Як ми підвозили дівчину, яка два роки тому померла

Я не маю звички їздити машиною вночі.

Не тому, що боюся якогось там екстриму, а просто в мене й не було чомусь такої потреби, пише газета «Неділя Закарпатські новини».

Одного разу тільки друг попросив мене підвезти його до батьків.

Телефону у них не було, але ж він через знайомих пообіцяв саме сьогодні приїхати до них.

Запізнився на поїзд і боявся, що старенькі будуть дуже хвилюватися.

Тож я запропонував йому підкинути його до батьків у село.

По дорозі в нас сталася невеличка аварія, мені треба було поміняти колесо.

Тому ми добряче затрималися.

Їхали вже у сутінках.

Дорога не освітлена – тому намагалися не натискати на швидкість.

Раптом, коли проїжджали повз ліс, побачили жіночу постать.

Це була дівчина зі слідами крові на ногах.

Її одяг був геть обідраний, а по щоках вона розмазувала брудні сльози.

Я одразу ж зупинився.

Ми запропонували дівчині сісти в машину, і вона радо погодилася.

Але весь час оглядалася.

Ми подумали, що за нею хтось женеться.

Вона всю дорогу плакала і не хотіла нічого пояснювати.

Раптом незнайомка попросила подзвонити до неї додому.

Ми набрали номер, який вона нам і продиктувала.

Але трубку чомусь ніхто не піднімав.

Дівчина замовкла і ось так – мовчки – ми і їхали собі далі.

Потім ми доїхали вже й до Стрия – і тут дівчина раптом попросила загальмувати.

Як ми не вмовляли, щоб відвезти її куди потрібно або навіть купити їй одяг і їжу, вона відмовлялася.

Казала, що їй вже зовсім не потрібні ні одяг, ні їжа.

Ми з другом тоді це зрозуміли по-своєму – вона зараз у такому стані, що її й справді вже зовсім нічого в цьому світі не обходить.

Нічого не залишалося, як відкрити двері – ми вирішили, що дівчина живе неподалік, тож там її втішать та нагодують.

Але все ж тривога не давала нам просто так її покинути.

А ще надворі була ніч і всяке могло статися – дівчина ж була в такому стресовому стані.

Тож ми знову почали набирати номер, який вона нам надиктувала.

Ніхто не брав слухавку, але ми й не думали здаватися.

На третій раз ми все ж таки почули втомлений голос літньої жінки.

Ми пояснили їй, що до нас підсіла дівчина, яка назвала себе Юлею, і попросила, щоб ми подзвонили до її матері.

Ми поцікавилися, чи це справді мама Юлі і сказали, що дівчина потребує допомоги.

Жінка розридалася у трубку.

Вона сказала, що й справді вона – мама Юлі.

А ми – негідники, які хочуть із неї посміятися.

Адже її Юля померла ще 2 роки тому.

Її пізно ввечері збила машина, коли вона з подругами поверталася з дискотеки – у той час вона якраз проходила повз ліс.

Жінка засипала нас прокльонам за теи, що ми так підло жартуємо з нею.

А ми заклякли від жаху.

Не стали нічого й пояснювати цій бідній жінці, щоб це не завдало їй ще більшого страждання.

Самі ж ми так і не могли осмислити всього, що сталося.

Ми ще зробили не одне коло біля того місця, де висадили Юлю, але більше її у нічному місті так і не помітили.

До батьків мого друга ми приїхали о другій ночі.

Вони теж не спали – дуже вже хвилювалися за свого сина.

Але нарешті ми стали всі разом пити чай на кухні.

А згодом пішли спати.

Проте я так і не міг заснути.

За стінкою скрипіло ліжко мого друга.

Його ніч теж була безсонною.

З того часу відбулося ще дуже багато всіляких подій – і хороших, і поганих.

Але цієї нічної пригоди на дорозі я й досі забути не можу.

Якщо б це трапилося тільки зі мною, я б міг списати це бодай на втому або на якусь там дивну галюцинацію.

Але свідком цієї пригоди ми стали разом із другом.

Тому помилки бути й не могло.

Все це відбувалося тоді з нами насправді.

У мене і досі зберігся номер матері тієї містичної Юлії.

Я кілька разів хотів їй подзвонити.

Але жодного разу так і не наважився цього зробити.

Впевнений, що своїм дзвінком аж ніяк не можу розвіяти її страждання, а завдам їй ще більшого болю.

Тож хай поки все залишається так, як є.