/https%3A%2F%2Ffrom-ua.com%2Fupload%2Farticles%2F2018%2F10%2F06%2Fsmall%2F1538849163_prizraknochdoroga.jpg)
Як ми підвозили дівчину, яка два роки тому померла
Я не маю звички їздити машиною вночі.
Не тому, що боюся якогось там екстриму, а просто в мене й не було чомусь такої потреби, пише газета «Неділя Закарпатські новини».
Одного разу тільки друг попросив мене підвезти його до батьків.
Телефону у них не було, але ж він через знайомих пообіцяв саме сьогодні приїхати до них.
Запізнився на поїзд і боявся, що старенькі будуть дуже хвилюватися.
Тож я запропонував йому підкинути його до батьків у село.
По дорозі в нас сталася невеличка аварія, мені треба було поміняти колесо.
Тому ми добряче затрималися.
Їхали вже у сутінках.
Дорога не освітлена – тому намагалися не натискати на швидкість.
Раптом, коли проїжджали повз ліс, побачили жіночу постать.
Це була дівчина зі слідами крові на ногах.
Її одяг був геть обідраний, а по щоках вона розмазувала брудні сльози.
Я одразу ж зупинився.
Ми запропонували дівчині сісти в машину, і вона радо погодилася.
Але весь час оглядалася.
Ми подумали, що за нею хтось женеться.
Вона всю дорогу плакала і не хотіла нічого пояснювати.
Раптом незнайомка попросила подзвонити до неї додому.
Ми набрали номер, який вона нам і продиктувала.
Але трубку чомусь ніхто не піднімав.
Дівчина замовкла і ось так – мовчки – ми і їхали собі далі.
Потім ми доїхали вже й до Стрия – і тут дівчина раптом попросила загальмувати.
Як ми не вмовляли, щоб відвезти її куди потрібно або навіть купити їй одяг і їжу, вона відмовлялася.
Казала, що їй вже зовсім не потрібні ні одяг, ні їжа.
Ми з другом тоді це зрозуміли по-своєму – вона зараз у такому стані, що її й справді вже зовсім нічого в цьому світі не обходить.
Нічого не залишалося, як відкрити двері – ми вирішили, що дівчина живе неподалік, тож там її втішать та нагодують.
Але все ж тривога не давала нам просто так її покинути.
А ще надворі була ніч і всяке могло статися – дівчина ж була в такому стресовому стані.
Тож ми знову почали набирати номер, який вона нам надиктувала.
Ніхто не брав слухавку, але ми й не думали здаватися.
На третій раз ми все ж таки почули втомлений голос літньої жінки.
Ми пояснили їй, що до нас підсіла дівчина, яка назвала себе Юлею, і попросила, щоб ми подзвонили до її матері.
Ми поцікавилися, чи це справді мама Юлі і сказали, що дівчина потребує допомоги.
Жінка розридалася у трубку.
Вона сказала, що й справді вона – мама Юлі.
А ми – негідники, які хочуть із неї посміятися.
Адже її Юля померла ще 2 роки тому.
Її пізно ввечері збила машина, коли вона з подругами поверталася з дискотеки – у той час вона якраз проходила повз ліс.
Жінка засипала нас прокльонам за теи, що ми так підло жартуємо з нею.
А ми заклякли від жаху.
Не стали нічого й пояснювати цій бідній жінці, щоб це не завдало їй ще більшого страждання.
Самі ж ми так і не могли осмислити всього, що сталося.
Ми ще зробили не одне коло біля того місця, де висадили Юлю, але більше її у нічному місті так і не помітили.
До батьків мого друга ми приїхали о другій ночі.
Вони теж не спали – дуже вже хвилювалися за свого сина.
Але нарешті ми стали всі разом пити чай на кухні.
А згодом пішли спати.
Проте я так і не міг заснути.
За стінкою скрипіло ліжко мого друга.
Його ніч теж була безсонною.
З того часу відбулося ще дуже багато всіляких подій – і хороших, і поганих.
Але цієї нічної пригоди на дорозі я й досі забути не можу.
Якщо б це трапилося тільки зі мною, я б міг списати це бодай на втому або на якусь там дивну галюцинацію.
Але свідком цієї пригоди ми стали разом із другом.
Тому помилки бути й не могло.
Все це відбувалося тоді з нами насправді.
У мене і досі зберігся номер матері тієї містичної Юлії.
Я кілька разів хотів їй подзвонити.
Але жодного разу так і не наважився цього зробити.
Впевнений, що своїм дзвінком аж ніяк не можу розвіяти її страждання, а завдам їй ще більшого болю.
Тож хай поки все залишається так, як є.

