Відомий телеведучий, автор соціального проєкту "Говорить вся країна" на телеканалі "1+1 Україна" Олексій Суханов народився та виріс у Росії, зробив там вдалу кар'єру (свого часу входив до десятки найпопулярніших телеведучих), однак нині воліє не згадувати про колишню батьківщину. Журналіст стверджує, що "хороших росіян" не існує, а також закликає на законодавчому рівні заборонити в країні все російське.
Про це він розповів в інтерв’ю OBOZ.UA. Суханов зізнався, чому відмовляється спілкуватися з рідними в Росії, та поділився, що зробив із російським паспортом, отримавши український.
– Олексію, як вам зараз живеться?
– Як нам усім. Не гірше – у деяких людей, на превеликий жаль, більше горя. Але й не краще, бо як можна зараз жити спокійно? Кажу собі, що не можу скаржитися і плакати. Бо ми живемо, незважаючи ні на що, в теплих квартирах, працюємо в охайних офісах, а хлопці наші, ті, хто на фронті, зовсім в інших умовах. Ну як можна скаржитися? Недоречно і навіть цинічно.
– Ви сказали про сльози. Коли востаннє давали собі слабинку?
– Буває, плачу щодня – і не буду це приховувати. Коли їду за кермом – хвиля якась накриває. І на знімальному майданчику "Говорить вся країна". І просто коли гортаю стрічку соціальних мереж. Такі часи зараз. Але головне не просто плакати, а робити висновки і намагатися змінити на своєму рівні те, через що засмучуєшся.
Потрібно покласти край всьому російському в Україні. І допоки українське суспільство не одужає, це має бути під забороною. Наш організм вкрай ослаблений та знесилений. Ми маємо піти на карантин, ізолювати себе від токсичного, а те, що російське – саме таке, доведено не одним століттям. Багато написано про те, як Росія руйнувала Україну, суспільство, культуру – все. Але ми чомусь забуваємо про це – і все йде по колу. Мені здається, час вже позбутися синдрому рибки Дорі. Поки вона пливе від одного бортика до іншого – все забуває. Щоразу відкриває світ – і дивується. Можливо, так дуже зручно жити, але ж це дурня. Не життя, а існування. Треба вмикати мозок.
Я взагалі за те, щоб заборонити російське на рівні чинного законодавства. Допоки ми не виростимо покоління українців, які просякнуті українським кодом, культурою, історією, свідомістю. До того не можемо торкатися цієї довб*ної російської культури. Ба більше, навіть коли одужаємо, російській треба приділяти не більше часу, ніж вивченню, наприклад, інших культур. Послухайте, хіба Ібсен програє Достоєвському? Що за маячня? Західна культура працююча, ми бачимо це з високої свідомості їхніх громадян, а в юрбі російського безглуздя – зовсім інша ситуація.
– У нещодавньому інтерв’ю нашому виданню оперна зірка Людмила Монастирська теж відгукувалася про російську культуру подібно до вашого, а також перерахувала українських геніїв серед композиторів, імена яких незнайомі широкому загалу.
– Тому що їх затоптували, розчавлювали…
– Чи існують "хороші росіяни"? Той же Максим Галкін, наприклад, який публічно підтримав Україну та інші артисти, які виїхали. Опозиціонери – Олексій Навальний та інші.
– Я проти такої категорії – "хороші росіяни". Вони можуть зі шкіри лізти, розповідаючи, що вони за Україну, везти тоннами сюди допомогу – ми мусимо бути їм вдячними, але вони сторонні люди. Нам у голові треба тримати таке: скільки би добра росіяни не зробили для України, вони чужі для країни люди. Тому що не позбавилися російського паспорта. Вони, може, й проти війни, але не проти того, що коїться в Росії. І друге: ніхто з них не довів анічим поки що, що здатен щось відстояти. Тільки балачки розводять. Не можна рівнятися на них за жодних обставин. Нам треба збагнути, що вірити можна тільки собі. У світі немає кращого друга України, ніж свідомий українець.
– Як ви ставитеся до тих, хто з українським паспортом продовжує жити в Росії. Наприклад, та ж акторка Тоня Паперна, дочка наших народних артистів Євгена Паперного та Ольги Сумської?
– Погано ставлюся до цього. Але і на думці тримаю одне: кожен сам обирає свій шлях. Я в 2014 році його обрав, визначився. І жодної хвилини не пошкодував про це. Не можу їздити світом, живу, як і всі, під тривогами, душевно виснажений, але знаю, що ми тут на боці добра. Бо чужого не захоплювали, нікому не погрожували. Ми маємо безперечне право самовизначатися: як жити і куди йти. І не повинні погоджувати це з країною, яка за весь свій шлях нічого не довела до успішного закінчення. Хто така Росія? Це юрба, яка прос*рає кожну історичну можливість. Ну наведіть мені приклад, коли Росія скористалася шансом і щось зробила на краще в своєму розвитку. Немає такого періоду. То на кого ми маємо рівнятися? Росія – це п’яничка, яка досі з себе щось зображує.
