Сьогодні, 19 березня, свій день народження святкує геніальна українська письменниця і поетеса Ліна Костенко.
Її вірші завжди актаульні та торкаються душі.
Пропонуємо добірку найулюбленіших віршів геніальної письменниці:.
Про вічне.
Коли я буду навіть сивою,.
і життя моє піде мрякою,.
а для тебе буду красивою,.
а для когось, може, й ніякою.
А для когось лихою, впертою,.
ще для когось відьмою, коброю.
А між іншим, якщо відверто,.
то була я дурною і доброю.
Безборонною, несинхронною.
ні з теоріями, ні з практиками.
і боліла в мене іронія.
всіма ліктиками й галактиками.
І не знало міщанське кодло,.
коли я захлиналась лихом,.
що душа між люди виходила.
забинтована білим сміхом.
І в житті, як на полі мінному,.
я просила в цьому сторіччі.
хоч би той магазинний мінімум:.
– Люди, будьте взаємно ввічливі! –.
і якби на те моя воля,.
написала б я скрізь курсивами:.
– Так багато на світі горя,.
люди, будьте взаємно красивими.
Про життя.
Життя іде і все без коректур.
І час летить, не стишує галопу.
Давно нема маркізи Помпадур,.
і ми живем уже після потопу.
Не знаю я, що буде після нас,.
в які природа убереться шати.
Єдиний, хто не втомлюється, – час.
А ми живі, нам треба поспішати.
Зробити щось, лишити по собі,.
а ми, нічого, – пройдемо, як тіні,.
щоб тільки неба очі голубі.
цю землю завжди бачили в цвітінні.
Щоб ці ліси не вимерли, як тур,.
щоб ці слова не вичахли, як руди.
Життя іде і все без коректур,.
і як напишеш, так уже і буде.
Але не бійся прикрого рядка.
Прозрінь не бійся, бо вони як ліки.
Не бійся правди, хоч яка гірка,.
не бійся смутків, хоч вони як ріки.
Людині бійся душу ошукать,.
бо в цьому схибиш – то уже навіки.
А й правда, крилатим ґрунту не треба.
Землі немає, то буде небо.
Немає поля, то буде воля.
Немає пари, то будуть хмари.
В цьому, напевно, правда пташина….
А як же людина? А що ж людина?.
Живе на землі.
Сама не літає.
А крила має.
А крила має!.
Вони, ті крила, не з пуху-пір’я,.
А з правди, чесноти і довір’я.
У кого – з вірності у коханні.
У кого – з вічного поривання.
У кого – з щирості до роботи.
У кого – з щедрості на турботи.
У кого – з пісні, або з надії,.
Або з поезії, або з мрії.
Людина нібито не літає….
А крила має.
А крила має!.
Вечірнє сонце.
Вечірнє сонце, дякую за день!.
Вечірнє сонце, дякую за втому.
За тих лісів просвітлений Едем.
і за волошку в житі золотому.
За твій світанок, і за твій зеніт,.
і за мої обпечені зеніти.
За те, що завтра хоче зеленіть,.
за те, що вчора встигло одзвеніти.
За небо в небі, за дитячий сміх.
За те, що можу, і за те, що мушу.
Вечірнє сонце, дякую за всіх,.
котрі нічим не осквернили душу.
За те, що завтра жде своїх натхнень.
Що десь у світі кров ще не пролито.
Вечірнє сонце, дякую за день,.
за цю потребу слова, як молитви.
І все на світі треба пережити.
І все на світі треба пережити,.
І кожен фініш – це, по суті, старт,.
І наперед не треба ворожити,.
І за минулим плакати не варт.
Тож веселімось, людоньки, на людях,.
Хай меле млин свою одвічну дерть.
Застряло серце, мов осколок в грудях,.
Нічого, все це вилікує смерть.
Хай буде все пробачене пробачено,.
Хай буде вік прожито, як належить,.
На жаль, від нас нічого не залежить….
А треба жити.
Якось треба жити.
Це зветься досвід, витримка і гарт.
І наперед не треба ворожити,.
І за минулим плакати не варт.
Отак як є.
А може бути й гірше,.
А може бути зовсім, зовсім зле.
А поки розум од біди не згірк ще, –.
Не будь рабом і смійся як Рабле!.
Тож веселімось, людоньки, на людях,.
Хай меле млин свою одвічну дерть.
Застряло серце, мов осколок в грудях,.
Нічого, все це вилікує смерть.
Хай буде все небачене побачено,.
Хай буде все пробачене пробачено.
Єдине, що від нас іще залежить, –.
Принаймні вік прожити як належить.