Українська серіальна риганиця. Як відрізнити гумор, соціальну сатиру і приниження?

Це якщо говорити мʼяко і дипломатично. Насправді ж йдеться про цілком деструктивні, образливі та навіть небезпечні моменти, критику яких автори повсякчас заперечували і вважали ідіотськими закидами. Наприклад, упродовж років війни виробникам докоряли за те, що продовжують знімати серіали для російського ринку, російською і з російськими акторами у головних ролях. 

Це розмивало межі між Україною та Росією, роблячи їх у свідомості глядачів спільною територією. А також не давало аудиторії сформувати свою українську автентичність, адже їм, по-суті, не показували їхню країну навіть у назвах міст. Багатьох авторів це відверто дратувало, мовляв це все скажені урапатріоти та дилетанти, які не розуміють, що таке ринок і як він працює.

Після 24 лютого 2022 року вони прозріли та стали патріотами. А також почали бідкатися, що по телеканалах нема чого показувати, бо контент із їхніх бібліотек просто неможливо було демонструвати: глядачі не хотіли ані слухати російську, ані дивитися на російських акторів, ані стежити за сюжетами, які відбувалися формально невідомо в якій країні, але за відчуттями це була усе ж Росія. Хоча раніше цілком толерували і захищали навіть тих, хто відкрито був не на українському боці. Як Федір Добронравов, який зрадів окупації Криму. 

                                                        кадр із серіалу «Свати»

Тоді ж і почалися серіальні (і не тільки) скандали, адже суспільство трансформувалося значно швидше і радикальніше, ніж свідомість продюсерів. Наприклад, телеканал СТБ майже на річницю повномасштабного вторгнення анонсував шоу «Вагітна у 16», його премʼєра мала відбутися 5 лютого. Виробники, вочевидь, навіть не задумалися,наскільки це недоречноу контексті масових та жорстоких зґвалтувань зокрема і неповнолітніх українок російськими військовими. Після суспільного обурення премʼєру перенесли на невизначену дату.

Скандал вибухнув і навколо серіалу «Останній лист коханого», в якому обличчя російського актора змінили за допомогою штучного інтелекту. Але цей трюк швидко розкусили, ще на етапі анонсу. Показ серіалу скасували.

Є й інші приклади дичини, але зараз давайте сконцентруємося на насмішках та стереотипах, з якими вже давно потрібно щось робити.

Минулого тижня настав час влаштовувати колотнечу навколо чергового серіалу, ним став ситком «Встигнути до 30» на телеканалі ТЕТ. Йшлося про образ однієї з головних героїнь – Люби, яка приїхала до Києва з Коломиї. Автори вирішили її створити дуже недалекою стереотиповою селянкою, яка не бачила в очі найменших проявів цивілізації. 

Спочатку на це звернули увагу користувачі соцмереж, які постили уривок з першої серії. Їх здивувало не лише те, що Коломия раптом перетворилася на «забите село», а що Люба аж ніяк не схожа на дівчину з цього міста, та й взагалі з регіону. Адже щонайменше вживає дуже нетипові для цього краю слова штибу «греча», а тато називає її «доча». Тобто люди звернули увагу на відверту нелогічність та непропрацьованість серіалу.

Після цього у нас на «Детекторі медіа» вийшов мій огляд цього проєкту, який став доволі резонансним. Настільки, що мер Коломиї Богдан Станіславський під тиском містян почав вимагативід каналу вибачитися і не показувати більше цей продукт в ефірі. Це викликало ще одну хвилю обговорень і ТЕТ просто мусив якось реагувати. І відреагував.

На сайті з’явивсяматеріал із офіційною позицією телеканалу. Автори пишуть, що в жодному разі не хотіли нікого образити і Коломию забитим краєм не зображали:

«Це абсолютно не відповідає дійсності, адже, по-перше, про Коломию, умови життя в місті, традиції чи щось інше — в серіалі не йдеться, а персонаж Люби, який є вигаданим, — це жодним чином не збірний образ коломиян. По-друге, якщо переглянути серіал повністю, стає очевидним, що героїня проходить шлях трансформації та завдяки друзям та оточенню стає кращою версією себе». 

