Перше інтервʼю Іванни Онуфрійчук після пологів: ексклюзив Viva!
Перше інтервʼю Іванни Онуфрійчук після пологів: ексклюзив Viva!

Перше інтервʼю Іванни Онуфрійчук після пологів: ексклюзив Viva!

Іванна Онуфрійчук нещодавно вперше стала мамою – у подружжя народився син. Нині телеведуча мешкає у Швейцарії разом зі своїм чоловіком, казахським бізнесменом Алмазом. Там вона створила благодійний фонд IvAlive, який опікується українськими дітьми та жінками, що виїхали з України через війну.

Навесні ексклюзивно для Viva! пара повідомила, що вони чекають на первістка, а незабаром телеведуча поділилася радісною звісткою – у них народився хлопчик. У своєму першому інтервʼю після пологів Іванна Онуфрійчук розповіла, як все минуло, з якими труднощами у батьківстві вони з чоловіком зіштовхнулися, звідки молода матуся бере сили й натхнення та як поєднує статус мами та засновниці фонду.

– Іванно, вітаємо вашу сімʼю з довгоочікуваним поповненням. Як вам у новому для себе статусі мами?

Дякую! Мені складно відповісти, як це, бо моє життя змінилося на 180 градусів, дуже багато всього нового та незвіданого для нас з чоловіком у батьківстві. Та в цілому ми з коханим неймовірно щасливі, бо довгий час мріяли про дитинку. Щодо мене, то мені взагалі здається, що материнство було у мене завжди в крові, що десь в душі я завжди була мамою, а всі материнські інстинкти й турбота були закладені в мені генетично.

– Коли ми з вами востаннє спілкувалися, ви були при надії й ділилися, що попри свідомий підхід до батьківства все одно хвилювалися, бо для вас це вперше. Як минули пологи?

Мої пологи можна описати фразою «Очікування VS реальність» (сміється). Я думала, що відчую перейми, зберусь і поїду у пологовий вся така красива – з кучерями, попиваючи щось смачненьке. Все ж таки на день народження сина їду! А там увімкнемо мені в палаті музику, запалимо свічки, і я з хорошим настроєм почну народжувати.

– А як все було насправді?

Усе було не так казково, як мені хотілося. Кучері були, але в пологовому я все одно закрутила гульку, щоб волосся не заважало. Коли ми приїхали, розкриття було недостатнім, щоб почати родовий процес, тому ми чекали. Цей період очікування був для мене одним з найскладніших, бо перейми ставали все болючішими, не допомагало ні лежання у теплій ванній, ні танці. Мені просто хотілося лізти на стіни від болю.

Ми приїхали у пологовий після обіду, а народжувати я почала аж о 23-й годині вечора. Я навіть не можу порахувати, скільки годин тривав весь родовий процес, бо для мене зараз все як в тумані. Були моменти, коли мені здавалося, що від фізичного виснаження я втрачу свідомість. Синочок був досить великий, тому пологи тривали важко і довго.

Але у момент, коли мені поклали синочка на груди, і він привідкрив одне око та подивився на нас з чоловіком з усмішкою, я забула про все, що було до цього. Тоді мені здавалося, що я відірвалася від землі й опинилася у світі, де є лише ми втрьох – я, син і чоловік. Я відчувала себе героїнею, яка подарувала цьому світові ще одне прекрасне життя. Досі згадую ту мить з усмішкою і готова була б ще пережити це заради синочка.

– У вас були партнерські пологи. Як ваш чоловік підтримував вас і чи допомагала вам його присутність під час пологів?

Хоч чоловік був зібраним, але я бачила його хвилювання. Він постійно був поряд, йому було шкода мене, він намагався зробити все від нього залежне, аби допомогти мені. Під час перейм ми робили з ним парні вправи, яких нас навчили на курсах для батьків, і це дійсно було корисно.

Коли почалися пологи й потуги, він тримав мене за руку, яку я стискала від болю. Момент, коли синочок зʼявлявся на світ і мені потрібно було криком підсилити потуги, був дуже емоційним, і чоловік не стримав сліз. Мене це трохи відволікало, бо у мене не було таких емоцій – я була зосереджена на вказівках лікарів. Та в цілому присутність чоловіка для мене була неймовірно цінною, я вдячна йому, що він виявив бажання прожити цей момент разом. Тепер коханий щодня дякує мені за сина, бо він не просто бачить його, а знає, як наше щастя зʼявлялося на світ.

