Режисерка Світлана Магда: «Українській анімації потрібні круті персонажі, не тільки козаки й котигорошки»

Як підняти анімацію в Україні до європейського рівня, кого з наших авторів варто дивитися і що в голові в людей, які створюють історії з рухомих картинок.

За п’ять років Світлана Магда провела понад 55 майстер-класів з анімації, що, за її підрахунками, охопили більше шести тисяч людей віком від 5 до 80 років. Вона організувала чотири ретроспективи української анімації, створювала анімаційні та соціальні проєкти, робила соціальну й комерційну рекламу, створила 45-хвилинну візуалізацію для театру «Вирій». Світлана має відзнаки міжнародних конкурсів та фестивалів, «UP to 21» (Польща) «Dytiatko International Children's Media Festival» (Україна) «Sydney international Festival of film by children» (Австралія). Також режисерка активно співпрацювала з українськими фестивалями «ART ПИКНИК», «Toon Camp», «KaZka Fest», «Капелюш», «Три Мультидні», «Міжнародний дитячий фестиваль театрального мистецтва "Птах"», «EdCamp Ukraine», «Мульті Дні в Хмельницькому», а в 2018 році на бердянському «РавликФест» була співорганізаторкою та програмною директоркою фестивалю.

 

Світлана викладала анімацію у «Школі кіно та телебачення "Дитятко"», школі-студії «Toon Fox», «Киностудии  Данки», «Academy of Visual Arts Kharkiv», «Geek School», а зараз розробляє курс із анімації для профільної єврейської школи.

За фахом Світлана соціологиня, але соціологією не займалась, бо захопилася… книжками. Пішла працювати до книжкової крамниці, а потім — до друкарні. Працюючи з папером, почала робити фігури різних персонажів з обрізків. А згодом пішла вчитися до Харківського університету мистецтва на режисерку театру ляльок. Знов розчарувалась і пішла шукати роботу в театрі. Так доля поступово вела її до авторської анімації.

— Я просто зрозуміла, що нічого, крім цього, я не хочу робити, — пояснює вона свій вибір професії. — Анімація — це для мене певне сприйняття світу, мовою, якою я говорю. Я можу знімати кіно, але не хочу. Світ анімації побудований на символізмі більшою мірою, ніж інші візуальні мистецтва. 

Нещодавно Світлана завершила свій перший міжнародний проєкт — серіал «Велобог: навчитися безпечно їздити на велосипеді». Створювати анімацію — її робота, але часто Світлані доводилося працювати буквально за ідею.

— Анімація — це дуже дорого, — розповідає Світлана. — Люди в нас цього не знають і не розуміють, тому часто намагаються замовити в мене щось за смішні гроші. «Залишилася ось така сума, до кінця року потрібно зробити хвилинний мультфільм» — а я за цю суму можу їм хіба що логотип оживити. Я працюю з художником-ілюстратором, а ілюстрація — одна ілюстрація — може коштувати до п’ятдесяти доларів. Одна хвилина якісної анімації — щонайменше сорок картинок. У 3D-анімації один персонаж коштує п’ять тисяч доларів. І це навіть не анімація, а створення болванки — сама анімація коштує дорожче, а хороша — в рази дорожча.

Коли я почала цим займатись, то мала ідею-фікс — відроджувати українську анімацію. Я не розуміла, чому цього ніхто не робить. Я довго працювала безкоштовно. Моя праця поверталася досвідом, знайомствами, спілкуванням і просто задоволенням від проведеного часу. Але якщо володіти інструментом і постійно підвищувати майстерність, гроші обов’язково приходять.

— Українську анімацію не назвеш популярною в Україні. Чи це в принципі можливо — зробити в окремій країні популярною свою, а не закордонну анімацію?

— Є приклад Франції: там візуальна культура чудово розвинена, а в анімацію вкладають великі гроші, зокрема бюджетні. Це показник платоспроможності держави, як на мене. Я в захваті від того, що зараз відбувається з румунською анімацією. Вони захопливі повні метри створюють! У Німеччині розвивають анімацію — не рвуться до першості в мальованій анімації, але круто розвивають VR. Дуже інтенсивно розвивається словацька анімація, зокрема завдяки підтримці Євросоюзу. Я з цікавістю за нею стежу, бо це можливий сценарій для української анімації.