Я подивилася усі доступні на ютубі серії, там є сцени, в яких Любу показують вдома, з татом і у різний спосіб натякають, що люди там живуть у далекому минулому. Бодай через інтер’єри.

Вигляд «Коломиї» згори. Впізнаєте?

Сама ж героїня неодноразово згадує, як пасла корів, наприклад. І тут важливо зауважити, йдеться не про те, що село – це погано. 

Йдеться про невідповідність реальності (що говорить про те, що авторам глибоко байдуже – коломиянку вони описують, миргородчанку чи жмеринчанку) і про зображення українського села не просто у стереотиповий спосіб, а так, як це десятки років робили росіяни. І про це ми ще поговоримо з прикладами. Деякі, думаю, вас сильно здивують. 

Також на ТЕТі висловили жаль, що усе так вийшло, але це, на їхню думку, сталося не тому, що автори ситкому налажали, а тому, що суспільство травмоване. Тут одразу можна згадати Наталю Мосейчук із її фразою «емоційно надкушені». 

«Водночас ми розуміємо, що суспільство наразі дуже травмоване, та навіть безневинна аналогія, репліка чи зовнішній вигляд можуть обурити когось. Надалі ми враховуватимемо ці аспекти ретельніше, щоб створювати український контент українською мовою для українців, який буде відволікати та надихати». 

Між тим, це чудово, що телеканал відреагував на критику і ще більш чудово буде, якщо керівництво надалі уважніше ставитиметься до свого продукту та його якості. Для цього потрібно зізнатися собі, що нині ця якість не на найвищому рівні. Це – абсолютно нормальна ситуація, адже саме у таких дискусіях та реакціях вимальовуються певні червоні лінії, формується громадянське суспільство, а глядачі отримують (я сподіваюся) якісніший контент. До того ж, нині межі прийнятності сильно змінилися і нам усім доводиться до цього пристосовуватися. 

Але є ще один момент у цьому зверненні, на який хочеться звернути увагу, бо стосується він нашого огляду на «Детекторі медіа». Хоч у тексті не чомусь згадується ані видання, ані моє прізвище, проте є цитати з огляду. Йдеться про те, що я зауважила зовнішність акторки Анастасії Остреїнової типово російською. Це, мовляв, суперечить демократичним цінностям і «величезна кількість образ, критики та цькування» вилилася саме на Анастасію 

Особисто я, вивчаючи реакцію на цей серіал у соцмережах, бачила вкрай мало критики саме на адресу акторки. Понад те – у багатьох випадках її захищали, пояснюючи, що актори у наших серіалах мало на що можуть впливати і такий образ придумала не вона. Власне, це саме зауважила і я у своєму матеріалі. На жаль, актори – досить вразлива категорія у нашій індустрії. На процес не впливають, але у кадрі видно саме їх. Та з іншого боку, ми маємо говорити і про відповідальність акторів за свою роботу. Чудовий дописна цю тему опублікувала Римма Зюбіна після критики фільму «Юрик», в якому вона теж знімалася. Зюбіна перепросила перед усіма, кому ця робота зробила боляче, але і описала обставини, які часто не дозволяють акторам зрозуміти, яким буде кінцевий результат зйомок. 

Ну а щодо «типово російської зовнішності», то у цьому випадку не можу назвати це описання расизмом, шовінізмом, русофобією чи ще чимось штибу цього. Важливий контекст, адже це не було зауваження у стилі ні сіло, ні впало. Один з найбільших закидів на адресу Люби була її виражена і нарочита російськість в принципі. Наче автори взяли російський формат, в якому зображена стереотипова тамтешня селянка, додали суржика, Коломию і видали в ефір. 

