Життєві історії: невідомість лякала найбільше

Не можна сказати, що Надія любила самотність. Її більше приваблювали посиденьки у колі друзів, спілкування з рідними людьми. Однак обставини спонукали до того, що вона останнім часом шукала спокою в усамітненні.

Розрада… на дні чарки

Майже щовечора Надія навідувалася до сусіднього бару. Повертаючись втомлена з роботи, вона не поспішала додому, а сідала за крайній столик, замовляла кухоль пінистого пива. Насправді ж пива не любила, але треба було якось вбити довгий самотній вечір! Постійні відвідувачі – місцева алкашня, а якщо часом і опиниться тут нормальний чоловік, то майже завжди в компанії власної жінки. Тому Надії нечасто щастило підчепити гарного коханця. Але хіба це було їй потрібно?

Сиділа у барі, доки в очах не починали розпливатись обриси навколишніх предметів, а обличчя не перетворювались на білі плями. З однією з тих плям поверталась додому. Щоразу з іншою. Мабуть, неважливо, аби не сама…

Надя любила свою велику трикімнатну квартиру. Тут вона народилась, тут промайнуло щасливе дитинство. З цієї квартири виходила вона у весільній сукні, а щасливий наречений підхопив на руки і повіз у білому кабріолеті – до Палацу шлюбів.

Тато тоді ще жартував: «Сашко, ти добре подумав? Куди ж ти так поспішаєш? Тікай, доки не пізно!» В цій квартирі робив свої перші кроки її син – Сашко-молодший, коли Надя пішла від чоловіка. Батьки підтримували її, брат Коля, молодший на два роки, завжди був найкращим другом, спільником у дитячих розвагах, вірним «зброєносцем» і повіреним усіх Надійчиних таємниць.

Надія боялася сама повертатись додому. Коли приходила твереза (а це було дуже рідко!), сідала за стіл у залі і дивилась в очі своїм рідним. Вони ніколи її не засуджували, усміхались тепло і все розуміли. Проте вона не могла змиритись, дивилась на портрети батька, матері і брата, перев’язані чорними стрічками, і питала крізь сльози: «Чому? Чому ви всі мене залишили? Хто дасть відповідь?».

Першим пішов тато. В прямому сенсі – пішов і не повернувся. Тіло знайшли через місяць, за міліцейським протоколом – «загинув за нез’ясованих обставин»… Мама не витримала татової смерті, тихо згасла на Надійчиних руках… А ще через деякий час у Москві на заробітках помер Микола, двометровий красень-здоровань, теж з невідомої причини. Ці «невідомі причини» лякали найбільше! Може, і вона невдовзі помре?..

Син уже давно живе у бабусі, батькової матері. Інколи навідується додому, коли точно знає, що Надя твереза і вдома сама. Сашко вже дорослий, навіть занадто як на свої 15 років, розуміє її і не засуджує, але й жити з матір’ю не бажає. Нема до кого поспішати з роботи, нікому готувати їсти, ніхто не розрадить, не змусить повернутись до сьогодення… Одна тітка Ніна, татова сестра, інколи навідуючись, казала Надійці: «Та прибери ти свій «мавзолей»! Не можна жити серед портретів небіжчиків. Думай не про минуле, а про майбутнє!» Проте й вона не сміла познімати і сховати портрети у чорних рамах, наштовхуючись на німий протест згорьованої племінниці.

На тітчині слова Надійка лише гірко посміхалась. В минулому залишились любов і щастя, тепло і радість… Попереду вже нічого доброго не чекає.

Нове життя відкрило очі

Дивно таке чути від 33-річної жінки. Та ніхто й не чув. Надія намагалась про це не думати. Взагалі – не думати ні про що… Так легше… І коли одного дня з’ясувалось, що вона вагітна, не замислюючись ні на мить, вирішила народжувати. Одразу з’явилося безліч порадників. Одні співчували, інші підсміювались, лиш в одному були спільні: «Не треба тобі цієї дитини! Та й від кого вона?» «Хіба важливо, від кого? Моя!» – вперше за останні роки сміялась Надя. Була впевнена, що роститиме дочку чи сина сама, бо батьком її ще ненародженої дитини був 22-річний хлопець Вадим, кудлатий «рокер», закоханий винятково в «Арію» і свій мотоцикл. Надія була вдячна юнакові і нічого від нього не чекала.

Як не дивно, Вадим нічого не мав проти батьківства, всі дев’ять місяців підтримував Надю, хоч про одруження мови не було ніколи. Надія дуже змінилась: кинула курити, почала слідкувати за здоров’ям, читала тільки добрі книжки з гарним фіналом. Але все одно не поспішала додому…

Чи кохала вона Вадима? Мабуть, ні. Ставилась до нього з ніжністю, як до дитини, проте не думала про нього, як про супутника життя.