В Україні люди щось знають про комерційну анімацію, а про авторську хіба що здогадуються.

— А чим відрізняється комерційний проєкт від авторського?

— Комерційний проєкт — це той, який зрозумілий одразу без напруження, а в авторській анімації потрібно думати, вмикати мозок, він має унікальні техніки виконання.

— Як виправити становище української анімації і зробити її впізнаваною?

— Треба популяризувати освітні можливості, проводити покази. Постійно пояснювати, що таке анімація.

Ось приклад із життя: раз на тиждень я заходжу на «Нову пошту», й мене щоразу питають «а у вас уже встановлений наш додаток?». Мене це зрештою спонукало встановити додаток, хоч він мені й не потрібен. Так має бути і з анімацією. «Ти дивилася цей мультик? А ось цей подивилася? Як тобі цей серіал? Як тобі персонаж?» На кінчику язика повинна ходити анімація — не тільки у таких, як я. Я влаштовувала приватні покази, але це крапля в морі. І то після них я дуже втомлювалась. Але й такі крапельки повинні бути, для цього треба шукати меценатів і можливості. Має бути більше фестивалів — і авторських, і комерційних, куди будуть запрошувати людей, які підніматимуть контексти й рівень, де можна буде зустрітися з однодумцями й відчути, що ти не сама. Зараз важко провести фестиваль наживо, але можна онлайн.

До епідемії я мала задумку створити майстерню. Запросити фахівців проводити лекції — нехай не з України поки що, а з Франції, Німеччини, Польщі та інших країн. Завдяки участі у фестивалях у мене утворилося коло знайомств. Така спільнота потрібна тим, хто починає свій шлях, щоб вони знайшли однодумців, щоби хтось відповів на їхні дурні запитання, які насправді дурними зовсім не є. І той, хто відповідає, був би обізнаною людиною, якій можна довіряти. Ось, наприклад, Олександр Бубнов — він знає, як зробити крутий проєкт, і може розповісти, як це робити. Потрібні люди, які можуть розповідати про анімацію.

Потрібно виховувати культурних журналістів, які можуть розповідати про неї — як це робить, наприклад, російська журналістка і критикиня Діна Годер. Я б думала про створення культурного медіа з наголосом на анімації, яке могло б розкручувати тему, допомагати людям знаходити анімацію, яка особисто їм подобається, й висвітлювати міжнародні фестивалі.

Але й самій анімації потрібні круті персонажі, а не тільки козаки й котигорошки. Не можна постійно юзати одне й те саме, з чого ми вже давно виросли. Ось вам приклад — Ariol, мультиплікаційний віслючок, якого вигадав 1999 року французький ілюстратор. У нього купили права, і вже дванадцять років виходить анімаційний серіал. Люди ростуть на цьому серіалі! А в нас досі кажуть, що нічого кращого за радянських персонажів немає.

— Мультфільми про козаків досі показують в «інтерсіті»…

— Авжеж, їм потрібно було чимось наповнити телевізор. (І вони думають: «Пам’ятаю, мені в дитинстві показували козаків, нехай вони будуть. Напишемо на “Укртелефільм”, нехай нам їх дадуть».) Можливо, це тому, що ліцензований кінопродукт коштує дорого.

Українська культура дуже самобутня. Якщо копнути в історію, то персонажні можливості нашої країни величезні. Просто їх потрібно знати й виокремлювати. Є також багато якісних книжкових видавництв — «А-ба-ба-га-ла-ма-га», «Основи» та інші, а ілюстратори — це найкращі друзі анімації. Як і письменники, які пишуть казки. Історії для кіно в Україні знаходять, і для анімації теж є величезна кількість сюжетів.

— Чи обов’язково ці історії мають бути пов’язані з Україною?

— Якщо ти говориш справжні і щирі речі, вони універсальні — їх зрозуміє людина і в Словаччині, і в Індії, і в Америці. Зараз я маю задумку великого проєкту, і я розмірковую: як зробити, щоб цей проєкт був цікавим в іншій країні, зрозумілий кожній людині.

До речі, вчора я виявила, що немає українського дитячого пластилінового серіалу про космос. Про машинки, циферки, букви є, а про космос немає. Знайшла нішу!