Художники по костюмах і гриму, здавалося, робили усе, аби наблизити героїню до російської стилістики. А нехарактерні навіть для більшості російськомовних людей слова, які вона використовує, яскраво завершують увесь цей образ. До того ж, я навела приклад власної зовнішності, «типову російськість» якої можна легко підкреслити у схожий спосіб і в певних ситуаціях це має дуже дивний вигляд. Проте якщо поважні правозахисники зауважать, що навіть у такому випадку фраза «російська зовнішність» є неприйнятною, то безумовно ми приймемо це до уваги і зробимо галочку на майбутнє.

А ще краще – отримати від Національної ради з питань телебачення і радіомовлення чіткий список фраз і слів, які трактуються як мова ворожнечі, аби, знову ж таки, усі ми чітко знали межі. Бо їх надзвичайно багато. Автори серіалу не відповіли, до речі, на критику інших моментів, бо йдеться не лише про стереотипове та неправдиве зображення коломийчан чи українських селян, а й гомофобію, сексизм та шовінізм. Докладно про це можна почитати в матеріалі видання Zmina.

У контексті обговорення цього серіалу виплила стара як світ тема, яку і хотілося б обговорити. Адже у частини публіки виникли думки, що цими заборонами ми повертаємося у радянську диктатуру та цензуру, а українське суспільство настільки інфантильне та некритичне до себе, що не хоче бачити жодної іронії, стьобу, не кажучи вже про жорстку сатиру. До речі, з останнім можу частково і погодитися, адже досі у нашій культурі не надто торкалися дражливих історичних тем, наприклад, і не певна, що такі твори також не будуть бурхливо обговорювати і протестувати. 

Пам’ятаю, як частина українців була обурилася «Племені» Мирослава Слабошписького, одного з найтитулованіших наших фільмів. Бо режисер доволі жорстко зобразив інтернат для дітей з порушенням слуху та усі негаразди, які там відбуваються. Мовляв, що про нас подумають за кордоном? Проте за кордоном якраз подумали якнайкраще, адже це талановита стрічка, яка вказує на недоліки суспільства. А у мистецьких колах вважається, що таку роботу може зняти автор, в країні якого намагаються із цими недоліками боротися і дослухаються до митців, які виступають певними діагностами. 

Нещодавно польські політики обурилися новому фільму Агнешки Холланд «Зелений кордон», в якому вона розповідає про біженців, які застрягли на білорусько-польському кордоні. Режисерка показує і білоруських, і польських прикордонників та полісменів як жорстоких людей, які винні у десятках смертей. Проте критикує вона конкретно державну політику – причому не лише польську – яка виявилася не готовою до таких викликів. Начальство втовкмачує прикордонникам, що їм і треба бути жорстокими і вигадує різну конспірологію. Разом із тим у «Зеленому кордоні» показано, як один із героїв розуміє, що діє жахливо і згодом сильно картається. Біженцям допомагає ціла група волонтерів, які ризикують власною свободою. 

Цілий ряд поважних політиків звинуватили роботу Холланд у «антипольській пропаганді» та навіть порівняли з нацистськими стрічками. Я дивилася цей фільм на Київському тижні критики і нічого антипольського там аж ніяк не побачила. Це критика дій уряду, а не поляків. Після показу відбулася розмова з режисеркою, на якій вона сказала, що у прокаті її фільм став найкасовішим за цей рік і отримав безліч схвальних відгуків.  

Проте, якщо говорити про гумор та соціальну сатиру, то слід чітко їх відрізняти від тупих образливих насмішок. Саме насмішок, а не жартів. Я розумію, що межа часто розмита, тому гумор і вважається складною штукою та ми знаємо немало випадків дуже невдалих жартів. Як недавнє відео і інстаграмі від фронтмена «Пошлой Молли», який зобразив російського імперця, який вимагає від поляків спілкуватися «нормальною мовою», тобто російською. В Україні багато людей зрозуміли, що це пародія, а ось поляки – ні. Адже там зовсім інший контекст, до того ж ролик музикант записав у доволі грубій формі. А ще він жив і працював в Росії і після повномасштабного вторгнення переїхав до Польщі, отже його персону сприймали як неоднозначну. Концерти «Пошлой Молли» у Польщі негайно скасували. 