Щодо українців, які мешкають там… Я не знаю, як із цим живе Оля Сумська. Але дочка доросла, сама має нести відповідальність за свої вчинки. От кажуть, що діти за батьків не відповідають. Мені здається, що батьки за дітей – теж. Як соціальний ведучий, можу навести багато прикладів, коли в дитину вкладаєш, але отримуєш протилежний результат. Таке буває. Я не засуджую Олю і не покладаю на неї провину за те, що так сталося з її дочкою.
Однак ми маємо не забувати про тих, хто нині відмовчується. Бо не виключено, що після війни багато хто повернеться і почне зображувати патріотизм. З тої серії, що вишиванку одягли – і вже наші. Війна довела, що наявність вишиванки в шафі не означає, що ти відданий Україні. Я знаю людей, які одягали її щодня, але першими опинилися за кордоном після вторгнення. І таких, хто не мав її, а зараз – тут.
– Хто серед відомих людей неприємно здивував вас у контексті того, що розповідаєте?
– Я тут буду вкрай обережним, і от чому: такого роду розмови, як мені здається, працюють на розхитування країни. І велику роль у цьому грає російська пропаганда, яка підхоплює чвари, маючи цілі нас роз’єднати, посварити. Ми маємо, навпаки, демонструвати єдність. Незважаючи на те, що багато дратівливих факторів існує навколо – корупція та інше, що далеко не тішить. Це не треба замовчувати, але ми маємо бути зосереджені на виконанні своїх функцій – вперто працювати, займатися чесно своєю працею. Всі зміни починаються з кожного з нас. Не з сусіда, не з товариша чи колеги. Мовляв, нехай вони змінюються, а я підтягнуся. Ні.
– Після закриття ТРК "Україна" вас запросили на інший топовий телеканал "1+1 Україна", з лютого ви ведучий програми "Говорить вся країна". Як вам працюється?
– Моє ставлення до роботи буде видно, коли я піду. Це означатиме, що втомився. Бо ти або розчиняєшся в цій роботі, або не працюєш – тільки так. Час від часу я чую вислови, що, можливо, такого роду телепрограми зараз не на часі. Але наполягаю, що саме це на часі. Війна спонукає нас до того, щоб ми змінювалися. А без таких програм це неможливо. А щодо закидів, що ми соромимо українців (теж інколи лунає такого роду критика), то я порадив би подивитися в дзеркало. Тут зморшка і тут – що робити? Накладаємо лікувальний крем. І тут так само: визнаючи, що є проблема, ми стаємо на шлях зцілення. Я багато пройшов подібного у Росії, де вибудовували так звані "потемкинские деревни", створюючи ілюзію, що навколо все прекрасно. Нам не треба такого: давайте чесно дивитися на те, якими ми є, і змінюватися. І якщо історій для нашої програмі досі вистачає, значить, зміни йдуть не так, як нам би хотілося.
– Ще один ваш проєкт – ютуб-канал "Говорить Суханов" – програми про відомих українців. Як він відрізняється від того, чим займаєтеся на ТБ?
– Це те саме, чим займаюся на телебаченні, розмови з людьми. Я не люблю світське життя. Вважаю, що це збіговисько дводупих представників людського світу, бо там багато брехні, я це не переношу, мені не комфортно там. А в наших програмах ми розмовляємо про інше – саме тому не кожного хотів би запрошувати до себе. Всі, хто з’являється в "Говорить Суханов", – це люди, з якими цікаво. Це не про світське життя. Це – про сенс та цінності.
– Що вас підтримує морально в такому непростому нині житті? Знаю, що любите перезавантажуватися, створюючи свій простір – прогулянки після ефіру однією і тією самою вулицею, кав’ярня, куди завжди заходите, а вдома маєте колекцію чайників-заварників.
– Я вважаю, що порятунок у цьому світі полягає лише в будуванні свого світу. І в ньому мають бути тільки твої люди. Зараз я трошки відійшов від чайничків, прогулянок, бо багато чого змінилося в житті. Але мене надихає одне – і це не черговий вислів, повірте, а дуже дієвий лайфак: якщо хоча б раз на день робиш добру справу, то це тебе і підтримує. Одного разу підеш у засвіти, а що залишиш? За рік, два, п’ять ще когось хтось згадає, але здебільшого – забудуть. Ми такі маленькі піщинки у Всесвіті. Тому треба щось залишати після себе енергетичне. Порадою врятувати когось від чогось поганого, дерева висадити, виховати дітей, кошеня врятувати, завести цуцика. Ось у цьому полягає сенс нашої появи в цьому світі.
– На початку січня вам виповниться 50 років. Думали вже, як пройде цей день?
– Я не люблю свій день народження. І ніколи не любив. Але обожнюю Новий рік – це єдине свято, яке чекаю з дитинства. Особливо люблю підготовку до нього. Перше січня – то вже не те. Головне свято відбулося, а всі потуги дорослих його продовжити – це штучно. Мені таке не подобалося – зачинявся в своїй кімнаті. І був там сам. Ось Різдво буде 25 грудня – теж люблю. А оскільки ненавиджу все радянське, відзначаю Різдво дуже давно на католицький манер.
