"Перемогли Спартак і я відчув себе найщасливішим у світі". Леоненко називав його "вбивцею", а Сабо навчав підкатам у роздягальні
"Перемогли Спартак і я відчув себе найщасливішим у світі". Леоненко називав його "вбивцею", а Сабо навчав підкатам у роздягальні

"Перемогли Спартак і я відчув себе найщасливішим у світі". Леоненко називав його "вбивцею", а Сабо навчав підкатам у роздягальні

"Перемогли Спартак і я відчув себе найщасливішим у світі".

Леоненко називав його "вбивцею", а Сабо навчав підкатам у роздягальніЛюбомир Кузьмяк поспілкувався з Сергієм Леженцевим — колишнім гравцем збірної України.

Сергій Леженцев сім разів одягав футболку національної збірної України – лише раз «синьо-жовті» програвали із цим захисником у складі.

«Моя фартовість? Не задумувався.

Це тренерам варто було враховувати це», – жартує Сергій Борисович.

У великому футболі він дебютував задовго до повноліття під керівництвом легендарного В’ячеслава Соловйова.

Згодом у Тернополі та Одесі працював з Леонідом Буряком, пережив футбольний бум у Кременчуці та Полтаві і стримував Джорджа Веа у статусі оборонця Динамо.

Виступи в Києві – окрема історія, найяскравішою сторінкою якої став камбек у фантастичному поєдинку зі Спартаком.

Майже всю свою тренерську кар’єру Леженцев провів у рідному Криму.

На початку 2000-их почав працювати у Севастополі, а згодом змінив ще півдесятка команд на півострові.

Цьогоріч Сергій Борисович вирішив спробувати свої сили у сусідній Росії, та досвід у Туапсе виявився негативним.

Неприємно, що моє ім'я тепер пов'язане зі скандалом.

- У вересні ми повинні були зіграти проти ростовського СКА, – розповідає Леженцев.

– Результати тестів на коронавірус прийшли за три години до початку зустрічі.

Як виявилося, семеро наших гравців здали позитивні тести.

У моєму розпорядженні, як наставника Туапсе, залишилося лише дев'ять виконавців.

Ще двох хлопців з юнацької команди я не міг заявити, втім вони тренувалися з командою.

Для того, щоб матч відбувся і нам не доводилося виходити вдев'ятьох, сторони вирішили – цих двох хлопців у протоколі вказують під іншими прізвищами.

- В підсумку, дискваліфікували лише вас.

У чому саме ваша вина?.

- Підпис у протоколі ставлю я.

Робити цього не хотів.

Однак люди, які були особливо зацікавлені в тому, щоб цей матч відбувся будь-якою ціною, почали переконувати, що це формальність і ніхто заперечень не матиме.

Матч завершився внічию, а представники ростовського клубу вирішили написати протест.

Підпис чий? Мій.

Рішення чиє? Не моє, а керівництва.

Їм потрібна була ця гра.

Мені неприємно, що моє ім'я тепер пов'язане зі скандалом.

Хочу, щоб українські вболівальники знали про те, що моєї вини у цій ситуації немає.

- Першочергово чому обрали варіант з Туапсе?.

- На етапі переговорів мені повідомили, що головна мета команди – виховувати і розвивати молодих футболістів.

Та вже після початку роботи в Туапсе, я зрозумів, що керівництво переслідує інші, не зовсім футбольні цілі.

- Де ви зараз перебуваєте?.

- Більшість часу провожу у Києві, однак періодично навідуюся у рідний Крим.

Там похоронені мої батьки.

Життя так склалося, що у мене дві домівки: Київ та Крим.

Колись хотів би повернутися в український футбол.

- Ви провели цікаву і насичену кар'єру.

У дитинстві мріяли про виступи у збірній і Лігу чемпіонів?.

- На футбол я записався у першому класі – тоді ми мешкали у Керчі.

Мої батьки були медиками і згодом їх перевели у Сімферополь.

Там я продовжив своє футбольне навчання з п'ятого класу.

Цілі я справді ставив перед собою серйозні – спочатку збірна СРСР, а потім вже хотів дорости до рівня збірної України.

- Ви народилися у Керчі?.

