Сплеску не було, просто перестали їздити в РФ: Вакарчук про розвиток української музики
Сплеску не було, просто перестали їздити в РФ: Вакарчук про розвиток української музики

Сплеску не було, просто перестали їздити в РФ: Вакарчук про розвиток української музики

Українські таланти перестали шукати щастя в Москві, тому складається враження, що після 2014 року в нашій країні стався сплеск у музикантів та артистів.

Так вважає популярний співак, фронтмен гурту Океан Ельзи Святослав Вакарчук. В інтерв’ю Фактам ICTV він розповів, як бачить розвиток української музики, як вона змінювалася протягом останніх 30 років, а також – коли чекати виходу одразу двох нових альбомів від Океану Ельзи. 

– З чого починалася незалежна українська музика у 90-ті?

– Українська незалежна музика, так само, як і держава, почалася раніше, ніж 24 серпня 1991 року.

Я  виділив би кілька складових. Перше – це величезний пласт народної культури, музики, який попри намагання  радянської та російсько-імперської влади, зберігся.

Хоча у нас був спільний радянський простір, безумовно, всі знали хіти Пугачової, Леонтьєва, Ротару, але коли діло доходило до справжніх гулянок, то всі співали українські народні пісні. Це було у генах, у ДНК. Це дуже сильно тримало українську націю. Українська музична творчість була одним із маркерів ідентичності. Навіть більше, ніж мова, якою всі говорили.

Друге – це перший розквіт сучасної української естрадної музики, який стався у 60-70-х роках. Починаючи з Черемшини та Києве мій, і безумовно через тріумф пісень Івасюка, зокрема Червона Рута, через феномен Софії Ротару. Цей сплеск у 60-70-х сформував певні підвалини. Безумовно те, що у багатьох містах України – Львові, Києві, Харкові – ще в 70-х роках почався рок-рух. Зокрема, у Львові був один із перших рок-клубів ще в ті радянські часи. У 80-х з’явилися музиканти, які стали хрещеними сучасної рок-музики. Наприклад, такі гурти, як ВВ у Києві та Брати Гадюкіни у Львові. Вони з’явилися задовго до 91-го, але вони створили цей попит на рок-н-рол українською мовою.

Добре пам’ятаю, як у 89-му я був 14-річним хлопцем, вчився у дев’ятому чи  десятому класі, а нам хтось приніс у школу записану касету з альбомом Братів Гадюкіних Все чьотко. Я не знав ні такого гурту, ні того, що так можна співати, і що українською мовою можна робити рок-н-рол. І як людина, яка у ті часи була фаном The Beatles і Led Zeppelin, просто отетерів. Мені так сподобалося! Я вивчив весь альбом напам’ять разом з неформатною лексикою, при тому, що я не розумів половини того, про що там співається.

Це все були підвалини незалежної української музики, а потім було багато всього. Була Територія А, яка штампувала, звісно, низькопробні, але дуже важливі проекти, які показали, що може бути своя українська масова культура, хоч би якою вона була, але не керована з іншої держави чи столиці.

Потім багато чого було. Потім і ми з’явилися потрошки (посміхається).

Інтерв'ю Святослава Вакарчука – ЕКСКЛЮЗИВ

– Що скажете про фестиваль Червона Рута?

– Так, був ще фестиваль Червона Рута. Я пам’ятаю 89-го було багато перепитій навколо нього. У мене цей фестиваль асоціювався не тільки з позитивними, а й із персонально негативними емоціями. Я дуже сильно образився, що батьки мене не відпустили на цей фестиваль, бо деяких моїх однокласників пустили, і вони вирушили потягом до Чернівців. Я дуже засмутився. Я дивився його на телебаченні, і він справив дуже яскраве враження.

Пам’ятаю, як один із фронтменів тодішнього львівського театру Не журись Василь Жданкін заспівав своїм зичним, напівоперним баритоном гімн України. Пам’ятаю всі ці футболки, сувеніри, які нині називають мерчем. Можливо, це було за підтримки американської та канадської діаспори, які тоді дуже допомагали. Там були прикольні написи. Замість типового радянського Кроком руш там було написано Роком круш.