Останні тижні перед пологами Надійці було зле: нирки почали відмовляти, та й взагалі почувалась жахливо. Вночі вона не могла примусити себе заплющити очі, довго лежала у холодному ліжку, а потім, загорнувшись у ковдру, залазила з ногами на диван у великій кімнаті і тупо сиділа до ранку в оточенні портретів з чорними стрічками.

Врізка: Одиноке серце, зігріте коханою людиною, спроможне творити дива перевтілення

Вадим якось швидко збагнув, що з Надією щось коїться. Не розпитував, не посилав до лікарні – просто поселився у неї. Не питаючи дозволу, приїхав з невеликою сумкою найнеобхідніших речей. Надя навіть не одразу зрозуміла, що до чого, бо ж хлопець щодня після роботи відвідував її, привозив фрукти, інші продукти (вона спочатку протестувала, а потім змирилась: хлопчик хоче погратися у доросле життя, то й нехай). І тільки коли, вже виходячи з ванної, побачила чужу зубну щітку поряд зі своєю, Надя почала розуміти, що Вадим сьогодні додому не збирається. Цього ще бракувало! Щоб його матуся телефонувала і сварилась? Рішуче направилась до кімнати і… застигла: Вадим, весело мугикаючи, мив підлогу.

– Що ти робиш? – тільки і спромоглась запитати.

– Хіба не бачиш? Підлогу мию. В квартирі, де скоро з’явиться маленька дитина, має бути ідеальна чистота.

З цим важко було не погодитись…

Постелила йому в маленькій кімнаті. Вадим не заперечував. Поклав до шафи принесений одяг.

– Ти що, надовго? – знову здивувалась Надя.

– Назавжди. Якщо ти не проти…

– Проти! Що ти собі думаєш? Ти ж…

Та Вадим не дав договорити:

– Не хвилюйся, тобі ж не можна. Все буде так, як ти захочеш…

Цієї ночі Надійка вперше заснула спокійно, почуваючись захищеною і щасливою у міцних і ніжних обіймах коханого чоловіка…

Надя була дуже вдячна Вадиму, відчувала, що він стає щодалі необхіднішим – і боялась цього. Знала, що невдовзі він піде, бо ж вона йому не пара. Він заслуговує на кращу жінку. Починала розмову, та він не хотів і слухати:

«Ти зараз не здатна думати і приймати рішення. Ні про що не хвилюйся! Все буде добре!»

Думала не руйнувати життя юнакові

Надія вірила. Так, все буде добре. Але без нього. Вона не руйнуватиме йому життя. Тому й не сприймала Вадима як майбутнього чоловіка. Навіть тоді, коли запропонував одружитись, вона відмовила; і коли випадково побачила в його портмоне свою фотокартку; коли у «швидкій», що везла її у пологовий будинок, Вадим не випускав Надійчину руку і все твердив, що кохає; і коли сперечався з лікарем, який не дозволив бути присутнім на пологах, бо – не чоловік!.. Ну і що, що не узаконений чоловік, але дитина від нього і він любить матір свого первістка.

Медсестри перешіптувались за Надиною спиною, а сусідки по палаті трохи заздрили.  Вадим щодня передавав квіти, фрукти, а у день виписки його друзі-байкери влаштували справжній парад на честь новонародженого Сергія Вадимовича. Такого невеличка лікарня ще не пам’ятала. Десь у душі Надія пишалася цим, але сумніви не покидали її до останнього.

І тільки переступивши поріг своєї затишної квартири, Надя зрозуміла, що Вадим в її житті – надовго. За п’ять днів її відсутності він встиг перетворити маленьку кімнату в неймовірну дитячу: барвисті шпалери, дитяче ліжечко з балдахіном, нові меблі і безліч іграшок! І їхнє фото на пів стіни. «Це щоб Сергійко завжди бачив тата і маму, – пояснив Вадим. – Гадаю, ти ж не будеш заперечувати, кохана»?

А потім були врочисті народини і хрестини, знайомство з далекими і близькими родичами, щасливі усмішки її Сашка – і все так природно, невимушено й щиро, що Надя якось враз забула про свій твердий намір не закохуватись у значно молодшого від неї Вадима…

Відтоді минули три роки. Вадим і Надя за цей час офіційно одружилися. У Сергійка з’явився молодший братик Володя. Але Вадим часто жартує: «В нашій родині четверо чоловіків! І для компанії потрібна дівчинка»!

Їхня квартира з народженням Сергійка і приходом Вадима наповнилася коханням і дитячим сміхом, теплом, радістю і щастям. Ніщо й не нагадує той колишній сумний «мавзолей». Звичайно, пам’ять про рідних залишається у Надиному серці. Та вона відчуває, що батьки і брат дивляться на неї з неба і радіють…

Та й чи може бути інакше, якщо Надія стала зовсім іншою людиною: люблячою дружиною і матір’ю та неперевершеною хазяйкою.

Адріан САК