— Чи може держава заплатити за українську анімацію?

— Анімаційний проєкт не описується просто словами — потрібно розробити персонажів, концепт, сценарій. Це дуже дорого — набагато дорожче, ніж проєкт кінофільму, який можна подавати на конкурс.

— Чи перспективний для України жанр документальної анімації? Можливо, висвітлення найдражливіших тем у цьому форматі допомогло би зробити анімацію популярнішою?

— Документальна анімація — це дуже крутий шлях переосмислення проблем. Вона не дає людині занурюватись у страждання, а навпаки — допомагає випливати нагору. Важливо те, як ми реагуємо на події. Можна постійно реагувати драматично, але я за інший шлях — показувати не те, як наш будинок розбомбили, а як люди виросли й виграли завдяки війні. В мене десяток таких історій точно збереться. Я тут бачу величезний потенціал.

— Є також стереотип, що мультики — це для дітей. Що з ним робити?

— Людям потрібно пояснювати, що є анімація для дітей і є анімація для дорослих. Є анімація на дорослі теми, не розрахована на дітей.

— Де зараз українські аніматори можуть обмінятися досвідом?

— В Україні практично ніде. І це дуже складно, бо ти перетворюєшся на людину, яка витріщається в монітор із ранку до ночі в пошуках та знаходячи неперевершені стрічки! Мультфільми роблять звичайні люди, які накопичують досвід, спілкуючись між собою.

Якби не фестиваль «Лінолеум», про українську анімацію взагалі б нічого не знали. Українська студія «Борисфен» довго робила проєкти для французів. Студія мала три філії — у Харкові, Миколаєві та Києві, кожна мала понад 150 працівників. Тобто загалом понад пів тисячі фахівців. Робили мультфільми, серіали… В них є справді крута повнометражка «Lascars» («Диваки»); сюжет там дивний, але весь відмальований в Україні. Якби я не знала, що це зробила студія «Борисфен», то подумала би, що це французький продукт. Але більше цієї студії немає — є якісь залишки під іншими назвами.

— Чи вплинула пандемія на ринок анімації?

— Цей рік для візуального продукту дуже милостивий. Завдяки тому, що люди менше спілкуються, вони можуть більше дивитися. Sony Pictures випустить вісім повнометражних мультфільмів. Аніме виходить кілотоннами!

— Ваш проєкт «Велобог: Навчися безпечно їздити на велосипеді» був реакцією на карантинні реалії?

— Звичайно. Громадський транспорт не ходить, але ти завжди можеш узяти велик і куди-небудь гайнути. Це подорож, спорт, здоров'я, пригоди, це відкритий мозок до сприйняття нової інформації!

Це був мій перший міжнародний проєкт. Його придумали двоє журналістів, які живуть у Кишиневі й мають сайт про велосипедний рух Ciclismul Urban. Вони захотіли зробити соціальний серіал. За півтора місяця ми вже мали три ролики. Організатори розповідали, що такої уваги до їхнього сайту не було ще ніколи: не менше трьох тисяч відвідувачів на день. І це навіть без реклами.

— Які мультфільми варто подивитися кожному, щоб дізнатися про українську анімацію?

— Краще дивитися роботи режисерів, яких не так і багато. Наприклад, Сашка Даниленка.

Варто дивитися анімації Микити Лиськова та Стаса Сантімова з Дніпра — в обох чудові стилі. Мені дуже подобається те, що робить режисерка й художниця Юлія Шалімова.

Цікаві проєкти робить студія «Червоний собака». Щиро радію за проєкт «Віктор Робот». Є  Оксана Курмаз, яка працює у студії «Анімаград». У Марії Федюк фантастичні роботи.

— Що в голові в аніматора?

— Як думає мій персонаж. Це головне секретне питання, яке має бути в голові в аніматора. Бо набагато важливіше, що він думає, ніж що він робить. Думки визначають дії.

Український аніматор також завжди думає, де взяти грошей на проєкт. Хоча ні, я думаю не про гроші, а як цікаво розповісти ідею. Якщо я почую ритм, музику, яка складе всю мою історію, і якщо побачу техніку, в якій хочу це зробити, я загоряюся процесом. Гроші знайдуться, можливості знайдуться, якщо ти знаєш, що ти хочеш зробити.