Те, що ми маємо нині – остаточно сформувалося 8 серпня 2008 року.
Кремль напав не на Грузію, тоді він завдав першого збройного удару саме по фундаменту європейських цінностей і правил.
Всі тліючі, до атаки на Грузію, конфлікти перейшли у 2008 році у тотальну війну орди проти Заходу.
Саме квола реакція НАТО і ЄС на агресію проти Тбілісі вселила впевненість у Кремлі: можна вбивати, грабувати, окуповувати, а потім домовлятися на нових кордонах. Про цей business as usual після війни неодноразово згадували кремлівські старці впродовж останніх 15 років: війна-переговори-знову партнери-війна.
Ми мусимо мати претензії і до себе: реальну загрозу нової-старої Росії на високому політичному рівні в Україні розумів тоді лише Віктор Ющенко. Він чи не єдиний докладав максимум зусиль, щоб допомогти скривавленій Грузії, у той час як інші політики у кращому випадку його ігнорували, діячі естрадно-циркового поприща гидко висміювали за це.
А народу було загалом байдуже – «не моя війна». Добре, що Захід нам зараз допомагає набагато більше, аніж ми Грузії тоді.
Водночас, ми собі повинні назавжди запамʼятати: політично зріла нація з сильною економікою мала зупинити Путіна у 2008 році, а не зараз. І це б коштувало нам набагато менше життів, ресурсів і часу, ніж нині.
Немає регіональних конфліктів, нецікавих для нас. Якщо ми стали державою, результат боротьби якої впливає на весь світ – то повинні надалі тримати цю марку і бути активним гравцем.
Путін, засуджений за міжнародну корупцію у 1990-х ніколи б не напав з вʼязниці на Грузію у 2008 році.
Розбита Красна Армія у 2008 і Путін засуджений Гаазьким трибуналом за напад на Грузію – ніколи б не змогли напасти на Україну у 2014 і 2022 роках.