Свого часу, другий президент України написав відому книгу «Україна не Росія». Враховуючи сьогоднішні реалії нам варто написати новий бестселер: «Чому Україна не Туреччина». Незважаючи на здавалося б контроверсійність і можливо деяку натягнутість цього порівняння, згадаємо стару мудрість про те, що будь-яке порівняння кульгає, а в даному випадку, «кульгавість» цілком стерпна.
Генотипи наших двох народів переплелися приблизно так само, як і фенотипи національних економік, ось тільки в Туреччині ці набуті риси, розвинені в умовах агресивного зовнішнього середовища, розвинулися в стійку державну резистентність до глобальних криз, а у нас – до падіння країнного імунітету. Тим інформативнішим буде для нас вивчення досвіду турецьких реформ, частина з яких цілком могла бути реалізована і в наших специфічних умовах. Портфоліо турецької економіки і ландшафт місцевого підприємницького середовища за останні роки кардинально змінилися і стереотипи, сформовані у свідомості наших «човників» часів 90-х років минулого століття, назавжди залишилися в минулому і практично не мають «живих» паралелей у сьогоденні.
Ще 30 років тому Туреччина дуже нагадувала Україну за своїми базовими параметрами. У ті далекі часи, Україна намагалася наздогнати Францію, а у Туреччини були завдання скромніші: ця країна взяла за орієнтир Німеччину і просто почала рухатися в її фарватері, приблизно як чайка летить за траулером в надії отримати свою порцію риби. У 1983 році, населення Туреччини становило 43 млн людей і за цим показником турки поступалися Україні. Сьогодні, цей показник наближається до 85 млн, що приблизно відповідає параметрам тієї ж Німеччини і перевищує чисельність населення Ірану – одного з ключових регіональних конкурентів.
Сумно, але факт: за цей же час, демографічні показники в Україні скоротилися за різними оцінками мінімум на 20 млн і більш точну картину може надати лише перепис населення. У 1991-му році, ВВП Туреччини становив близько $208 млрд, тобто трохи більше, ніж було у нас у 2019-му. Але з тих пір, ця країна стала одним зі світових лідерів за динамікою економічного розвитку, з темпами зростання понад 5% в останні роки. Якщо взяти доларовий еквівалент, то ВВП Туреччини збільшився до $907 млрд дол у 2022 році.
Якщо взяти показник ВВП на душу населення, то на даний момент Туреччина міцно увійшла до двадцятки країн і «золотого мільярда» людства. А за параметрами ВВП за паритетом купівельної спроможності - до десятки країн світу. За показником ВВП на душу населення, Туреччина вже входить до групи країн, у яких цей показник знаходиться в районі $10 тисяч.
Саме економічним успіхам нинішній президент країни завдячує своєю популярністю і тією підтримкою, яку він отримує при всенародному обговоренні своїх конституційних ініціатив. Якщо розглянути агрегати турецької економіки у порівнянні з іншими країнами, які входять до клубу ВВП на душу населення понад $10 тис, то ми побачимо, що високі показники економічного зростання відбуваються на тлі досить нетипової для цієї групи країн високої інфляції. При цьому, в Туреччині кредитні ставки нижчі за інфляцію.
Відбувається це з однієї простої причини: в Туреччині не бояться застосовувати сурогатні методи зниження кредитних відсотків. Наприклад, за рахунок активного використання пільгового кредитування та компенсації частини відсоткової, які надаються спеціальними кредитними установами. Крім того, центральному банку країни вдалося знайти свою особливу модель монетарного регулювання, яка хоч офіційно і оголошена як різновид інфляційного таргетування і ціль по інфляції є нібито базовою, але водночас, її параметри істотно змінені та адаптовані під потреби реального сектору економіки. Насправді, прихована мета центрального банку Туреччини – розширення грошової бази під потреби реального сектору економіки, інфляція при цьому, є похідною метою, а відсоткова ставка – інструментом стимулювання економічної активності.
Диверсифікація різних ставок з підтримки ліквідності застосовується регулятором для того, щоб відсотки за кредитами мали більшу еластичність у бік їх зниження. В Україні ж, з інфляцією продовжують боротися приблизно такими ж «ліками», якими бравого солдата Швейка лікували в гарнізонному шпиталі – «мокрими обгортаннями та клізмами», тобто підвищенням базової ставки. Очевидно, що в нашому випадку, інфляція гаситься за рахунок уповільнення динаміки економічного зростання, а в Туреччині – за допомогою зростання товарної пропозиції, для чого уряд постійно посилює економічні стимули щодо розігріву підприємницької активності.