– Ви народжували у Швейцарії, адже вже більше 3-х років мешкаєте там. Поділіться досвідом, які умови для пологів у цій країні?

Ще до повномасштабного вторгнення я цікавилася, як народжують в Україні. Тож порівнюючи, мені здається, що відмінність не сильна, адже медичний протокол схожий. Тут на високому рівні не лише приватні лікарні та палати, але й державні клініки теж мають гідні умови для народження.

Лікарнею, в якій були ми, я залишилася задоволена. Мені сподобалося те, що медичний персонал постійно турбувався про мене і те, як я почуваюся. Навіть якщо щось йшло не так, лікарі та медсестри зберігали спокій і усміхалися. Це допомагало й мені бути спокійною та сконцентрованою.

Коли народився синочок, до нас кожні декілька годин заходили медсестри, які перевіряли наш стан і навчали чомусь новому у поводженні з малюком. Наприклад, саме у лікарні у синочка було перше купання. Нам показали, як це правильно робити, за що я дуже вдячна. Бо, можливо, вдома у мене було б більше страхів це робити вперше.

– А як і коли ви обрали імʼя для сина та чому саме Адам?

З приводу імені ми з чоловіком довго дискутували. Річ у тім, що в коханого в родині є традиція – називати всіх дітей іменем, яке починається на «А». Коли ми почали переглядати такі імена, мені мало що подобалося, бо у кожного були й позитивні характеристики, і негативні. До останнього ми не могли визначитися з іменем.

Коли синочок уже зʼявився на світ і лікар запитав нас, як записуємо сина, чоловік подивився на мене і я сказала – Адам. У цю мить коханий дуже розчулився, він був щасливий, що я вшанувала традицію його родини й все ж обрала те імʼя, яке йому подобалось. Адам – це історичне імʼя, так звали нашого головного праотця, першу людину на землі, яка вважається святою. Тому ми подумали, що таке значення імені дуже символічне і має велику силу.

Іванна Онуфрійчук з чоловіком, мамою та сестрами

– Вашому сину вже два місяці. З якими труднощами зіштовхнулись за цей час?

Ми готувалися до вагітності й перед пологами також вивчали з чоловіком багато інформації. А от до післяпологового періоду я не готувалася ніяк, бо думала, що і так вмію поводитися з дітьми. Все ж таки племінників вибавила, молодшу сестру та й у фонді постійно взаємодію з дітьми різного віку. Та, як виявилося, своя дитина – це зовсім інше.

За ці два місяці ми вже більш-менш пристосувалися. Для мене син – мій Всесвіт, як і я для нього. Звісно, щодня зʼявляються нові виклики, бо синочок швидко росте, фізична втома присутня, без цього ніяк. Але на мене магічним чином діє його усмішка. Мені достатньо подивитися в його оченята та почути сміх, і в мене відкривається п’яте дихання (сміється). Він нас окриляє і ми з чоловіком не уявляємо, як раніше жили без нього.

А з приводу труднощів – найважче було перший час саме психологічно. Коли синочок плакав, а я не знала, як йому допомогти – плакала разом з ним. Тоді ще коханому довелося поїхати на два тижні у відрядження, і це, мабуть, був найскладніший період. Вдень ми ще справлялись, мої дівчата до нас навідувались і допомагали, а от вночі, коли ми лишалися вдвох, мені було страшно. Гормони також робили своє, я була дуже вразлива.

На щастя, у мене немає післяпологової депресії, бо я маю достатньо підтримки від рідних. Та я почала розуміти жінок, які її мають і діляться негативним досвідом післяродового періоду. Я зрозуміла, звідки це береться у жінок: від недостатньої підтримки – фізичної та психологічної, від відсутності уваги й розуміння, від того, що часто жінки соромляться просити про допомогу і залишаються з дитиною сам на сам.

Зараз я осягнула ще більше, наскільки сильними є саме українські жінки. Материнство – це новий шлях для кожної, а проходити його під сиренами та обстрілами ще страшніше. Так, жінка, яка стала мамою, здатна на все, це правда. Але вона все одно залишається жінкою, якій неймовірно потрібна підтримка оточення, допомога та розуміння. Тому мені особливо хотілося б кожну українську маму обійняти й висловити своє захоплення.

