Як американська повія зробила Наталію Ужвій зіркою театру Леся Курбаса
Як американська повія зробила Наталію Ужвій зіркою театру Леся Курбаса

Як американська повія зробила Наталію Ужвій зіркою театру Леся Курбаса

29 липня, у цей день – 36 років з дня відходу в інший світ Наталії Михайлівни УЖВІЙ (1898-1986), видатної української актриси, що була зіркою в театрах Леся Курбаса та Гната Юри, а також була статусно та майже офіційно першою українською радянською актрисою, починаючи десь так з 1936 року, коли вона переїхала з Харкова у Київ.

Історичний вітер не завжди був теплим до Наталії Михайлівни Ужвій, були й холодні пориви колючого вітру, коли вона втратила своїх рідних у м'ясорубці сталінських репресій, або коли їй самій вже у середині 1980-х дорікали ролями радянських колгоспниць у п'єсах Корнійчука, дорікали також у колективній співучасті стосовно погрому харківського театру «Березіль», коли штат акторів-березільців більшовики використовували як маріонеток у справі колективних листів та колективних зборів з метою цькування та шельмування геніального режисера Леся Курбаса.

Це й окрема тема, і окрема драма (точніше трагедія).

Про життя та творчість Ужвій мені довелося у різний час писати чимало і в різних жанрах (є навіть сценарій документального фільму про актрису під назвою «Остання жертва»: дякую пані Тамарі Бойко, що у свій час знайшла сили й можливості зробити це кіно для телеканалу «Культура»).

Здається, майже все знав про Н.

Ужвій, перебираючи протягом тривалого часу її архіви.

І от раптом, днями, натрапляю у» Фейсбук» на пост пані Yaryna Tsymbal, яка з невідомих архівних скринь дістає вирізку зі старої радянської газети – фото Наталії Ужвій у ролі Седі з вистави «Березолю» «Седі» за твором С.

Моема та Дж.

І до фото ще й захоплено-емоційна цитата з Миколи Хвильового, який пише про березільську виставу: «Вчора в» Седі» безумствувала Ужвій і» Березіль» давав ілюзію екзотичної зливи».

До чого тут злива? До того, що «Злива» – друга назва вистави «Седі».

У самого Сомерсета Моема в українських перекладах його оповідання ще має назву «Дощ».

Перекладачем тексту Моема українською мовою для вистави «Березолю» був один з геніїв тодішнього українського харківського Ренесансу – Майк Йогансен.

Що ще відомо про виставу «Седі» в «Березолі» ? Режисер – Валерій Інкіжинов.

Режлаборанти: Ганна Бегічева, Володимир Скляренко.

Сценографія – Вадим Меллер.

Композитор – Пилип Козицький.

Прем'єра – 23 листопада 1926 року.

Того ж таки 1926 року молода Ужвій, котра щойно переїхала з Одеси до Харкова, виступила й у першій виставі «Березолю» вже його офіційного харківського періоду.

То була вистава «Золоте черево» за твором Ф.

Кроммелінка про такого собі одержимого Гермідаса, що зжер 150 золотих монет, а потім не знав що робити зі скарбом у своїм роздутім золотім череві.

Ужвій грала там головну жіночу роль – Фруманс.

Як пізніше писала сама актриса, вона до кінця так і не зрозуміла про що і для чого була ця вистава вкупі з її героїнею у фарсовому сюжеті Кроммелінка.

Загалом, мало хто з митців та глядачів зрозумів складну жанрову природу першої вистави Курбаса і Меллера на старті харківського періоду «Березолю»: примхливе поєднання фарсу, памфлету і «комедії характерів».

Сам Лесь Степанович знав про несприйняття свого харківського режисерського дебюту і згодом писав в одному з мистецьких видань, що постановка була не готова до випуску з різних творчих та технічних причин, але вирішили нічого не відкладати й випускати нову виставу, щоб у репертуарі «Березолю» в його перший харківський сезон була все-таки прем'єра, а не повтори старого репертуару.

Буквально через місяць після суперечливої прем'єри «Березолю» за Кроммелінком (у жовтні), вже у листопаді «Березіль» відразу бере нову постановку «на Ужвій» за оповіданням англійського денді, романіста, сибарита і маньєриста Сомерсета Моема «Дощ» (»Злива»), вистава отримує в афіші свою назву від імені героїні – Седі, американської повії Седі Томпсон.

Суть драматургічного конфлікту «Седі» у тому, що лицемірний пастор-місіонер Девідсон (Іван Мар'яненко) одержимий хіттю до загадкової вродливої дівчини з пониженою соціальною відповідальністю(як сказали б про таку зараз) на ймення Седі.

Пастор Девідсон, бідний, роздвоюється поміж своєю місією суворо засуджувати жінку за гріхи та намагаючись «реформувати» спосіб життя повії на тихоокеанському острові, а з іншого боку, власна хіть примушує руку пастора тягнутися до Седі, аби помацати її груди.