Повертаючись до нашої публіки і критичного погляду на себе. Українці чудово сприйняли серіал «Спіймати Кайдаша», хоч у ньому неприємної правди було хоч греблю гати. Просто шоуранерка Наталка Ворожбит зробила свою роботу делікатно і талановито. І головне – правдиво і без маніпуляцій. Вона критикує і описує життя справжніх людей з усіма їхніми вадами та достоїнствами. 

Також сільські реалії доволі жорстко описував Аркадій Непиталюк у своїх «Припутнях». Там ми бачимо колосальну токсичність у стосунках між людьми і через це нездатність жити щасливіше. 

У серіалі «Встигнути до 30» ми бачимо карикатурне село, те, яке завжди існувало в уяві радянських та російських пропагандистів. І яке, на жаль, вкорінилося у голові багатьох наших виробників контенту. Ось типовий випадок – серіал «Клан ювелірів» (обережно, шок-конштент!). Описується період кінця існування СРСР і до наших днів. Львів. Майже усі герої розмовляють російською. 

Не питайте чому. Українською – лише ті, які приїхали з сіл. Одна з героїнь вагітніє і їде додому. В село. Її хата має вигляд типової хати у Пирогові чи іншому музеї народної архітектури і побуту.

Наші дні, друзі, наші дні. 

Коли вона народжує дитину, кладе її у традиційну люльку, яка причеплена до стелі.

Такого села не існує вже років сто щонайменше. Як і села, яке описують автори «Встигнути до 30». Росіяни постійно намагалися накинути на нас якусь етнографічність, минувшину і в цьому не було жодної соціальної сатири, а лише приниження та насмішки. Власне, це була і є самоціль. Українські селяни, навіть сучасні, обов'язково повинні бути у національних строях, жити у хатах з дерев'яними лавками, їсти дерев'яними ложками і бути кумедними дурниками. 

І одразу порівняємо це із будинком героїв «Кайдашів». Він небагатий і недоглянутий, якщо придивитися, то побачимо страшного лебедя з шини. Але це не карикатура. Ось чим насмішки відрізняються від соціальної сатири.  

Далі, питання контексту, яке є надважливим, коли ми говоримо про неприйнятність контенту. Наприклад, «ліберальні» російські медіа та, на жаль, багато світових інтелектуалів дуже люблять порівнювати матерів, вдів та дітей українських та російських матерів. Канал «Дождь» робив матеріал, в якому поєднав інтерв’ю таких жінок, показуючи що усі вони – жертви. Хорватська письменниця Славенка Дракуліч зробила це у своїй останній книзі і захищала цю позицію на Lviv BookForum.

І на перший погляд вони праві. Ну, ось же дві жінки, які втратили синів на війні, вони обидві горюють. Проте син однієї пішов захищати свою країну, не маючи вибору, а інший вибір мав і зробив його на користь насильства, вдерся в іншу країну і почав там вбивати людей. Це важливий контекст, який постійно ігнорується. 

На фото нижче – Лоуренс Олів’є та Орсон Веллс. Видатні актори, які обидвоє зіграли Отелло і отримали високі оцінки за свою роботу. Але є нюанс – гримери вимастили їх чорним гримом, зробивши так званий блекфейс.

Цей прийом колись використовували у театрах з єдиною метою – висміяти африканців і показати їх кумедними недоумками.

За царя Гороха це було цілком прийнятно. У середині минулого століття, коли Олів’є та Веллс виконали ці ролі, такі речі теж цілком толерувалися. Але нехай хтось зараз у цивілізованій країні спробує намастити білого ваксою і випустити на сцену чи у кадр – цих мудрагелів чекатиме таке, що навіть не хочеться уявляти. І це навряд можна буде назвати утисками свободи слова. Сам по собі такий грим не є чимось образливим, якщо розглядати його у вакуумі. Але усе змінюється зі знанням контексту. 