- Ні, у Нижньогірську – це між Джанкоєм і Феодосією, неподалік Білогірська.

Хоча свідомі спогади маю вже про Керч.

- У головній команді півострова ви дебютували у 16.

- Таврія лідирувала у своїй групі Другої ліги і готувалася до виходу у Першу лігу.

Через напружений графік тренерський штаб залучив кількох хлопців з юнацької команди, у тому числі і мене.

Спочатку зіграв проти запорізького Металурга в Кубку СРСР, а потім взяв участь у матчах чемпіонату.

- Очолював Таврію видатний В'ячеслав Соловйов – тренер, з яким київське Динамо вперше стало чемпіоном Союзу у далекому 1961-му.

Для вас, юного футболіста, це був корисний досвід?.

- Усі ми називали його «дідусем».

Важливо те, що тренер знаходив час для кожного.

В'ячеслав Дмитрович мав індивідуальні бесіди з молодими хлопцями.

Для мене, зеленого пацана, розмова з такою особистістю була на вагу золота.

До тебе підходить сам Соловйов і ви говорите про певні ігрові моменти – це неймовірно.

- Крім вікового тренера, у тій Таврії було чимало дядьків з досвідом: Юрій Бондаренко, Семен Осиновський, Степан Павлов.

Кожен з них – старший за вас, як мінімум на 10 років.

- Коли молодий приходить у новий колектив, то його ключове завдання – не бути нахабним, слухати з відкритим ротом.

Якщо ти поводиш себе порядно, то старші товариші завжди допоможуть.

У мене, принаймні, так і вийшло.

Взяти, наприклад, Володю Науменка, який є живою легендою Таврії і найкращим бомбардиром в історії клубу.

Зараз він тренує дітей у рідній Балаклаві, а ми спілкуємося дотепер.

- На початку 90-их ви переходите в іншу кримську команду – Океан з Керчі.

Черговий хороший досвід?.

- Тут варто подякувати Віталію Шаличеву, який очолював Океан.

Йому вдалося згуртувати молодий колектив.

Атмосфера – фантастична.

Ми давали справжній бій досвідченим командам.

Контракт з Кременем підписав у автобусі.

- Перший чемпіонат України ви розпочинаєте у Кремені.

Вас запрошував Володимир Лозинський?.

- Так, пропозиція надійшла від головного тренера.

Останній матч у сезоні Океан грав проти київського СКА.

Я звернув увагу, що неподалік стадіону стоїть автобус Кременя.

Здивувався, але не надав значення.

Після поєдинку до мене підходить Лозинський, якого я тільки по фотографіях знав.

«Не хочеш в автобус зайти? Поговоримо», – запропонував Володимир Федорович.

Там він запитав, чи я маю бажання переїхати у Кременчук.

Цікава річ – контракт підписав безпосередньо в автобусі.

Жодного перегляду, жодних роздумів.

- Розпочали ви також без адаптації – були наймолодшим футболістом Кременя, однак зіграли найбільше матчів.

- Очевидно, Лозинському сподобалося моє ставлення до футболу.

Я намагався ніколи ногу не прибирати.

Взагалі місто переживало справжній бум.

Не пригадую, з ким ми грали вдома, але пам'ятаю, що газону майже не було – дощ перетворив його на суцільну калюжу.

Але наш клуб врятував ситуацію – звідкись взяли гелікоптер, який висушив поле і матч відбувся.

Це рівень! А підтримка яка – люди сиділи на деревах.

Незабутній час.

- Минає два сезони і ви робите черговий крок вгору – переїжджаєте у Тернопіль, де найкращі часи у новітній історії переживає Нива.

- Трансфер знову виявився незвичним.

Після матчу проти Ниви до мене підійшов помічник Леоніда Буряка, Володимир Козеренко.

Головний аргумент – робота з Буряком.

Дуже хотів попрацювати з Леонідом Йосиповичем.

Про гроші і не думав.

- Кілька гравців тодішньої Ниви згадували, як із захопленням спостерігали за роботою Буряка на тренуваннях.

Інколи він виходив на поле?.

- Кожного дня, більше за деяких футболістів (посміхається).

- Тут вам вже довелося прибирати ногу?.