– Раніше, мабуть, частіше святкували у своїй квартирі в Латвії.
– Звісно! Там у ці дні неймовірна казкова атмосфера. Зараз за житлом доглядають. У мене є там квіти – ростуть. Світлини мені надходять. Не буду казати, хто мені допомагає, але це дуже крута людина, якій довіряю. Сам я був у своїй квартирі десь рік тому, коли мав відрядження. Раніше, коли приїжджав в Юрмалу, дуже сумував за Києвом. А коли повертався, не вистачало Юрмали. Але зараз не знаю, як буде, бо туди наїхало багато росіян. А я їх не хочу ані чути, ані бачити. Це для мене просто огидні представники людського світу. І вже давно так, навіть ще до війни, пам’ятаю, в ризькому аеропорті вишикувалася черга до рейсу на Москву, а я її оминав десятою дорогою. Не міг себе змусити пройти поряд. Я не хочу туди повертатися – ні думками, ні фізично. Для мене цієї країни більше не існує.
– Ви вже довгий час не спілкуєтеся з батьками та іншими рідними, які мешкають у Росії. Може, зараз щось змінилося?
– Зараз – теж ніяк. Я не хочу. Ось мені інколи пишуть, мовляв, як можна відмовитися від родини, від країни. Або ще таке: якщо для Росії запроданець, то і Україну зрадить. Я хочу сказати таким людям, що ви нічого про мене не зрозуміли, якщо таке кажете…
Я не вірю в будь-яку можливість розквіту так званої Росії. Не вірю в те, що ця країна колись може стати цивілізованою. Не вірю в дієву силу російської культури. Не поділяю представників цієї країни на хороших і поганих. Вони для мене пристосуванці чи імпотенти – хай обирають, третього не дано. Я не хочу спілкуватися з тими, хто там живе: родичі це чи просто знайомі. В мене немає там нікого і нічого. За винятком двох людей – бабусі і дідуся. Але вони вже в іншому світі, і я перед ними чесний. Думаю, мною пишаються. Щодня про них згадую – це єдині люди, яких мені не вистачає.
– Яка доля вашого російського паспорта після того, як отримали український?
– У російського закінчився термін дії в травні. Але поки лежить собі. Я його тримаю, бо потрібен для переоформлення документів на мою латвійську квартиру. Вона купувалася на цей паспорт. Коли пройду всю цю паперову тяганину, просто в установі його і викину. А навіщо він мені? Український паспорт для мене – це законне право стати частиною людей з великої літери. Український дух – це те, що мене захоплює.
– Ваша українська – чудова. Коли для себе зрозуміли, що вона вже на гарному рівні?
– Коли сон наснився українською. Я одного разу прокинувся і зрозумів – все в голові транслювалося українською. Ніколи не забуду ті відчуття. Я вже не беру уроки української, як це було раніше, вдосконалюю мову за допомогою спілкування та книг.
– Як ставитеся до українців, які публічно розмовляють рідною мовою, а в побуті – російською? Нещодавно спостерігала на одному із заходів таке з вашими колегами – живо спілкувалися між собою російською.
– Це непросте запитання, бо маю таких друзів. Вони переживають за Україну – донатять, допомагають. Більших патріотів України просто не зустрічав. Наприклад, одна подруга народилася в Бердянську і російськомовна. Але душу і голову віддасть за Україну. Ось як можу її засуджувати? Вона стовідсоткова українка.
Українська мова має бути єдиною державною – і це не обговорюється. Кожна людина, в якої є український паспорт, має знати мову. Ми маємо пропагувати українське – це теж не обговорюється. Але мова ввійде в кожного без сили і образ, коли людина побачить соціальний та юридичний захист та гарантування своїх прав. На прикладі Америки. Чого пів світу туди з’їхалися? А тому що там гарантовані права. Якщо у нас будуть потужні економіка та соціальна політика – людина знатиме, що закони її захищають, – то ви побачите: ми за рік посунемо російську навіть не на друге місце, а на самі задвірки. Ось на цьому треба зосередитися.
Українці – це протестна натура, не терплять, коли нав’язують, треба на це також зважати. Такі мої думки. Але, будь ласочка, ріднесенькі, вчіть українську, тому що немає жодної країни без своєї мови, історії та традицій. Не звертайте увагу на те, що хтось насміхається – це все маніпуляції, намагання роз’єднати. А ви вчіть собі, бо вона неймовірна. І без неї не буде України.
Також читайте на OBOZ.UA інтерв’ю з актором Дмитром Совою, який служить у ЗСУ: про місце служби, два тижні життя у підвалі та теми, які оминає його відома дружина.
Лише перевірена інформація в нас у Telegram-каналі OBOZ.UA та Viber. Не ведіться на фейки!