– Ви кажете про важливість підтримки. А хто підтримує вас?

Безумовно, це чоловік. Він гарно справляється з синочком, хоч на початку хвилювався, коли брав його на руки, бо ж він такий маленький. Коханий також дуже турбується про мене – завжди запитує про мій стан, заспокоює, коли я дозволяю собі слабинку, дякує, що я присвячую себе Адамчику, захоплюється тим, яка я мама. Я відчуваю, що можу на нього покластись.

Також дівчата допомагають – мама і свекруха часто навідуються. Тоді я встигаю поїсти, збігати в душ і навіть робочий дзвінок провести, якщо пощастить. Сестрички теж приходять, особливо старша – вона народила трьох, тому часто ділиться зі мною досвідом, який я одразу можу використати на практиці.

Я щодня вчуся просити про допомогу, хоч спочатку також було складно. Здавалося, що синочок може бути лише зі мною, але це не так. Мамі потрібна підтримка і про це важливо говорити рідним, бо лише так материнство може проходити легше і з більшим задоволенням.

– Ви навіть робочі питання встигаєте вирішити. Розкажіть більше, як вам вдається поєднувати управління власним фондом та роль мами?

Поки не вдається так, як я уявляла це собі під час вагітності (сміється). Мені знадобилося більше часу, щоб відновитись і включитися в роботу навіть дистанційно. Тепер не я розпоряджаюся своїм часом, а мій маленький бос вирішує, коли мама працює. Та моя любов до фонду, до наших діток не зникла. Навпаки, завдяки своєму синові я пізнала справжню дитячу любов. Окрім того, що він щохвилини показує мені, як щиро вміють любити діти, то я побачила це ж саме у ставленні підопічних дітей до мене та до сина. Я почала розуміти їх і відчувати ще краще, ніж раніше, і це надихає творити для них більше і більше. Тому я працюю, коли хтось є поряд і може побути з Адамчиком або ж вночі чи під ранок, коли він прокидається поїсти й засинає знову.

Зараз ми з сином вже навіть виїжджаємо на зустрічі в офіс або ж на заходи, які організовуємо з командою для дітей та жінок. Спочатку команда і діти у фонді з нетерпінням чекали на появу синочка, а тепер вони не можуть нарадітися, коли ми з Адамчиком приходимо разом на роботу. Вони оточують нас і кожен хоче потримати сина на ручках або хоча б доторкнутися до нього.

– Тепер ваш досвід взаємодії з дітьми посилився досвідом виховання власного сина. Поділіться, як ви виховуєте вашого сина зараз? Можливо, маєте якісь правила?

Нам лише два місяці й про правила поки що складно говорити, ми лиш будемо налаштовувати свій режим і підходи у вихованні. Та зараз у нас є певні сімейні традиції, які, я впевнена, позитивно впливають на синочка. Наприклад, чоловік ще з періоду вагітності розмовляв з сином, коли той був у животику. Зараз цей ритуал у нас теж присутній. Коханий перед тим, як йти на роботу, розказує сину вранці про свої плани, а ввечері, коли приходить, розповідає, як минув його день і розпитує, як минув наш. Протягом дня ми теж на звʼязку, коханий просить надсилати йому фото Адамчика або ж показати по відеозвʼязку.

Також у нас з сином є власний сакральний ритуал – це грудне вигодовування. З самого початку я вирішила, що коли годуватиму синочка, то відкладатиму всі гаджети і концентруватимусь на цьому процесі. Це важливо, бо з молоком дитина отримує настрій мами, енергію, сили, любов і тепло. Адам до цього звик і тепер, коли я можу відволіктися на хвилину, він капризує і ніби хоче сказати: «Мам, ну це наш час, вся увага має бути мені».

Ще ми разом купаємо сина і робимо йому масажики. Ми з чоловіком вважаємо, що дитина має відчувати обох батьків однаково, бо його світ формується щодня. Намагаємося йому зараз дати максимум любові та опіки, щоб він гарно розвивався і знав, яке він щастя для нас.

Джерело матеріала
loader
loader