- Якби ж то! Забрати м'яч в Буряка – справа нереальна.

Тренер настільки швидко позбавлявся від м'яча, що я не встигав навіть до нього підбігти.

Дотик чи два і вже пасує партнеру.

Я по-всякому намагався перехитрити його – вивчав манеру гри, підбігав ззаду… Це геніальний футболіст.

Здавалося, що у Леоніда Йосиповича очі були і на потилиці.

- Після кременчуцького буму ви відчули на собі фантастичний підйом у Тернополі.

- Мене ідеально там зустріли.

Друзів і знайомих у цьому місці маю дотепер.

Тісно спілкувався із Сушком, Дем'янчуком, Шумським, Рудницьким, Тяпушкіним, Тернавським, Василитчуком.

У Тернополі до мене так добре ставилися, як, мабуть, ніде.

- Росіянин Дмитро Тяпушкін розповідав, як у Тернополі вивчив українську.

- Пригадую, як Тяпа заходив у їдальню і завжди повторював «Смачного!» Я теж спілкувався українською.

Наприклад, з Ігорем Сушком, який зараз у Польщі, також розмовляю українською.

З Андрієм Василитчуком їздили у збірну – він міг російською кілька слів сказати, а я – українською.

Проблем не виникало жодних.

- У складі Ниви ви забили Кременю, а також відзначилися автоголом у поєдинку проти своєї наступної команди, Чорноморця.

- Моє головне завдання – робити так, щоб не забивали нам.

Тому я справді рідко бачив своє прізвище на табло.

Кременю забив після кутового – хтось із захисників промахнувся, а я підібрав м'яч у воротарському майданчику.

Насправді не забити було важче в тому епізоді, ніж відправити м'яч у сітку.

Щодо автогола, то я намагався винести м'яч із власних воріт.

Там ще якість поля далася взнаки – вибивав, потрапив на горб і з підйому зарядив по воротах.

Щоб зрозуміти Базилевича, треба закінчити два інститути.

- У 1994-му Нива гостювала у Києві – долю зустрічі вирішив пенальті, який призначив ваш земляк Валерій Авдиш.

Ви ж не збивали тоді Віктора Леоненка?.

- Леоненко вважався одним з найкращих форвардів України – на дві голови вищий за всіх.

Проти Віті приємно було грати, відчувався рівень.

А я – молодий хлопець, досвіду небагато.

У тому випадку я справді припустився помилки.

Леоненко зробив обманний рух, вчинив хитро.

Сергій Мізін реалізував пенальті, і Нива програла 0:1.

- Отримати виклик у національну збірну України з тернопільської Ниви – особливе досягнення.

Як вам це вдалося?.

- Безперечно, я теж був здивований.

Проте Тяпушкін, Василитчук і я знали, що за нами слідкують.

Ми справді виглядали тоді пристойно.

Буряк попереджав: «Готуйтеся».

Виклик не забарився.

- Очолював головну команду країни Олег Базилевич.

Робота з легендою була цікавою?.

- Про Олега Петровича хтось сказав влучну фразу: «Щоб його зрозуміти, треба закінчити два інститути».

Спокійний, виважений, розумний.

Ніколи не кричав, все пояснював.

Оперував науковими термінами – ти відчував, що у роботі з ним черпаєш щось нове і пізнавальне.

- У кожного збірника про турне в США свої особливі спогади.

Що запам'яталося вам?.

- Ми поїхали у Сан-Дієго на матч із Мексикою.

Я та ще кілька хлопців залишили усі гроші та коштовності у номерах.

Повернулися з гри і помітили, що нас обікрали.

Промовистий факт – колектив вирішив скинутися грошима і компенсувати тим, хто втратив цінні речі.

Приємно, що у збірній панувала така взаємоповага.

Взагалі ніхто не дивився, з якої ти команди: молодий Ребров, досвідчений Литовченко, хлопці з Ниви і Динамо – усі були рівними.

- Владислав Прудіус розповідав, як його вразило виконання гімну України місцевою публікою, а Дмитро Топчієв згадував про особливе ставлення діаспори.

- Мені теж запам'яталися зустрічі з українцями, які мешкали у Штатах.

