День захисників та захисниць України: ексклюзивне інтерв’ю з захисницею Донбасу
День захисників та захисниць України: ексклюзивне інтерв’ю з захисницею Донбасу

День захисників та захисниць України: ексклюзивне інтерв’ю з захисницею Донбасу

У 2014 році в нашому календарі з’явилося нове державне свято – День захисників України. А цьогоріч до офіційної назви додалося ще й захисниць.

Цей фемінітив у війську сприйняли неоднозначно, мовляв, не за статутом. Але це радше нагадування для цивільних.

14 жовтня – це не про шкарпетки, дезодоранти і шоколадні пістолети. Це не свято усіх чоловіків та хлопчиків. 14 жовтня – це не 23 лютого за новим стилем.

Це можливість згадати воїнів, які не повернулися з російсько-української війни, та подякувати бійцям, які восьмий рік поспіль тримають оборону на східному фронті. У підрозділах, що стоять на передовій, служить чимало жінок. З однією з них просто на лінії вогню поспілкувалися Факти.

Ольга просить не називати її сержанткою. Вважає, що фемінітиви недоречні у військових званнях та посадах, і  посилається на статут Збройних сил України. Так починається наше знайомство з військовослужбовцем 24-ї бригади імені короля Данила.

День захисників та захисниць: як живуть жінки на війні

Дівчина спілкується українською із вкрапленням галицького діалекту. Навіть важко повірити, що до 2014 року вона жодного разу не була в Україні. Про своє, тепер вже колишнє, російське громадянство Оля згадує неохоче.

– Народилася в Челябінську і цього досить. Я не спілкуюся з родичами, з мамою – дуже рідко. Про погоду, про природу і все, – каже Оля.

Оля не перейнялася вірою в “Кримнаш” та “бендер”, про яких безперестанку торочила російська пропаганда, і одного дня взяла квиток в один кінець. За 2 500 км розпочалося її нове життя.

Пройшла військові навчання, пішла на фронт у складі добровольчого батальйону, потім волонтерила медиком, далі знову добробат і зрештою – служба за контрактом.

Читайте
День захисників і захисниць: чому це не день чоловіків і кого варто вітати

Російського громадянства дівчина зреклася. Українське, через бюрократичну тяганину, отримала тільки 2017-го, на той час вже два роки воювала на передовій. Питання про фронтовий стаж застає її зненацька, загинає пальці.

– Сім. Сім років. Я оце тільки нині порахувала. Що мене тут тримає? Не знаю. Виконання обов’язку свого. Ти тут потрібен, ти знаєш, що ти тут робиш, для чого. А що буде, якщо ми всі встанемо і підемо? Ніхто крім нас. (сміється) Ми, звісно, не десантники, але дійсно, ніхто крім нас. Є молоді хлопці, яких треба вчити.

Вони приходять не за гроші, не за пільги, не за УБД. Він каже: Я чекав, поки мені 18 років стукне, щоб піти в армію, бо я дуже цього хотів. І він тебе слухає, тебе сприймає і в тебе вчиться. Я не буду казати пафосних слів про перемогу, про вихід на кордони. Може, я зараз скажу як військовий-контрактник – буде наказ, підемо вперед. Поки є наказ тримати те, що ми маємо, і не втратити це.

Від нашої останньої розмови рік тому, Оля помітно підтягнула українську. Каже, допомогло щоденне спілкування з побратимами.

– У нас російськомовних дуже мало в бригаді, всі спілкуються українською, ти переймаєш. Я розумію, що в мене недосконала українська мова, що в мене є суржик, в мене проскакують російські слова, але якщо я не буду спілкуватися, в мене не буде практики. А щоб почати говорити, треба говорити.

Найпростіше починати говорити з людьми, які тебе не знають – продавці у магазинах, щось купити, щось запитати в перехожого. Можна пісні співати. (сміється) Співаєш собі, і все нормально.

Коли торкаємося гендерного питання, Оля, здається, може говорити годинами. Помітно, що її ця тема зачіпає.

– Жінка не має бути баластом свого підрозділу. Вона має бути бойовою одиницею. Всі борються за гендерну рівність. Але рівні права – це рівні обов’язки. І про це деякі жінки часто забувають, вилазять на голову, коли їм те дозволяється. Якщо жінка каже, що вона займає бойову посаду, що вона воює, працює, просто подивіться на її руки. Руки все скажуть, – зізнається жіка.

В цей момент Оля показує свої пальці. Помітно, що манікюром не надто переймається.

