Вила Ляшка і візитка Яроша: Як політики стають рабами свого іміджу

Інколи політики, навмисно чи випадково, отримують у своє розпорядження іміджеві інструменти, які згодом стають настільки невід'ємними частинами їх політичного образу, що вже й не розбереш: це політик керує своїм образом чи образ керує політиком.

Серед іміджевих фішок-феноменів українських політиків першою на думку спадає коса Юлії Тимошенко, у яку вона загорнулася в середині 2000-х і не знімала до недавнього часу.

Ця історія оповита міфами і легендами.

І про них ми незабаром у окремій журналістській розвідці.

Але знає українська образотворча політична "наука" й інші приклади іміджевих знахідок, які стають визначальними у кар'єрі державного діяча.

Ляшко і вила.

Однією з найвдаліших знахідок технологів лідера українських радикалів Олега Ляшка є вила.

Один раз використавши цей аксесуар, Ляшко згодом перетворив його на головну політичну канву – і свою, і своєї партії.

Нині вила проглядаються і в логотипі Радикальної партії.

Стосовно ж того, хто народив ідею вручити Ляшкові вила, то офіційно в партії дотримуються легенди, ніби цей образ народився в уяві самого Олега та його дружини Росіти на сімейній раді.

Але оскільки це легенда, то скептичний журналістський розум не надто поспішає в неї вірити.

До того ж в колах політичних експертів про ляшківські вила говорять, що їх міг вигадати російський політтехнолог, що обслуговував Сергія Льовочкіна, Ігор Шувалов.

Всі члени українського політикуму були в шоці.

А от певна частина простого народу – у захопленні.

І у Ляшка відтоді різко збільшилася кількість прихильників.

Ляшко і вила так зрослися в людській уяві, що нині здається ніби лідер радикалів як політик народився вже з вилами у руках.

Сільська тема згодом стала згодом в піарі Ляшка пріоритетною.

Він навіть на публіці почав говорити притаманним сільським мешканцям говірком.

Експлуатував Ляшко і корів, привізши одну з них під стіни Верховної Ради.

І манкірував ковбасою та салом на публічних заходах.

І цілував на трибуні парламенту грудку землі, яку приніс, аби наочно дорікнути депутатом за те, що вони забули, як пахне головне українське багатство.

"Вилочний" імідж виявився настільки доречним та близьким певному прошарку українського народу, що за його допомогою Ляшко в 2014 році навіть пробився у трійку лідерів президентських перегонів.

Не варто сумніватись, що цей популістичний образ принесе Ляшкові ще чимало політичних дивідентів, бо в українській глибинці ще довго житимуть прості люди з низьким рівнем життя, які завжди хотітимуть, аби можновладців хоча б інколи здіймали на вила.

Або, принаймні, така можливість, хоч і гіпотетично, зберігалася.

І Ляшко їм це забезпечить.

Візитка Яроша.

Цей мем, яким під час Револіції Гідності і війни на Сході тролили і продовжують тролити проросійських сепаратистів, доволі несподівано також перетворився на політичну технологію.

Явище "візитка Яроша" виникло як інтернет-мем у відповідь на "пред'яви" російських пропагандистів, що використали візитку лідера "Правого сектору" Дмитра Яроша в якості доказу його причетності до якихось міфічних злочинів – на кшталт розчленувань немовлят.

Те, що росіяни подали, ніби візитівку було знайдено у вщент згорілому автомобілі, згодом в народній творчості відобразилося мемами про незнищенність та надприродну силу візитівки.

Яка може захистити не лише від сепарів, а й від багатьох інших негараздів.

З огляду на традиційні вірування українців у силу кумівства і блату, власник візитки Яроша в цих мемах ставав сильнішим за власника візитки міністра внутрішніх справ.

У інтерв'ю значно пізніше Дмитро Ярош повідомив, що візитівка насправді існувала, і була серед особистих речей у водія Правого сектору Михайла Станіславенка, який загинув 20 квітня 2014 року і чиє тіло не змогли забрати з поля бою.

Але вона мала інший вигляд, аніж той, який представили на російському телебаченні.

"Мені боляче, що тіло Михайла Станіславенка забрати під вогнем не вдалось.

В нього дійсно були документи та моя візитка.

Всі залишили документи та власні речі, а він не був нашим бійцем, тож він попри наказ залишив візитку на пам'ять собі", - розповів у 2016 році Ярош сайту "Цензор.

Як кандидат у президенти в 2014 році Ярош згадував про візитівки у такому контексті: "Ви не побачите моєї широкомасштабної агітаційної кампанії, ну, хіба трохи візитівок Яроша.

Зараз необхідно витрачати гроші не на піар".

"Візитка Яроша" неодноразово з'являлася також в телепередачах за його участю.

Справжній полковник.

Вже багато років і виборчих кампаній імідж "справжнього полковника" використовує і Анатолій Гриценко.

І це насправді таки швидше надуманий імідж, аніж реальне відображення "бойового досвіду" Анатолія Степановича, адже він у війську провів досить мало часу – близько двох років, коли після навчання був розподілений у військову частину у Ахтирці на Сумщині.

Вся решта військової кар'єри Гриценка творилися у коридорах військового училища та міністерства.

У біографїї політика зазначається, що після повернення з Ахтирки у 1981 вісім наступних років Гриценко присвятив викладацькій роботі в рідному Київському військовому авіаційному інституті.

Тоді ж біографи Гриценка зафіксували і його перший потяг до політичної активності – саме в той час майбутній кандидат у президенти приєднався до демократичної платформи в КПРС.

Згодомі крива долі привела Гриценка у новостворене в 1992 році Управління військової освіти Міністерства оборони.

Вже наступного року він відбув до США на навчання Завданням була адаптація військової освіти України до нових реалій.

Після кількох років у США повернувся до того самого Управління освіти в Міноборони.

Попрацювавши згодом у Раді нацбезпеки та оборони, у 1999 році Гриценко залишив військову службу, очоливши Центр імені Разумкова, створеному після смерті науковця.

Відтоді й почалася активна фаза політичного життя Гриценка, яка нині переживає неабияке піднесення, оскільки Гриценка натепер багато хто розглядає як потужного кандидата на найвищу посаду у країні.