«Детектор медіа» вже публікував експертну думку журналіста, телеведучого, письменника Юрія Макарова про документальну стрічку «Суспільного. Культура» під назвою «Мʼяка сила. Зрушити Європу». Той текст ви можете знайти тут. Зараз пропонуємо прочитати рецензію на фільм від студентки Інституту журналістики КНУ Мішель Бондар.
«“Мʼяка сила. Зрушити Європу” — це документальний фільм про чотирьох українських мисткинь, кожна з яких зіткнулася з особистими викликами після повномасштабного вторгнення та зрештою знайшла власний шлях, аби ближче познайомити європейців з Україною та українською культурою», — зазначають творці в описі до відео на ютубі. Документальний фільм режисерки Надії Миколаєнко вийшов на каналі «Суспільне. Культура» 21 квітня. У стрічці знялися акторка Оксана Черкашина, хореографиня Олена Шоптенко, письменниця й режисерка Ірина Цілик та музикантка Марина Круть.
Героїні стикаються з різними проблемами впродовж свого перебування за кордоном: несприйняття українських меседжів, зіставлення з росіянами, засудження закликів давати зброю Україні, банальна самотність і перебування поза українським контекстом. Фільм показує ці виклики один за одним та розкриває їх із погляду як мисткинь, так і звичайних жінок. Глядачі, які хоч раз виїжджали за кордон з 24 лютого 2022-го чи бодай спілкувалися з іноземцями в інтернеті, можуть упізнати себе в кожній із героїнь, розділити їхні болі й страхи.
«Це завжди таке якесь химерне балансування: іноді є відчуття, що нас ставлять в такі складні умови. Ти ніби мусиш приходити на ці виступи ні пішки, ні верхи, ні голою, ні одягненою, ні дорогою, ні бездоріжжям. Ти мусиш бути щирою, але при цьому не занадто емоційною. Можеш говорити про свою країну, але бажано так, щоб це не ламало повністю їхню картину світу. От ти намагаєшся між крапельками якось так прослизнути, щоб і свою точку зору висловити максимально повно і з тими акцентами, які потрібні нам, але і не відштовхнути цю аудиторію», — каже Ірина Цілик про її досвід поширення українських наративів для європейців.
В експозиції стрічки мисткині згадують, яким для них був початок повномасштабного вторгнення Росії. Заперечення, страх, ненависть — спершу це змусило їх шукати безпечні місця для себе й сім’ї, а згодом — конвертувати ці емоції в користь Україні на міжнародній арені. Неспішний темп розповіді фільму наближає нас від подій річної давності до сучасного життя героїнь.
«Спочатку в мені було настільки багато болю, крику, що я думала, що найкращий спосіб — це кричати про Україну. Казати: “Алло, в нас іде досі війна!” Зі сльозами їм це показувати. Потім я зрозуміла, що, мабуть, це була така моя перша фаза. А зараз прийшла інша — показати, чим ми можемо бути горді: нашою піснею, нашим гумором, нашою красою, нашим світлом. Я стараюся спочатку з максимально розкритою душею і з усмішкою взяти їх в обійми, і потім, у тих умовних музичних обіймах, я хочу сказати тихенько на вушко: “Поможи мені! У мене біда, я тобі розкажу про неї!” І тоді люди вже по-іншому чують це все», — розповідає Марина Круть про свій новий спосіб поширювати українське за кордоном.
І цей підхід працює. Бодай одна прихильна усмішка, один вираз розуміння серед авдиторії та високих культурних кіл уже доводить, що українське мистецтво справляється зі своїм завданням. Марина Круть розповіла, що після її відмови грати на конкурсі, де мав виступити росіянин, його запрошення відкликали. Ірина Цілик визнала, що на заходах кіноспільноти, де присутні росіяни, українцям треба ще активніше просувати свою позицію. За словами Оксани Черкашиної, деякі іноземці дуже емоційно засуджують заклики надавати українцям зброю, мовляв, «танки ще не врятували жодне людське життя». Робота українців за кордоном — спростовувати такі наративи, пояснювати свою точку зору, чим і займаються, зокрема, наші героїні.
«Найголовніше було показати не умовне “Ми українці, давайте нам допомагати”. Ми не жаліємося. А демонструємо свою культуру», — каже Олена Шоптенко. В Австрії вона зорганізувала флешмоб: на головній площі Відня діти й дорослі поставили символічний танець, підготований всього за чотири дні! Так потужно танцівників об’єднало бажання привернути увагу до України.
До повномасштабного вторгнення за кордоном про українців знали замало. Але це можна змінити: не тільки новинами про війну, а й м’якою силою — мистецтвом.
«Особисто моя місія в культурній дипломатії — це бути хорошим, якісним експонатом від України, її лицем або душею, яка приїде й покаже усім своїм зовнішнім і внутрішнім, пальцями, грою, співом, мовою, кожним словечком, поведінкою — що таке є Україна і що таке є українці», — каже Марина Круть.
Стрічка нагадує ще один проєкт «Суспільного. Культура» — «Щедрик проти русского міра». Документальний фільм, що вийшов наприкінці минулого року, розповідає про першу спробу такої культурної дипломатії. У 1919-му головний отаман УНР Симон Петлюра відрядив у турне Європою хорову капелу Олександра Кошиця, виділивши на це гроші з державної скарбниці. Він розумів, що культурне визнання — ключ до успішної міжнародної політики. Однак тоді українською культурою захоплювалися, але українську ідею не почули. «М’яка сила» оптимістично контрастує зі «Щедриком»: так, є проблеми й непорозуміння, проте їх можливо розв’язати наполегливою роботою.
Документальний фільм показує, що попри всі перешкоди, мисткині знаходять способи бути корисними на інформаційному фронті. Стрічка ставить питання «якою є українська м’яка сила?», а відповідають на нього — героїні (з екрана) та глядачі (по той бік від нього, з глибини сердець). Якщо у «М’якої сили» з’являться англійські субтитри, цей фільм українці зможуть рекомендувати всім іноземним друзям.
Переглянути стрічку важливо й для українців. Одна з героїнь фільму, Олена Шоптенко, поділилася своїм страхом: а якщо її не приймуть в українському суспільстві після повернення на батьківщину? «М’яка сила» доводить, що ми маємо пам’ятати про зусилля цих людей утримувати Україну у світовому інфопросторі та поширювати наративи, що сприяють нашій перемозі.
Фото: скриншоти з фільму