Татова професія та бізнес, про який він мріяв. Як живе та чим займається єдина дочка Кузьми Скрябіна

Єдиній дочці легендарного музиканта Кузьми Скрябіна – 26 років. Дев’ять з них вона живе без тата, життя якого обірвала страшна ДТП в лютому 2015 року: аварія сталася під Кривим Рогом, де позашляховик, яким керував артист, зіткнувся з вантажівкою. Від отриманих травм 46-річний музикант помер на місці.

В інтерв’ю OBOZ.UA Марія-Барбара зізналася, чи вірить у те, що загибель її тата – це фатальна випадковість, а також згадала особисті історії, які пов’язані з найріднішою їй людиною. А ще розповіла, як її родина пережила ще одну болючу трагедію – у вересні минулого року раптово пішла з життя мама Андрія Кузьменка Ольга Михайлівна.

"Вона захворіла дуже несподівано, просто в один момент, – розповідає Барбара. – І все розвивалося так блискавично, що коли забрала швидка, виявили вже і сепсис, і ниркову недостатність. Якийсь час була прикута до ліжка… Це дуже болюча для нас тема. Бабуся все своє життя була дуже активною людиною, а втратили ми її практично в один момент".

Дідусь Барбари Віктор Кузьмич залишився сам, але до рідних у столицю зі Львова переїжджати відмовляється: "Каже, що легше там, де його дім. Плюс він відновив зараз роботи з кераміки, раніше вони займалися цим разом з бабусею. Фігурним ліпленням відволікає себе від важких думок". Цікаво, що цим напрямом творчості захоплювалася свого часу дружина Кузьми Світлана Бабійчук. "Зараз не займається, однак у Львові буває дуже часто – проводить час з дідусем", – каже Барбара.

Мама Барбари за фахом художниця, дочка заслуженого майстра народної творчості України Івана Бабійчука. З Андрієм Кузьменком познайомилися ще в школі, навчалися у паралельних класах. Але розгледіли одне одного не відразу – почали зустрічатися вже студентами. Побралися в 1994 році. Від розкішного святкування відмовились, не приготували для церемонії навіть обручок. Зате після розпису сіли у "Побєду" і поїхали в Берлін. З того часу подорожі стали величезним захопленням Андрія та Світлани. Повертаючись з однієї поїздки, вже будували плани на іншу. Маленька Барбара з радістю поділяла захоплення батьків.

"Дуже яскравою емоційно видалася поїздка на Мальдіви, – згадує своє дитинство. – Ми прилетіли на крихітний острів, який можна було обійти за 10 хвилин. І коли через два дні стало трохи нудно, тато почав придумувати нам заняття: ми і на дайвінг ходили, крабів ловили (їх там дуже багато), збирали мої конструктори лего. Також дуже запам’ятала зимову подорож в Італію. Я з татом, хоч і була ще маленькою, ходила кататися на так звані чорні траси (гірські частини, які вважаються найскладнішими, спуски для дуже досвідчених гірськолижників. – Ред.). Там кілька сотень кілометрів, які на схемах позначаються чорним пунктиром, і, мені здається, що ми всі їх об’їздили. Мама з нами була також, але не кожного разу наважувалася ставати на "чорні", а ми з татом – завжди".

"Після того, як тата не стало, подорожувати стали набагато менше, – продовжує Барбара. – Протягом останніх років була пандемія, потім – війна. Стало зовсім не до поїздок. Після вторгнення ми з мамою за кордоном були лише одного разу – їздили до Праги у справах. Були там всього десять днів, але чим довше тривала поїздка, тим більше хотілося додому. В Києві постійні ракетні обстріли, а нам – туди і все. Коли проїхали кордон, аж легше дихати стало. Мені багато хто зараз каже, щоб їхали з Києва за кордон або на захід України. А мені тільки тут спокійно".