Завдяки подібній політиці, безробіття в Туреччині скоротилося до 9% і відповідає середньому європейському показнику. Але головний результат – Туреччина практично призупинила відтік своєї робочої сили до ЄС, який набув катастрофічних масштабів у 90-х роках минулого століття. Для нас це чудовий зразок того, що лише активне стимулювання підприємницького середовища з боку держави може дозволити використовувати помірну інфляцію на благо економічного зростання та для стабілізації ринку праці. У нашому уявленні, Туреччина – це країна з колосальними торговельними традиціями, але незважаючи на це, значення рахунку поточних операцій, який показує операції національної економіки з рештою світу в частині торгівлі товарами та послугами, а також доходи та поточні трансферти, є від'ємним.
Таким чином, мета вийти на позитивне торговельне сальдо не завжди є супутником активного економічного розвитку, адже у випадку застосування турецької моделі зі створення промислових полігонів для європейських виробництв, доведеться імпортувати багато комплектуючих, нового обладнання та технологій, тобто нарощувати імпорт. У такому випадку, в ролі «випрямляча» платіжного балансу має виступити активний приплив по інвестиційному рахунку.
Стосовно України це означає, що головне завдання для країн, що розвиваються, не тотально "імпортозаміщати", а стимулювати структурну перебудову економіки в бік галузей з вищим рівнем доданої вартості, залучаючи для цього прямі іноземні інвестиції. Що і зробила Туреччина, поступово змінивши структуру національного виробництва з продукції сільського господарства та легкої промисловості на машинобудування.
Туреччина має досить великий зовнішній корпоративний борг, але водночас практично вирішила проблему державного боргу. Ще в 2001-му році, відношення зовнішньої заборгованості до ВВП у цієї країни становило 76,1%, допустимий маяк у 60% був істотно перевищений. За цим показником ця країна була схожа з Україною зразка 2018-го. На даний момент, індикатор співвідношення «борг/ВВП» в Туреччині знизився до позначки трохи вище 30%. Туреччина достроково припинила співпрацю з МВФ у 2013 р. Віце-прем'єр країни урочисто натиснув на кнопку і здійснив фінальну транзакцію з перерахування заборгованості на рахунок Фонду.
Успіх турецьких реформ можна сформулювати в наступних пунктах:
1. Успішна податкова політика, яка полягає у фіскальній перевазі на непрямі податки (тютюнові вироби, паливно-енергетичний сектор) і в податковому стимулюванні компаній, які вкладають інвестиції в науково-дослідні розробки. В результаті за темпами зростання експорту електроніки, Туреччина входить до світової трійки країн (компанія Vestel займає п'яту частину ринку телевізорів в ЄС).
2. Завдяки сприятливим умовам ведення бізнесу, Туреччина перетворюється для Європи на складальний майданчик для автопрому, а експорт продукції машинобудування істотно перевищив показники легкої та взуттєвої промисловості (модель ніаршорингу або промислової платформи).
3. Держава активно стимулює експорт і захищає внутрішній ринок, але не за допомогою простих заборон, а використовуючи активну антидемпінгову політику. Існують програми кредитування та страхування експортних операцій, держава компенсує до 50% витрат бізнесу на створення торгових представництв та дистрибуції за кордоном.
4. Держава контролює максимальний рівень іноземного капіталу в інфраструктурних галузях, наприклад у транспорті.
5. Активно використовуються такі механізми кластерного розвитку як промислові полігони та спеціальні економічні зони, які розміщуються в депресивних регіонах. Економічні суб'єкти отримують там істотні пільги: спеціальний режим нарахування ПДВ та імпортних мит, скасування оподаткування при ввезенні обладнання та комплектуючих, пільгові тарифи на електроенергію.
6. Застосування пільгового кредитування малого бізнесу. Туреччина не стала чекати як Україна поки інфляція знизиться «природним» шляхом і створить умови для зниження ставок за кредитами. Зниження відсотків у цій країні відбулося не за допомогою «монетарної гомеопатії», а внаслідок застосування більш ефективних і радикальних методів «лікування».
Мікрокредитуванням у Туреччині займається Народний банк або Türkiye Halk Bankası , який через розгалужену мережу відділень видає кредити в розмірі до $35 тис, терміном до десяти років.
7. Всебічний розвиток третинного сектору економіки: сфери послуг і туризму. Сьогодні у форматі митного союзу Туреччина співпрацює з ЄС. Завдяки цьому, турецький експорт, починаючи з 1996 року, істотно видозмінився в бік таких високотехнологічних галузей як автомобілебудування, електронна та електрична техніка, хоча раніше країна орієнтувалася на традиційні галузі: легку та харчову.
