких жили українські політв'язні у "Мінлазі" 1954 року. Як додає науковець, серед цих фотографій є одна, знятих на якій трьох дівчат на засланні часто плутають з американськими акторками.
Фото: Андріана Стахів
Щоб детальніше ознайомитися з оновленою експозицією, побачити усе на власні очі та почути розповіді від музейників, варто відвідати Територію Терору. Історичні контексти допомагають краще усвідомлювати сучасність та ґрунтовніше думати про те, яким буде майбутнє.
"Тут можна простежити тяглість або спадкоємність російської влади від радянської, тобто можна побачити, що в принципі те, що відбувалося тут в 1940-х роках, в другій половині 1940-х років, дуже подібне на те, що зараз відбувається на окупованих територіях, тобто пам'ятати своє минуле для того, щоби знати, що на нас очікує, якщо ми, не дай Боже, програємо цю війну", – підсумовує важливість проєкту Юрій Коденко.