– Адже часто говорять, що саме Червона Рута була таким собі передвісником незалежності. Тоді все зійшлося: прапори проносили, гімн і музика звучали.

– Зараз складно сказати, що саме було передвісником. Я чітко пам’ятаю ті події, бо мій батько був причетним до великої політики, він був одним із творців тієї незалежності. Він у Москві, як депутат Верховної Ради, відстоював право України на незалежність, і інші речі, зокрема музику, католицьку церкву. Це було все одночасно, тому сказати, що булаякась одна подія – неправильно. Проте не згадати Червону Руту також було б несправедливо.

Було багато подій. І демонстрації у західних регіонах, і шістдесятники, які повернулися з тюрем та заслання, почали активно підіймати інтелігенцію, і книжка батька Василя Івасюка Михайла, яка тоді з’явилася. Це все було не лише на сцені, а й у підвалах. Усі ці гурти, художники, рухи. Це все зріло.

– Під час Помаранчевої революції у 2004-му, під Революції гідності у 2014-му ваші пісні лунали на протестах. Чому тоді було важливо, щоб артисти підтримали протести?

– Я не вважаю, що хтось повинен брати участь у революції тільки тому, що ти відома людина або від твого слова багато чого залежить. Робити це треба лише тоді, коли ти відчуваєш, що тобі є що сказати.

Не можна виходити на сцену, особливо революційну, тільки тому, що сильно просять. Я добре пам’ятаю і 2004-й, і 2014-й, а також нашу позицію. Я тоді сказав, що як громадянин, який на Майдані з першого дня, не хотів би виходити на сцену. Проте потім з’явився момент, що ми сказали собі – це доречно. Це, власне, момент, коли були перші спроби розігнати Майдан, і ми стояли до ранку. Тоді ми зустрілися з колишнім колегою, гітаристом Павлом Гудімовим під сценою. Ми просто обнялися, хоча до цього ми вже довго не працювали разом, ба більше, мали непрості взаємини. Ми вирішили, що важливі речі об’єднують. Власне саме під цим гаслом через чотири дні ми зробили концерт старого складу Океану Ельзи.

Для нас було принциповим, щоб там були не лише люді, які щодня на Майдані. Ми хотіли, щоб туди прийшли і люди, яких зігнали на Європейську площу на так званий антимайдан. Ми розуміли, що вони – жертви обставин. Ми розуміли, що і серед них є шанувальники нашої музики. Ми хотіли об’єднати їх. І це вдалося. Я пам’ятаю, всі коменданти Майдану на це погодилися. Тоді для них обладнали захищений майданчик біля Жовтневого палацу. Кілька тисяч людей начебто з іншими політичними поглядами прийшли туди, і цей концерт назвали Важливі речі об’єднують.

Я вважаю, що музика може іноді пробити ті стіни, які не пробивають політики. Проте, як і будь-який чудодійний засіб, він діє недовго, якщо не підкріплювати його щоденною тяжкою роботою.

Я не люблю філософствувати на тему, що це було. Я просто пам’ятаю відчуття, що люди тягнуться за щирою енергією. Смію заявити, що ми завжди були щирими, і та енергія, яку ми давали була чистою в якомусь сенсі. Ми на сцені жодного разу не грали ролей.

Проте на Майдані було багато класної музики. Океан Ельзи – це лише один з багатьох. Було багато і пісень, і артистів, і гуртів, які виступали, надихали, чия музику лунала. Можливо, завдяки нашому імені, популярності так сталося, що ми були на перших шпальтах.

– Об’єднання гурту – це результат тих подій чи випадковість?