Під час повномасштабного вторгнення родина Кузьми Скрябіна перебувала в Києві. "Новина про те, що почалася велика війна, стала для мене шоком, до останнього думала, що цього не може бути, – розповідає Барбара. – Мої близькі та друзі теж були впевнені, що таке неможливо. Але тривога, як і у всіх, була. 24 лютого ми прокинулися від вибухів, ночували тоді у мами на Вітряних горах (житловий масив у Києві. – Ред.) – там було дуже гучно. У цей самий день мама з моїм чоловіком вирішили, що треба їхати до бабусі з дідусем. Я якийсь час опиралася – вважала, що вдома безпечніше. Однак згодом погодилася і почала збиратися в дорогу. Ми забрали мою однокласницю Катю з її мамою і поїхали. З Києва виїжджали майже п’ять годин. Так сталося, що навігатор повів нас через Гостомель, зверху літали гвинтокрили, все гуркотіло та вибухало – було страшно. Добиралися до Львова майже добу. Бабуся весь цей час не знаходила собі місця, постійно телефонувала".

"Ми прожили гуртом півтора місяця, – продовжує Барбара. – З одного боку, випала дуже рідкісна нагода набутися разом, а з іншого, наші душі заполонила така тривога, що через це взагалі було важко на якісь інші теми розмовляти. Всі настільки перебували в переживаннях, що неможливо було повноцінно проводити час. На початку травня приїхали до Києва. Я майже відразу повернулася на роботу".

Барбара Кузьменко працює лікаркою-дерматологинею в одному з медичних закладів столиці. І має приватний кабінет, де займається дерматологічною та косметологічною практикою.

"У дитинстві я мріяла про професію ветеринара, – пояснює, чому обрала професію медика. – А потім у мене почалися підліткові проблеми із шкірою – дуже рано, мені було всього років дев’ять. Що батьки тільки не робили, але вилікуватися не вдавалося. На жаль, не судилося нам на той час знайти лікарів, які могли б мені допомогти. Кожен тиждень мені доводилося переживати чистки обличчя, після яких потім дуже довго лікувала рубці. Пілінги, який немає в жодному міжнародному протоколі. Переливання крові, всілякі "болтушки", імуномодулятори – нічого не допомагало. Ставало все гірше".

"А потім тато знайшов лікарку в Празі, яка працювала на кафедрі дерматології в одному з дослідницьких інститутів, – продовжує Барбара. – І ми почали їздити до неї. Вона лікувала мене виключно за міжнародними протоколами, керувалася принципами доказової медицини. І в 17 років мені вдалося забути про свою проблему. Цього ж року я вступила до медичного вишу на лікаря-дерматолога. Коли нічого мені не допомагало, я дуже хотіла в цьому розібратися. І вирішила присвятити своє життя цьому покликанню ще з років 13, настільки була в цій темі".

Андрій Кузьменко свого часу теж закінчив медичний виш: "У мого тата спеціалізація "стоматолог", але насправді він дуже хотів бути хірургом. Коли я йому сказала, що мрію теж стати лікарем, він мені відповів (от прямо дослівно вам зараз процитую): "Це дуже поважно".

У робочому кабінеті лікарки Кузьменко нічого не видає зв’язку із знаменитим батьком. Барбара каже, що не всі її пацієнти знають, чия вона дочка: "І навіть ті, хто в курсі, поводяться у спілкуванні дуже стримано щодо цього всього, ніхто не просить, наприклад, щось розповісти про тата".

А от там, де працює чоловік Барбари, багато чого нагадує про Кузьму Скрябіна. Кілька років тому родина відкрила в Києві кав’ярню-пекарню за франшизою Lviv croissants, що розташована біля станції метро "Політехнічний інститут". Барбара каже, що колись це була мрія її батька. Він розповідав рідним про ідею створити місце, куди могли б приходити його прихильники, ділитися емоціями.

"Сюди приходять люди, які живуть поряд, і ті, хто проходить повз та заглядає, бо цікаво. Але й прихильники тата теж часто відвідують заклад – нас дуже це тішить", – зізнається Барбара.

На стінах кав’ярні розвішано фотографії Кузьми Скрябіна та цитати з композиції "Місця щасливих людей", лунають пісні легендарного виконавця.

Барбара зізнається, що вдома теж любить передивлятися хроніку із сімейного архіву: "Нещодавно дивилася відео, де тато говорить про війну. І хоч це був запис початку 2014 року, ті слова – це те саме, що я думаю зараз. Виходить, він тоді знав, що буде. Застерігав, що то "не АТО йде, а вже справжня війна"… Але чесно зізнаюся, бувають моменти, коли мені дуже тяжко відкривати сімейні альбоми. Втрата тата – це біль, який не проходить, незважаючи на те, що минули роки".