Принципи турецької імпортної політики були сформульовані наступним чином: забезпечення країни імпортними поставками сировини та напівфабрикатів високої якості та за прийнятними цінами. На першому місці в структурі експорту Туреччини, знаходяться транспортні засоби, обладнання, електротехніка, які в сумі дають майже третину експортних поставок, в той час як легка промисловість становить понад 10%, металургія – до 8%, а продукція сільського господарства – всього лише до 3%. Митний союз з ЄС активно сприяв цим трансформаціям, оскільки на відміну від ЗВТ надав додаткові фіскальні стимули. Окреме питання – необхідність створення ЗВТ між Україною та Туреччиною.
Наша структура експорту сьогодні – це Туреччина зразка початку дев'яностих років минулого століття: ті ж 40-50% сільськогосподарської сировини в загальній масі товарів, що продаються на зовнішніх ринках. На жаль, структурні зміни, що відбулися в нашій економіці за останні роки, зробили Україну сировинним придатком і технологічний дисбаланс у нас буде з будь-якою більш-менш розвиненою країною. В контексті Туреччини важливо розуміти інше. Ця країна являє собою унікальний приклад максимальної торгової інтеграції на європейський ринок, яка у випадку з іншою державою була б можлива лише за умови повноцінного членства в ЄС. На даний момент, Туреччина максимально використовує не тільки ринки ЄС, але і своє регіональне лідерство.
Турки купують російську нафту і переробляють її на своїх нафтохімічних заводах, постачаючи готову продукцію на європейський ринок. Те ж саме вони роблять з нашою «нафтою» - соняшниковою олією. Вони не тільки купують українське «насіння» і роблять з нього готовий продукт, але й закуповують нашу готову олію, що перевозиться спеціальними танкерами, а потім розливають її під своїми брендами. Те ж саме відбувається і в металургії: турки закуповують напівфабрикати з чорних металів (у тому числі і з України - до війни) у вигляді слябів, г/к рулонів, квадратних заготовок, а також чавуну, а потім виробляють на своїх підприємствах сталь і прокат найвищого класу і продають цей товар на ринках Німеччини, Швеції та інших європейських країн, але вже за значно вищою ціною. Крім того, Туреччина є найбільшим споживачем брухту: вона наростила його імпорт до 21 млн тонн вартістю понад 6 млрд дол.
Структура експорту України – це понад 50% сільськогосподарської сировини. А турки здійснили вражаючі структурні зміни: сьогодні в їхньому експорті до 30% становлять промислові товари та обладнання з високим рівнем доданої вартості. У нас же цей показник скоротився з 20% до приблизно 5%. Крім того, і в структурі продажу продуктів харчування у турків переважають товари з високим рівнем переробки, в той час як ми продаємо просту сировину. У структурі нашого експорту до Туреччини необхідно виділити: зернові, насіння олійних, відходи харчової промисловості, рослинну олію, деревину, чорні метали, рудну сировину. У структурі турецького імпорту в Україну виділяються: плодові, транспортні засоби, текстиль, взуття, реактори, котли.
У зв'язку з цим, виходить звичайне «сировинне прокляття»: ми їм сировину, а вони нам – товари з високим рівнем доданої вартості. На жаль, структурні зміни, що відбулися в нашій економіці за останні роки, зробили Україну сировинним придатком і технологічний дисбаланс у нас буде з будь-якою більш-менш розвиненою економікою. Виграти у турків у торгівлі – це все одно, що намагатися зняти більше фільмів, ніж в Індії. Створити ЗВТ з такою країною – це означає поставити на межу виживання не тільки наше машинобудування, але й легку, взуттєву, промисловість. Крім того, не зможуть витримати конкуренцію з турками і наші виробники овочів.
Угоду про ЗВТ з ЄС, ми пояснили історичною неминучістю вектора європейської інтеграції. А як пояснимо «розчинення» в турецькому напрямку? З роллю сировинного придатка Європи Україна вже змирилася. Але бути сировинним придатком Туреччини… Не комільфо… Сьогодні Туреччина – це модель української економіки, але у якої "все вийшло".
І її досвід, включаючи досягнення та помилки, є відмінним синопсисом для нас і шансом на те, що колись вийде і у нас. Адже ще десяток років тому, експерти розглядали Польщу, Туреччину та Україну як найперспективніших лідерів балто-чорноморського регіону, причому саме Україна могла зробити найбільш вражаючий спурт. Зараз наше відставання від Польщі та Туреччини – це як матч між «Інгульцем» та «Динамо» у фіналі Кубка України...