Ось ще приклад «страшної цензури». У 2018 році торгову марку H&M спіткав грандіозний скандал. Усе через чергову рекламну кампанію дитячого одягу, в якій темношкірого хлопчика одягли у худі з написом «Найкрутіша мавпочка у джунглях».

Компанію звинуватили у расизмі та змусили вибачатися. Сам по собі напис не ніс ніякої поганої думки. Але це якщо не знати, що африканців десятиліттями дражнили «мавпами» і це приводило не лише до образ, а до розлюднення, упередженого ставлення і масових убивств. 

Найкасовіша світова стрічка «Віднесені вітром» нині демонструється із дисклеймером, який пояснює, що раби не були щасливими і не гуляли безтурботно плантаціями, як це показав режисер Віктор Флемінг. Стрічку не забороняли, але вже нині щось схоже не зніматимуть. Ну, хіба Дональд Трамп вирішить бути кінопродюсером, адже він категорично не згідний із критикою фільму. 

Разом із тим є дуже багато фільмів та серіалів, які так чи інакше висміюють перипетії в афроамериканському ком’юніті. Наприклад недавня комедія на Netflix Your People. Це історія про закохану пару Езри Коена та Аміри Мохаммед. Він – єврей, вона – мусульманка. Коли настає момент знайомства з батьками відбувається біда, старше покоління передбачувано починає гризтися. Фільм, хоч і не отримав неймовірно високих оцінок і є доволі прохідним, але й збурення теж не викликав. Можливо тому, що виробники діяли за правильною схемою – дали розповісти цю історію тим, хто дотичний до описуваних соціальних верств. А саме – режисеру афроамериканського походження Кенії Баррісу та сценаристу, виконавцеві головної ролі і єврею Джонна Гіллу. 

Це все до того, що безліч людей постійно вдається до порівнянь. Мовляв, ось ви налетіли мов коршуни на, наприклад, серіал і вимагаєте його заборонити. А ось в СРСР теж забороняли фільми. Проте чи можна порівнювати, приміром, «Совість» Володимира Денисенка чи «Криницю для спраглих» Юрія Іллєнка, із «Встигнути до 30»? Якщо не зазначати причини заборон, блокувань чи зняття з ефірів, то так можна і дійти до захисту ютуб-каналу Шарія. Заборонили ж. У неосмислених аналогіях можна дійти до того, що Світлану Лободу поставимо в один ряд із шістдесятниками. 

Свого часу багато ненависників усіляких заборон були й проти санкцій щодо таких серіалів як «Інтерни» з Охлобистіним. 

Але, знову контекст. Тоді санкції наклали на геть усі стрічки із особами, яких СБУ визнало такими, які становлять загрозу національній безпеці. Їхня поява навіть в епізоді була підставою до невидачі прокатної ліцензії. Проте ці люди, які від 2014 року відзначилися як огидні пропагандисти, грали у визначних вітчизняних стрічках, наприклад у роботах Кіри Муратової та «Польотах у сні та наяву» Романа Балаяна. Навряд вони можуть йти на смітник разом з «Інтернами». 

І вже зовсім наостанок. Просто порівняйте (якщо хтось цього ще не зробив) французький фільм «За що нам це» і його український аналог «Скажене весілля». Начебто про одне і те саме йде мова, проте у першому расизм і шовінізм висміюється, а ось у другому трохи є питань. Ну і знову маємо у кадрі етнографічних українчиків. 

А закільцюємо ми усю цю писанину тим, з чого і почали. Увага до українських серіалів суттєво загострилася. І через зміни у суспільстві, і через небачене бажання державних мужів фінансувати телеконтент за державний рахунок у скажених кількостях. Ці два роки показують два моменти. Те, що було прийнятним для глядачів два роки тому – не є прийнятним нині. Багато українців не буде миритися із низькопробним контентом за державний кошт.  

Тому, мої вам вітання, шановні виробники, і до нових зустрічей. 

Фото: Кадри з серіалів «Свати», «Встигнути до 30», «Спіймати Кайдаша», «Інтерни», «Клан ювелірів». Фільмів «Скажене весілля», «За що нам це?», «Отелло»,