"Кожен рік друге лютого – це дуже непростий день для нас усіх, – продовжує наша співбесідниця. – У думках починаєш повертатися до того страшного дня, коли сталася трагедія. Я стараюся зранку піти в церкву, щоб побути там наодинці зі своїми думками, із собою. За можливості збираємося родиною. До пандемії ходили до церкви, що розташована поруч з будинком бабусі та дідуся. Там проводилася заупокійна служба. А звідти йшли на цвинтар… Знаєте, я не можу сказати, що в татів день народження нам всім хоч трохи легше – все одно важко".

Барбара каже, що досі зберігає подарунки, які їй дарував тато: "Колекції конструкторів лего (свого часу я дуже цим захоплювалася). А ще в мене є парфуми, які він мені колись подарував. Я відкрила флакон, але не користуюся ним – зберігаю як пам'ять. Він купував мені багато чого без мене, сам, і завжди вгадував – і за вподобаннями, і за розміром".

В одному з інтерв’ю Барбара зізналася, що скільки би часу тато не проводив з нею в дитинстві, їй весь час здавалося, що цього замало. "Постійно хотілося більше, – каже зараз. – З одного боку, я розуміла, що він дуже зайнятий, але, з іншого, мріяла, що таки цієї зайнятості стане менше, а для мене – часу більше. Хоча він дуже старався не обділяти нас з мамою увагою. Коли мав вихідні, разом їхали на спорт – теніс або сквош – дуже це любив. А вечорами, якщо виходило побути разом, дивилися втрьох серіали. Причому далеко не для мого віку, наприклад, "Втеча з в’язниці" або "Залишитися в живих". Це картини, погодьтеся, зовсім не для дітей. Ми завжди з батьками були дуже близькими, довіряли одне одному безмежно. Зараз такий зв'язок залишається в мене з мамою".

– Барбаро, в одному з інтерв’ю мама розповідала, що після смерті тата стикнулася з історіями, які інакше, як містичними, не назвеш. Зокрема, розповідала про колекційні іграшкові автівки тата, які одного ранку застала з відкритими дверцятами – всі до однієї. А іншого разу фотографії, які висять на стіні в його кабінеті, за її словами, були повернуті на косу лінію. З вами щось ставалося подібне?

– Знаєте, я стараюся в містику не сильно заглиблюватися, бо потім дуже недобре почуваюсь. І починаю щось подібне бачити всюди.

– Ваша бабуся неодноразово публічно заявляла, що не вірить у те, що трагедія, яка сталася з її сином, – це випадковість. А ви якої думки про це?

– Я вважаю, те, що сталося з моїм татом, – це фатальна випадковість. Ми з бабусею про це не говорили, я їй ніколи не озвучувала свою версію. Просто кожен з нас має свою думку про те, що відбулося 2 лютого 2015 року.

За словами Барбари, серед багатьох друзів та колег тата є два виконавці, яким вона може спокійно зателефонувати в разі необхідності. Це Михайло Хома і Тарас Тополя. "Дзідзьо і мій тато – з одного містечка. Тато свого часу допомагав йому створювати сценічний образ, написав для його гурту кілька пісень". До речі, коли дочка Кузьми виходила заміж, Михайло Хома допомагав молодятам з організацією весілля.

Зі своїм майбутнім чоловіком Барбара познайомилася в соцмережах, хоча на той час вони вчилися в одному університеті. Коли мова зайшла про одруження, мама дівчини підтримала закоханих: "Вона була тільки "за". Сказала, що це мій вибір, і вона щиро підтримує мене в моєму рішенні. У мами дуже гарні стосунки з моїм чоловіком Віктором".

Подружжя в шлюбі вже п’ять років. Мають собаку Мішу породи шиба-іну, яку дуже люблять. Барбару та Віктора оточують чимало друзів. "Я маю вже чотирьох похресників, ось скоро буду хрестити п’яту дитину, – перераховує Барбара. – Досить часто бачимося з кумами, особливо з тими, хто живе в Києві". Своє материнство, зізнається, поки вирішили з чоловіком відкласти через війну.

Також читайте на OBOZ.UA, куди зникла і де зараз живе акторка Даша Волга, яка зустріла вторгнення в Москві, куди приїхала по російський паспорт.

Лише перевірена інформація в нас у Telegram-каналі OBOZ.UA та Viber. Не ведіться на фейки!