– Коли з Павлом зустрілися о 6-й чи о 7-й ранку на Майдані, то зрозуміли, що ми там разом стояли всю ніч, захищали нашу незалежність. Ми в буквальному сенсі обнялися, хоча на той момент вже близько 10 років не грали разом. У нас були непрості стосунки, ми складно розходилися. Сказати, що ми були друзями, – це було б великим перебільшенням. Проте у той самий день знову стали друзями, бо зрозуміли, що всі ці особисті та кар’єрні справи – дрібниці, якщо порівнювати з тою великою справою, яку ми робимо разом.

У той самий день, це була чи то інтуїція, чи то він мене побачив на Майдані, але мені з Франції зателефонував Юра Хусточка – наш бас-гітарист. Водночас він не знав, що ми з Пашею зустрілися. Зателефонував і запитав, що він може зробити, бо бачив, що саме відбувається. Наша зустріч та його дзвінок якось склалися. Наступного дня я зателефонував і запропонував: Зробімо концерт. Буквально за три дні ми все організували. На маленькій сцені, з апаратурою, на якій ми вже років 20 не виступали, в холоді -20°C, але це був один з найкращих моїх концертів за все життя.

– Адже у гурту потім були стадіонні концерти, теж дуже важливі.

– Я дуже це ціную. Я дуже вдячний людям, що ми змогли стати такою точкою об’єднання.

Хто приходить на концерти? Адже всі пісні українською, а на концерти приходять як україномовні, так і російськомовні люди.

Знаєте, ми багато разів бачили, що українська мова об’єднує та надихає тих людей, які, здавалося б, далекі не те щоб від української мови, а від України як такої. Ми свого часу і до тепер від’їздили від Далекого Сходу до Далекого Заходу, від Тихого океану до Тихого океану. І хоч би де ми виступали, отримували велику кількість прихильників, які співали з нами разом українською мовою.

Я завжди говорив, що перша фан-зона зовні дуже схожа. Часом змінюються риси обличчя,залежно від того, де ти виступаєш, а також змінюється акцент у твоїх піснях. В Україні пісні співають без акценту, а в інших країнах з різними акцентами. А більше нічого не змінюється. Тому ми звикли, що наша музика об’єднує, але той масштаб, з яким це все було з 2014 року, дуже надихав.

Я пам’ятаю, що у нас була дилема, чи треба в червні 2014 року, коли вже фактично почалася гаряча фаза війни, робити концерти. Ми думали, можливо, це все варто перенести, бо почалися смерті, кроваві події.

Проте в якийсь момент ми зрозуміли, що людям буде гірше, якщо концерти скасувати. Тому що ніхто не сприймав концерти Океану Ельзи як розвагу. Зрештою, ми досі це не сприймаємо як розвагу. Буває таке, що ми можемо подуріти на концертах або зробити якийсь перфоманс. Але наші пісні вони скоріше про натхнення, інспірацію, ніж про розваги у чистому вигляді. Тому ми не побоялися і поїхали у цей тур, і правильно зробили.

Я пам’ятаю, що людям потрібно було просто фізично постояти поруч одне з одним і відчути плече брата чи сестри у такий тяжкий момент. Це відбувалося скрізь – від Харкова до Львова. Ба більше, у південно-східних містах ця енергетика здавалася більшою. Не тому що вони там більші фани, а тому що для них це був ковток свіжого повітря у той момент, коли їм було страшно, бо це все відбувалося дуже близько.

– Коли відбулися значні метаморфози в музиці? Коли ви це відчули? Чи сприяла цьому революція? Адже останні роки стало модним творити українське.

– Це не просте запитання. Я не відповім вам однозначно, бо все-таки оцінювати мистецтво з соціально-політичного боку – невдячна або марна справа.

Мистецтво завжди ірраціональне. В його основі лежить індивідуальний людський характер. Тому сказати, що революція створила бум якісної музики, було б неправильно. Це було одним із поштовхів, коли, можливо, велика кількість музикантів, які до того часу так чи інакше були орієнтовані на великий російський ринок, почали шукати себе на Заході чи в Україні. Можливо, з цим пов’язана велика кількість талановитих проектів.

