Тривога під маскою спокою: як зрозуміти, що дитина потребує допомоги

«Все гаразд, вона завжди такою була», — часто кажуть батьки, навіть не підозрюючи, що дитина насправді може бути травмована війною. 

Діти сміються, граються, турбуються про молодших, добре вчаться. Але за цією усмішкою часом ховається щось інше: тривога, страх, біль. Їх не завжди помічають навіть дуже уважні дорослі.

Як зрозуміти, що дитині потрібна допомога? Пояснює Карина Франкевич, психологиня простору підтримки дітей та їхніх батьків «Літокрил».

 

 

 

 

Переглянути цей допис в Instagram

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

Допис, поширений P A P A Y A (@papaya_ua)

8-річна Аніка живе в Києві. Вона активна, допитлива й творча — катається на роликах, займається гімнастикою, грає на сопілці, шиє іграшки, а в майбутньому мріє стати суперзіркою. З першого погляду вона здається усміхненою і спокійною — не плаче та не кричить. 

Але нещодавно Аніка почала постійно запитувати: «Мамо, а чому вони хочуть убити нас? Що ми зробили не так?» Мама зізнається: «Я не знала, що відповісти».

Аніка — одна з тисяч українських дітей, що зростають у реальності, де повітряна тривога звучить частіше, ніж колискова. Вона сміється, малює, грає з котом. Але всередині — тривога, яку важко побачити. Це одна з найнебезпечніших пасток дитячої травми: дитина ніби стабільна, поки її емоції зариті всередині.

Усмішка і жарти — не показник стабільності

Діти мають дві особливості: гостру емпатію й чутливість до змін, проте водночас і вміння адаптуватися аж занадто добре. Вони зчитують емоційний стан дорослих: настрій мами чи емоції батька, який дивиться у вікно під час вибухів.

«Є діти, які вчаться на 12 балів, малюють пейзажі, вигадують ігри, опікуються молодшими. Здавалося б — золоті. Але коли ми починаємо гру з фігурками, в кожній історії хтось помирає. Коли малюють — на кожному малюнку сирена. І це мій щоденний досвід», — говорить психологиня простору підтримки «Літокрил» Карина Франкевич.

Такі діти іноді здаються навіть надто «хорошими». За їхньою контрольованістю може ховатися підсвідома спроба зберегти відчуття, ніби «все нормально: «Якщо я хороша, мене ніхто не покине, не забере, не вб`є» є несвідомими механізмами самозахисту.

«Тиха» травма: симптоми, які легко пропустити

У контексті війни тривожний досвід — не виняток, а швидше правило. За даними Save the Children, три з чотирьох дітей в Україні (73 %) живуть у постійному страху, понад 90 % мають психологічні або емоційні труднощі, переважно пов’язані з відчуттям небезпеки та втратою інтересу до навчання.

Варто розуміти, що не всі діти плачуть або агресивно реагують на стрес. Деякі — замовкають. Замикаються в собі. Їхні симптоми — тихі та розмиті. Тому й небезпечні.

Серед таких ознак:

Регресія: дитина знову починає мочитися вночі, боїться залишатися сама.

Соматичні скарги: головний біль, біль у животі, хоча лікарі не знаходять причин на те.

Втрата інтересу: улюблена гра чи книжка більше не цікава.

Різка зміна настрою або поведінки: збудження, роздратованість або навпаки — апатія.

«Ми не завжди бачимо, що це тривога. Але тіло дитини говорить. Якщо не словами, то сигналами. Психіка намагається сказати: мені страшно. Я не справляюся. Допоможіть», — пояснює Карина Франкевич.

Чому раннє виявлення важливе

У травматичних ситуаціях раннє реагування — критичне. За даними експертних оглядів, психологічна допомога в перші місяці після травматичної події знижує розвиток ПТСР на понад 60 %.

І навпаки — травма, яку замовчали або не помітили, може проростати всередині роками. Вона змінює хімічні процеси мозку, впливає на здатність до навчання, побудови стосунків, прийняття рішень. У дорослому віці це тривожність, депресія, ризик залежностей, агресія або відстороненість.

«Мені було дев’ять, коли почалась війна, а я вперше почула сирену. Усі робили вигляд, що нічого страшного. Я теж вчилась не боятись, не показувати страх. Але він так нікуди й не зник», — розповідає підліток, учасниця групової терапії Litokryl.

Які тривожні сигнали мають насторожити і на що варто звернути увагу

Психологи радять звертати увагу на такі прояви:

1. Часті розмови про смерть, втрату, безпеку.
2. Раптові фобії (страх темряви, шуму, людей).
3. Ізоляція: не хоче спілкуватися з друзями, замикається.
4. Труднощі у навчанні, яких не було раніше.
5. Надмірна потреба в контролі (боїться, якщо щось іде не за планом).

Кожен із цих сигналів — ще не діагноз, проте маркер: варто поговорити з дитиною. І, можливо, з фахівцем.

Як допомогти, якщо дитина мовчить

Починати варто не з розпитувань, а з відчуття безпеки. Дитина має розуміти: ви поруч не для того, щоб витягнути з неї щось, а щоб підтримати, просто бути разом. Це і є перший крок до довіри.

«Не всі діти здатні одразу говорити, і це нормально. Але коли дорослий просто поруч — грає, читає, нічого не вимагає — дитина починає показувати, що з нею. Через гру,  малюнки, через сни. І тоді, розуміючи, в чому саме ховається проблема, вже можна допомогти», — каже психологиня «Літокрилу».

Прості кроки, що допоможуть дитині впоратися зі страхом:

1. Грайте разом — через гру дитина проживає свій досвід. Це мова, якою вона «говорить» про те, що не може сказати словами. Ігрова терапія — один із найбільш ефективних способів підтримки.
2. Створіть спільні ритуали: щоденні звички — як-от вечірнє читання, спільне приготування їжі, прогулянки — формують передбачуваність. А вона повертає відчуття безпеки.
3. Говоріть про свої емоції — коли ви зізнаєтесь, що вам теж було страшно, то це сигнал дитині: боятись — нормально, і з цим можна впоратись.
4. Проговорюйте дитячі емоції — називайте те, що бачите: «Ти сумуєш, бо тато не вдома. Це сумно — і це нормально». Так дитина вчиться розпізнавати й приймати власні почуття.
5. Будьте чесними та діліться підтримкою — не заперечуйте страх чи біль. Кажіть прямо: «Так, буває страшно. Але я з тобою, і ми впораємось».

Коли звертатись до фахівця:

1. якщо симптоми тривають понад 2 тижні;
2. якщо тривога або замкнутість посилюються;
3. якщо дитина втратила когось із близьких або пережила будь-яку травматичну подію;
4. якщо ви самі не справляєтесь і відчуваєте виснаження.

Психолог — це про турботу, профілактику та своєчасну опору.

У Litokryl можна отримати безкоштовну психологічну допомогу — як для дітей, так і для батьків. Бо підтримка потрібна не лише дітям. Щоб допомогти дитині, дорослі теж мають подбати про себе. Як у літаку: спочатку — киснева маска собі, тоді — дитині.

Війна вчить нас бути сильними. Але діти не повинні бути сильними. Їм потрібні дорослі, які бачать біль за усмішкою, які чують мовчання і залишаються поруч. Не тоді, коли вже надто пізно. А тоді, коли дитина ще навіть не знає, як попросити про підтримку.