Режисер «Довбуша» Олесь Санін: «Мені важливо було вести розмову з глядачем»

Діється в Карпатах на початку ХVІІІ століття. Головні герої — двоє братів, Олекса (Сергій Стрельніков) та Іван (Олексій Гнатковський) Довбуші, котрі опиняються поза законом і стають опришками. І хоча ними керує помста панам за вбивство батьків, мотиви в братів різні. Іван прагне грошей і слави, Олекса — справедливості, тож зрештою вони стають ворогами один одному. Коли гуцули починають повстання, його очолює Олекса. Попри всі зусилля шляхти, Довбушу вдається перехитрити і їх, і саму смерть.

Олесь Санін розповів «Детектору медіа» про роботу над фільмом.

Легенди та реальність

— Я прочитав усе, що можна, про Довбуша. Ці тексти не підходили, хоча я дуже сподівався, що зможу там узяти якусь основу. Найцікавіше в Хоткевича. Навіть у Захер Фан Мазоха прекрасна новела «Гайдамака», але вона зовсім інакша. Моя дочка хоче її екранізувати, там історія про таку жорстоку Дзвінку, яка крутила світом. Багато українських письменників писали про Довбуша, але вони всі були трошки соціал-демократами чи патріотами-соціалістами. Вони з великою любов’ю до батьківщини це писали, але зображали Довбуша як бога такого, як Ахіллеса чи Робін Гуда, а це зовсім неправильно.

У кінці 1950-х з’явився такий фанфан-тюльпанистий Довбуш (фільм «Олекса Довбуш» 1959 року. — «ДМ»), як казав про нього Осика — Фанфан-Тюльпан із обличчям донецького шахтаря. Пропагандистська історія, але вона спрацювала, це був колись найуспішніший касовий фільм на студії Довженка. А потім уже прийшло поетичне кіно, змінилася ситуація.

Будь-який дотик до історичних документів розриває цю ідеалізацію, показує, наскільки то жорстока епоха. Я виявив, що справді був ще опришок, Іван Довбуш, брат. Його прозивали «різник», бо вирізнявся надзвичайною жорстокістю і мав ножа, на якому викарбовував імена людей. Мені було важливо показати дві сторони одного й того самого характеру. Тому фільм не називається «Олекса Довбуш», а просто «Довбуш». Я придумав таку гру, щоби глядач весь час обирав, який із них йому подобається.

Я, звичайно, не очікував такої актуальності зараз. Це була моя дуже особиста історія. Деякі тексти здавалися дуже жорстокими, а зараз це взагалі така реальність сьогоднішня. Таке враження, що просто спеціально до сьогодення зняли кіно.

Розмова з глядачем

— Олекса в моєму трактуванні не хотів ставати ніяким воїном, не хотів бути опришком, не хотів слави, як брат. Він хотів простого особистого щастя, і тільки обставини змусили його захищати те, про що він мріяв, захищати свою свободу. Пізніше до нього вже доєдналися люди й він став їхнім лідером. А брат, навпаки, хотів слави, все для цього робив. Йому дуже залежало на тому, щоб його ім’я лишилося, щоб його не витерла історія, щоб його боялися. І в критичний момент він зрадив, золото йому затьмарило розум. А Олекса лишився, очолив опришків і став королем Чорногори. Тобто в мене це про Довбуша, який більше живе в собі самому, а ти весь час вибираєш чийсь бік. А далі це вже кінематографічні алюзії, що там схожий на Бога сидить ватажок за столом і дванадцять його апостолів, сидить і на ножі викарбовує ім’я чергової своєї жертви, щоби поширитися в славі.

Мені важливо було вести розмову з глядачем. Звісно, це жанрове кіно, таке завдання, щоби глядач прийшов, купив відро попкорну, сів дивитися бійки та війну — а потім почати серйозну розмову. А наприкінці така кінематографічна альтернативна історія. Але це кіно. Я шукав, яким чином Олекса може лишитися живим у кіно, і коли це питання розвʼязати, стало цікаво знімати.

Це не перший і не другий «Довбуш» на екрані. Міфічні персонажі мають таку енергію. Вони перевірені часом, люди ж не розповідають легенди про те, що їх не зачіпає. Завжди знаходиться нове, якісь обставини в цих універсальних героях. Кожного разу вони міняються. Сучасники кажуть, що Сервантес писав «Дон Кіхота» як сатиру на рицарство. Тобто його альтер-его, що знущався над усіма цими латами, був Санчо Панса. А минув час, помінялася Європа, помінялися читачі — ми отримали зараз зовсім інші смисли.

Україна, Польща, повстання

— У той час це була ситуація станова. Король не завжди був у Польщі. У більшості випадків керувала німецька династія. Люди часто не розмовляли тією мовою, і для знаті, яка взагалі себе вважала сарматами, було однаково, селяни польські, українські чи румунські, всіх гнобили однаково. В загоні Олекси Довбуша, і це історичний факт, в мене він є, був поляк, який прийшов боротися за власну свободу разом з Олексою.

Сюжет починається з того, що Олекса Довбуш, який служить польському королю, фактично рятує військо гетьмана Потоцького тим, що допомагає захопити російський редут замість того офіцера, який мусив виконати чин. І цей офіцер-шляхтич привласнює подвиг Олекси. Тут немає історії національної, це персональна історія антагоніста, який схибив, хоча мусив би бути лицарем. Довбуш, який не має знатної крові, стає справжнім лицарем, а той, хто вродився шляхтичем, честі не має. І так само Яблоновська, шляхтянка, яка хотіла здобути собі владу й славу. Вона згодилась отримати гроші на підкуп армії короля, щоб його спинити, і це використала Росія. Тобто тут абсолютно немає оцих радянських протистоянь: польська шляхта гнобила гуцулів і тому вони повстали. Це зовсім не так було історично, й це зовсім не так у фільмі. Польські актори погодилися зніматися в нас. І нам допомагали наші польські колеги, зробили велику частину графіки, комп’ютерне озвучення тощо. По факту це спільна продукція.

Від війни до війни

— Говорити про якісь плани… Точно не буду знімати ні художній, ні документальний фільм про теперішню війну. Я не бачу, як можна придумати щось новіше чи краще, ніж те, що глядач зараз бачить своїми очима. В кожного в руках кіностудія, війна йде в прямому ефірі. Наші друзі-кінематографісти, які реально воюють, фіксують усе. Зараз бійці там цими гоупро-камерами або телефонами знімають якісь фантастичні речі — і що ти можеш цьому протиставити? Що ти можеш придумати крутіше, ніж коли солдат в окопі сидить, йому контужений товариш тільки перезаряджає зброєю, а він один проти роти? І це ж неможливо осягнути.

Ми думали — це легенда, що один козак стояв на мосту в Берестечку і тримав там ціле військо, щоб його побратими відступили. Ні, таке можливо, бо ти бачиш реальну документальну зйомку, яка розкриває для тебе історію століть. І це щодня.

Звичайно, є величезний портфель ідей. Звичайно, щось є, буду над цим думати, але поки що тільки очікування перемоги. І все, що можна зробити, щоб вона настала якнайшвидше.

Фото на головній: Максим Поліщук/«Детектор медіа»