– То це я вже руки помила. Мозольки вже майже зійшли, бо ми вже все викопали. Нема в мене тут косметики, вона мені тут не потрібна. В цивільному житті я можу і нафарбуватись, можу і підбори взути. В мене є сукня. Але то має бути доречно.

Треба себе удосконалювати морально, фізично, не робити так, щоб весь підрозділ тобою опікувався. Щонайменше, почати з того, що свої речі носити самій. Жінка в селі копає город. Чому вона не може копати окоп? Це те ж саме, тільки вниз. Якщо нам треба помитись, ми всі пішли наносили собі води. Нема такого, що наносіть мені води, я хочу помитись.

Якщо екіпаж БМП, наприклад “двійки”, заряджає повний боєкомплект – це 500 снарядів, на хвилиночку. Величезна така стрічка, її буває що на “беху” заносять по 6-8 людей. Жінка не повинна стояти осторонь, вона має взяти і донести.

Прийнято вважати, що жінкам-військовослужбовцям найскладніше на війні призвичаїтися до спартанських умов. Але Оля каже, що від фронтового побуту дискомфорту не відчуває. Найбільше їй не подобається тиша.

– День, два, три буває тиші. На посту особливо це дуже складно. Там щось робиться – чути техніку, собачий гавкіт. Розумієш, що вони нікуди не поділись, вони там є, вони щось готують. Але жодного пострілу. Чекати. Чого чекати?

Найбільший страх Олі, зізнається, лежати овочем:

– Ти можеш бути “двохсотим” (убитим), “трьохсотим” (пораненим) у будь-який момент. Якщо бути лежачим, який все усвідомлює, але нічого не може зробити, то краще так не жити. Тут одразу зазначу, що я дуже поважаю тих людей, які стають на ноги, працюють, займаються спортом, з ампутаціями повертаються в армію, вони красунчики, це безмежна повага.

– За сім років війни в тебе, безумовно, було безліч моментів, коли здавалося, що це вже все, кінець. Який епізод згадується найяскравіше?

– Сидиш у підвалі, де колись зберігали закрутки, і розумієш, що прихід все ближче, ближче. Або наступний твій, або ще один і точно влучить у цей бліндаж. А там купа людей. Нема куди бігти, нема де ховатись.

Просто сидиш, чекаєш і думаєш, влучить чи не влучить. Постійно всі курять. Там у тому підвалі можна було сокиру вішати, так було накурено. З-поміж нас ще є такі люди, які пам’ятають обстріли по півночі. Перезарядка 20 хвилин, потім знову півночі. Коли село стирають з лиця землі. Нема часу думати про щось.

Ти знаєш, що треба почистити зброю, зарядити БК (боєкомлект, – Ред.), попросити, щоб підвезли ще трохи, і поспати. Все, більше тебе нічого не цікавило.

– Як будете святкувати День захисника і, вперше цього року, захисниці?

– Кава, тортик і все. Міша щось смачне може зварити. Навіть ті, хто святкує, один момент – і всі на бойових постах. Особливо до 14 жовтня ми будемо чекати, що нас привітає наш опонент (киває на ворожі позиції). Кулемети будуть заряджені, зброя буде почищена, будемо чекати свята. Свята адекватної відповіді (сміється).

– Ви, мабуть, знаєте, що 14 жовтня у деяких школах прийнято вітати хлопчиків чашками, дезодорантами, шоколадними пістолетами тощо. Хтось ще чоловіків усіх без винятку може вітати. Як ви до цього ставитеся? Вас це зачіпає?

– Ми тут дуже того не помічаємо. Читаю в Facebook, як у батьківських чатах сваряться. Це дійсно неправильно. Це пережиток радянщини. Те, що наближає нас до нашого ворога. У них є така традиція – 23 лютого вітати всіх, від “дєдов” до отих малих “майбутніх захисників”. Від цього треба позбутися, як від свята 8 березня.

– Головне, щоб люди там, на “гражданці”, не здавалися, щоб вони відстоювали свої ідеї, цінності. Так само, як українська мова в школах. Я вчора читала, вчителька змушувала дитину говорити російською мовою. Дитина пішла до батьків, вони її підтримали. Це важливо – не здаватися. Я  розумію, це меншість. Але меншість переважно рухає цей світ, – каже Оля.

Читайте
До Дня захисників та захисниць понад 30 тис. киян отримають допомогу: хто і скільки
Теги за темою
Війна на Донбасі
Джерело матеріала
loader