Читайте
Гурт Океан Ельзи виступив на сцені Atlas Weekend

Адже перші 20 років української незалежності значна кількість наших талантів сприймала себе частиною великого пострадянського простору.

І їхні головні зусилля були спрямовані на те, щоб напряму закріпитися у Москві. Просто цього стало менше. Можливо, з цим пов’язана нова хвиля талантів. Їх не стало менше чи більше, вони просто почали залишатися в Україні. Але я  не хотів би, щоб ми цим так сильно хизувалися, бо у часи інтернету та відкритого суспільства просто показати по ТБ і залишатися популярними у межах кордону своєї держави – недостатньо. Завжди є той, хто дихає тобі у спину. Завжди є нова молодь, якій однаково, з якої країни виконавець. Вони просто вмикають і слухають. Вони можуть не знати імен виконавців, а просто слухають окремі пісні. Це зовсім інший світ сьогодні.

Не варто думати, що ми щось 100% завоювали. Потрібно щодня працювати та вдосконалюватись, і робити так, щоб йти у ногу з часом, щоб і молодим, і дорослим людям було цікаво. Щоб це було те саме повітря, яким усі дихають, а це непросте завдання і для молодих, і для досвідчених музикантів.

– Нині навіть за кордоном часто можна почути українські пісні.

– Таке було і раніше, просто менше. Ще на початку 2000-х люди розповідали мені, що вони чули наші пісні у Вільнюсі, в Дубаї, в Брюсселі. Зараз цього стало набагато більше, і слава Богу.

Це не тільки в музиці. Зверніть увагу, як багато стало українських товарів на полицях, одягу, в якому ми ходимо щодня, як багато стало стартапів цікавих. Загалом нація розвивається та росте. Дивуватися тому, що наша 46-мілльйонна нація тільки зараз почала відчувати своє? Я сказав би, що варто сумувати, чому так пізно.

Інтерв'ю Святослава Вакарчука – ЕКСКЛЮЗИВ

– У чому сила української пісні, що вона може дати нашому народу?

– Давайте не будемо розділяти. Тому що українська нація загалом дуже пісенна. Є більш пісенні нації, а є менш. У всіх є творчість, проте українці вивели пісню в якийсь інший арсенал, так само, як ірландці, для яких пісня – це все. Я думаю, що пісня об’єднує, тому не дивно, що стільки українських талантів завойовують світ. У багатьох інших націй є набагато більше можливостей для цього, але наші пісні все одно пробиваються.

Це закладено в нашому ДНК. Я думаю, це головний висновок. Тобто, хоч би що робили різні імперії, вороги, все одно воно пробиватиметься як трава через асфальт. Важливо зараз, щоби ми перестали, нарешті, дивитися на це крізь пальці. Не хочеться, щоб трава пробивалась через асфальт, а хочеться плекати клумби, парки.

Я думаю, що сила нашої пісні в самих українцях та їхній душі. Ще Гоголь писав, що вона загадкова, містична та романтична. От така вона і є – українська музика.

– Які ваші плани на найближчі роки?

Плануємо ми на довго, але як воно буде, ніхто не знає. Проте в найближчі три роки у нас у планах випуск двох альбомів. Новий альбом Океану Ельзи вийде навесні, а також плануємо випустити платівку-сюрприз восени.

Потім ми плануємо великий тур як українськими містами, так і закордонними. Це у нас займе, як завжди, два роки. Ну, а далі, ми так чи інакше вже будемо думати, як відсвяткувати 30-річчя гурту Океан Ельзи. Якщо для нації це звучить гордо, то для гурту це звучить страшно, що нам так багато років. Проте The Rolling Stones наступного року 60 років виповнюється. Тому, я думаю, нам є ще куди рухатись (сміється).

Читайте
Як Україна плакала та шуміла на весь світ: топ-30 пісень часів незалежності
Теги за темою
музика Святослав Вакарчук
Джерело матеріала
loader
loader