Вони по-особливому сприймали нас, гравців збірної.

А один чоловік зі Львова чи Тернополя, який оселився в Америці, запропонував гравцям Ниви провести екскурсію по вечірньому Сан-Дієго.

Нам було дуже приємно і цікаво.

Після гри Лужного, ніби підміняли.

- Після вдалого сезону в Ниві ви переходите у Динамо.

Ще один логічний крок нагору?.

- Про інтерес киян знав за півроку до трансферу.

Один з останніх матчів першого кола сезону 1993/1994 ми провели якраз проти Динамо Михайла Фоменка.

Леонід Буряк повідомив, що мене хочуть забирати вже взимку.

«Але ти не переживай – я домовився, щоб ти закінчив сезон у Тернополі», – повідомив тренер.

У таборі збірної в Києві я ще переговорив з Григорієм Суркісом.

Вирішили, що на літні збори у Швецію полечу у складі делегації киян.

- На той момент Динамо тренував Йожеф Сабо.

Вражав своєю експресією?.

- Я переглядав відео за участю Сабо-футболіста.

Тренером він був таким же вибуховим і емоційним.

Йожеф Йожефович вимагав від футболістів максимуму – через це інколи нервувався і дуже переживав.

Що там казати, коли людина в костюмі у роздягальні демонструвала, як правильно робити підкати.

- Ви бачили зародження талановитої молоді Динамо: Ващука, Головка, Косовського, Реброва, Шевченка.

- Кожен з цих хлопців з перших днів демонстрував високий рівень.

З Шевченком ми прийшли разом в головну команду.

На шведських зборах Андрій забивав по 4-5 голів у спарингах.

Досвідчені хлопці також виглядали чудово.

Олег Лужний страшенно переживав за результат.

Часто свої емоції він висловлював за допомогою крику.

Зате після гри людину, ніби підміняли.

Олег ставав дуже товариським і душевним.

- Віктор Леоненко називав вас найбільш жорстким і непрохідним захисником свого часу.

Навіть застосовував особливе прізвисько «убивця».

Коли вперше його почули?.

- Якраз від Леоненка і почув.

Той пенальті, який Авдиш призначив, я ще довго згадував Леоненку.

Особливо на тренуваннях (посміхається).

- Виступи за Динамо у Лізі чемпіонів – окрема історія.

Все розпочалося у кваліфікаційному матчі з Сількеборгом, де ви могли забити.

- Воротар парирував удар зі штрафного перед собою, а я виявився першим на добиванні.

Однак влучив у штангу.

У мене майже не було часу на роздуми – менше секунди.

Навіть не встиг замахнутися – бив з місця.

Може, хтось думає, що Сабо кричав чи розбивав стакани.

- Ще більше драми було у битві зі Спартаком на груповому етапі.

Перед грою розуміли, що на вас чекає?.

- Нас не треба було накачувати.

Коли ми під'їжджали до стадіону, то вже розуміли, що за нас вболіває вся Україна.

На дорозі стояли колони автобусів з усієї країни – я тільки й встигав розглядати номерні знаки.

А коли вийшли на розминку! Стоїш на відстані трьох метрів від партнера, але не чуєш, що він тобі каже.

- Ви поступаєтеся 0:2, йдете на перерву.

Що творилося у роздягальні?.

- Усе зробив Йожеф Сабо, це його величезна заслуга в тому, що Динамо оформило камбек.

Може, хтось подумає, що він кричав чи розбивав стакани… Але такого не було.

Тренер бачить, що ми переживаємо.

В голові тільки одна думка: «Все, нам кінець, хана».

Йожеф Йожефович зайшов і каже: «Ну що, хлопці? Поєдинок ми вже й так програли.

Виходьте і догравайте другий тайм».

Цей психологічний прийом дав результат.

Ми заспокоїлися.

Він випив чаю, поміряв кроками роздягальню, вказав на кілька тактичних моментів.

Ось і все.

- Після перерви усі побачили нове Динамо.

- У нас виросли крила.

Невже ми не зможемо виграти? І кинулися вперед.

- Про що думали, коли Віктор Леоненко оформив дубль, а потім переможний гол забив Сергій Ребров?.