Пастор ставить собі за мету повернути американську повію до благочестивого доброчинного життя, а насправді зберегти цю кралю для себе, щоб не ділити її з іншими чоловіками.

Здається, в якийсь момент Седі навіть готова до життя благочестивої діви.

Але то тільки її гра.

Бо знову і знову звабливий жіночий сміх Седі зводить з розуму усіх чоловіків на тихоокеанському острові.

Пастор не в змозі пережити фіаско.

І згодом його знаходять з перерізаним горлом (самогубець скористався бритвою), а Седі, тим часом продовжує сміятися своїм дзвінким принадним сміхом.

Такий імпортний пікантний сюжет видавався екзотикою та викликом в репертуарній афіші радянської театральної України, особливо на фоні прісних пропагандистських агіток Івана Микитенка («Дівчата нашої країни» або «Кадри»).

Курбас ризикнув взяти в репертуар «Березолю» саме такий «буржуазний» матеріал.

І не прогадав.

«Березіль» міг би грати свою «Седі» на аншлагах відразу декілька місяців поспіль без вихідних:касовий успіх був неймовірний.

Але часто грати таку роль в актриси не стало б сил.

Кожна вистава вимагала максимум емоційних та психологічних витрат.

Бо її Седі не була сценічною карикатурою на американську повію з імперіалістичного Заходу, а була живою людиною, відкритою раною, образом, що примушував зачаровано слідкувати в залі за цією Седі й чоловіків, і жінок, усіх.

Усі відмітили, як майстерно, майже геніально, актриса Ужвій у ролі Седі володіє різкими змінами-перепадами настроїв своєї героїні – він тихої печалі до несамовито агресії, від ліричних обертонів до трагедійного звучання цієї ж головної ролі.

Усіх зачаровував сміх Ужвій у ролі Седі.

Вона могла сміятися дзвінким звабливим голосом жінки, що пантрує на свою жертву-чоловіка, а подекуди її сміх нагадував голос ієрихонської труби.

І все це в одній ролі, в одній виставі.

Ось що писав про Седі-Ужвій видатний український театральний критик початку 20 століття П.

Рулін: «Прекрасна статура, гнучка і виразиста, а насамперед багатий на різноманітні модуляції її голос – все це висуває акторку на одне з перших місць у «Березілі».

Про роль Седі захоплено писали і Юрій Смолич, і інші літератори буремного творчого Харкова 1920-х років.

Весь мистецький Харків тоді обговорював Седі-Ужвій і ходили на цю «Седі», як на роботу.

Не дивно, що Ужвій миттєво підкорила серце навіть такого норовливого харківського генія, як Михайль Семенко (того ж таки 1926 року Семенко та Ужвій одружилися і 1928 року у них народився син Михась, який успадкує від батька його поетичний талант, а від матері любов до театру, до драматургії, ще дитиною Михась писав п'єси про класову боротьбу та кохання).

У ролі Седі, повторюся, молода Н.

Ужвій грала не тему розвінчання імперіалістичного міфу про тяжку долю бідної американської жінки, як це намагалися тоді подавати офіційні комуністичні харківські газети, а грала вона, навіть судячи з фото, якусь свою загадкову варіацію на тему американської жінки-вамп, героїні німого голлівудського кіно, у якому сяяли у той час такі загадкові зірки, як Мері Пікфорд, Пола Негрі, Мей Уест, Джоан Кроуфорд та інші кінодіви американського кіноекрана початку 20 ст.

Роль Седі, американської повії з манерами голлівудські зірки, миттєво зробила саму Наталію Ужвій першою театральною зіркою харківського художнього Монпарнасу 1920/30-х років.

І якщо деякі сучасні хейтери Ужвій у розмові зі мною інколи намагаються говорити, буцім акторський талант актриси занадто перебільшували у радянські часи, я завжди маю залізні аргументи.

У Леся Курбаса Ужвій одна-однісінька могла грати й фатальну американську повію Седі, і кумедну курську антиукраїнську хабалку тьотю Мотю з Кулішевого «Мини Мазайла», а у період Гната Юри Ужвій могла грати й елегійну Любов Раневську з білою парасолькою у «Вишневому саді» режисера К.

Хохлова, і передову колгоспницю у кирзових чоботях з вистави «Калиновий гай» за п'єсою О.

Таким був її надзвичайний сценічний діапазон: від великого до смішного і навпаки, від елегії до фарсу і навпаки.

Так що є підстави називати її дійсно великою українською актрисою 20 століття, попри всі «нравится-не-нравится».

Розумний Параджанов не випадково обрав 1957 року саме цю українську актрису аби створити свій документальний фільм-портрет про театральну творчість Наталії Ужвій.

Параджанов розумівся на акторських талантах.

Джерело матеріала
loader
loader