- Відчув, що саме у ту мить я – найщасливіша людина у цілому світі і на планеті (посміхається).

- Коли вдалося заснути після матчу?.

- Святкувати нам особливо не давали.

На 12:00 наступного дня у нас вже була запланована сауна на базі.

Я прийшов додому, ще по телевізорі подивився якісь моменти нашої гри.

Віддав усі сили і емоції, тому заснув без проблем.

Я "кусав" Веа протягом усього матчу.

- У тому ж розіграші вам довелося стримувати нападників іменитих Баварії і ПСЖ.

Папен, Жинола, Веа – проти кого було найскладніше?.

- Сподобався Джордж Веа.

По-перше, своєю культурою.

Я «кусав» його протягом усього матчу.

А він хоч би що – мовчки виконував свою роботу.

Папен, наприклад, кричав на мене, щось йому не подобалося.

Той же Жинола щось французькою розповідав.

А от Веа – абсолютний спокій і сконцентрованість.

- У який момент зрозуміли, що варто залишати Динамо?.

- Згадана нами раніше плеяда молодих захисників все гучніше стукала у двері основи.

З'явилася чимала конкуренція.

Я бачив, що не завжди потрапляю у склад.

Сидіти на лавці – це не для мене.

Хоча жодних образ не було, адже грає сильніший.

Я почав шукати варіанти для продовження кар'єри.

- Такий варіант знайшовся доволі швидко – вас запрошує старий знайомий.

- Леонід Буряк хотів бачити мене і в Одесі.

Вже було легше, адже мене знову кликав головний тренер.

По збірній я знав кількох хлопців, тому додаткової адаптації не потребував.

Інша справа – Ворскла, куди я поїхав після Чорноморця.

Незнайома команда, лише два-три товариші.

Проте я теж швидко з усіма здружився – у команді виступали досвідчені Іван Шарій та Іван Яремчук і ще кілька динамівців.

Та й з Віктором Пожечевським цікаво було працювати.

- Згодом Ворсклу очолив Анатолій Коньков.

- Анатолій Дмитрович – дуже хороша людина.

Чимало уваги він приділяв психології.

Відчувалося, що тренер повністю управляє колективом.

На той час в чемпіонаті України практично ніхто не грав у лінію в обороні.

А Коньков на тренуваннях вже відпрацьовував з нами цю тактику і часто запитував мене, як я розцінюю таку зміну стилю гри в захисті.

Коли зустрічав Анатолія Дмитровича на ліцензуванні в Києві, то тепло спілкувалися.

Цікавий підхід також був у Ігоря Надєїна в Кривбасі, який серйозні речі завжди поєднував з гумором – футболістам легше таким чином сприймати інформацію.

- На початку 2000-их ви зіграли по кілька матчів за Металіст і Кривбас.

Відтак, зібрали солідну колекцію українських провідних команд.

До повного комплекту не вистачало Шахтаря, Дніпра і Карпат.

Ці клуби вас ніколи не запрошували?.

- Варіанти з Києвом і Донецьком виникли майже синхронно.

Я навіть їздив у Шахтар до Валерія Яремченка.

Проте відмовився підписувати контракт.

До речі, запрошували мене також у московський Спартак, у той час, коли туди перебралися Тяпушкін і Тернавський.

- Зараз ви хотіли б змінити певні рішення у своєму футбольному житті?.

- Нічого ідеального не існує.

Безперечно, щось би змінив – завжди є можливість для того щоб покращити ситуацію.

Багато рішень я прийняв нашвидкуруч.

Інколи треба було ретельніше аналізувати.

Часто був занадто довірливим.

Мабуть, не вистачало жорсткості.

На полі з цим було все гаразд, а от у житті не завжди таким був.

- Ви закінчили доволі рано – у 32.

- Я догравав у Севастополі.

Там мені і запропонували розпочати тренерську діяльність.

Я подумав, що варто спробувати.

Слава Богу, ноги і руки в порядку – серйозних травм не отримував.

Хто його знає – можливо, у 33 травмувався б.

Вчасно треба теж вміти піти.

Важливо відчути момент.

Любомир Кузьмяк.

Теги за темою
футбол
Джерело матеріала
loader
loader